Ми часто скаржимося на владу, власне, на ті молоді еліти, які захопили її. На їхню нераціональну поведінку. Хоча чому – нераціональну? Тут є свій раціоналізм, який зводиться до примітивного захоплення ресурсів. Після нас – хоч потоп. Але ж таке життя «днем сьогоднішнім», в кінцевому рахунку, обертається проти них самих. Адже їхнє хижацтво веде й до соціального невдоволення, і до збільшення асоціальних явищ, кримінальних зокрема. Інакше кажучи, наші еліти рубають гілку, на якій самі ж сидять. Тобто їхня «раціональність» перетворюється в протилежність.

Хоча чи тільки еліти в нас так себе поводять? Більшість простолюдинів – також. Подивіться, як діють прості хлопці, які копають бурштин на Поліссі. Зрештою, наша еліта плоть від плоті – народна. Якщо й трапляються винятки, то лише такі, які підтверджують правило. Практично всі наші президенти й прем’єри вихідці з простолюду – якщо не селян, то робітників. У ліпшому (чи гіршому?) випадку – з сімей дрібних службовців чи «низових» інтелігентів. І всі вони – так чи інакше – мають на собі народну «родову печать».

Тому не дивуймося, що «хапальна раціональність», що, насправді, є ірраціональністю, притаманна і нашим верхам, і низам.

На жаль, це наше «культурне явище». Мається на увазі, невміння раціонально осмислювати світ і своє місце в ньому. Ми ладні віддавати абсолютну перевагу емоціям, залишаючи раціо на маргінесі.

Звісно, можна пояснювати цей ірраціоналізм «складною історією», несформованою елітою, «задурманенням» народу і тому подібними речами. Проте ми мало задумуємося над тим, що в поширені цього ірраціоналізму є немала частка вини української інтелектуальної еліти, яка часто культивувала й продовжує культивувати емоційне ставлення до світу, вбачаючи в цьому ледь чи не одну з наших найбільших цінностей. Мовляв, ми не є «черстві», як ці західноєвропейці чи американці, зате ми «душевні».

Наприклад, в українській філософії, яку можна вважати квінтесенцією культури, поширена думка про домінування в нас «філософії серця». Найбільшим нашим філософом вважають «емоціоналіста» Григорія Сковороду. Тобто, емоції – це добре, а раціо може зачекати.

Тому нечасто в українській філософії зустрічаються думки, які заперечують такий підхід. І одним з таких заперечень можна вважати книгу Івана Паславського «Гисихія і раціо», що побачила світ цього року у Львові.

Певно, треба дати деякі пояснення щодо назви. Гисихія (у нас більш поширеними є терміни ісихія, ісихазм) в перекладі з грецької означає «спокій», «мовчання». В ході філософського розвитку він набув ще таких значень, як «самозаглиблення», «мовчазне споглядання», інтуїтивне пізнання самого себе, світу й, особливо, Бога.

«Вже в самій назві цього релігійно-філософського вчення, – пише Паславський, – відбито його основну суть: сенс людського життя полягає не в активній діяльності, спрямованій на пізнання і вдосконалення світу, а в індивідуальному самопізнанні й самовдосконаленні».

Реально гисихазм був однією з модифікацій філософії й орієнтував людину переважно на чуттєву сприйняття зовнішнього світу й водночас фактично на неприйняття його – бо ж цей реальний, чуттєвий світ не «ідеальний», спричиняє людині дискомфорт. Звідси втеча в «пустиню», на Афон Івана Вишенського. А також втеча від світу («світ ловив мене, але не спіймав») Григорія Сковороди.

Щодо терміну «раціо», то він у перекладі з латинської мови означає «розум», «інтелект», «мислення». Прихильники раціо, чи раціоналісти, визнають розум основою пізнання й поведінки людей. Раціоналізм переважно розвивався в Західній Європі, де в університетах, починаючи з ХІІ ст., набула поширення раціоналістична філософія Аристотеля, що значною мірою базувалася на логіці. Саме раціоналізм сприяв розвитку наук у Західній Європі, появі Просвітництва й, зрештою, становленню європейської цивілізації – принаймні в тому вигляді, який ми маємо сьогодні.

Україна ж, за великим рахунком, опинилася за межами цієї зорієнтованої на раціо цивілізації. Чи не є це однією (і доволі суттєвою!) причиною нашого непростого шляху в Європу?

Паславській в своїй монографії розглядає змагання гисихазму й раціоналізму в українській філософії в період середньовіччя й раннього модерну. Книга має ще такий підзаголовок «Філософський світ української культури середніх віків і ранньомодерного часу». Автор, спираючись на результати своїх досліджень, пише: «…світоглядні напрямки – гисихазм і раціоналізм – є визначальними для філософського дискурсу української духовності середніх віків і ранньомодерного часу. Інакше кажучи, дихотомія гисихія – раціо становить основну суть української філософської думки XIII-XVIIст.». Від себе додамо: і не тільки цього періоду. У модифікованому вигляді ця дихотомія працювала і у XVIIІ, і ХІХ, і ХХ століттях. Працює вона й сьогодні. Тому можемо констатувати: у плані філософському (ширше – культурному) ми коливалися й продовжуємо коливатися між Сходом і Заходом.

Автор згаданої роботи, радше, прихильник раціоналістичної лінії. Наприклад, він велику увагу приділяє поширенню логічних знань на українських землях у період т. зв. Олельківського ренесансу (XV ст.). Чимало уваги в книзі приділено й унійним тенденціям, які зближали православ’я України з римо-католицизмом і служили для українців одним із «вікон» у інтелектуальну Європу. Є навіть параграф під назвою «Тома з Аквіну і його вчення в контексті історії української духовності». Говориться також про утвердження Петром Могилою та його сподвижниками раціоналістичної лінії в філософській думці України, передусім у Києво-Могилянській академії.

Книга Паславського нам подає інше бачення історії української філософської думки, ніж більшість підручників. Той, хто ознайомиться з нею, зрозуміє, що, окрім ісихаста Івана Вишенського та інших православних містиків, ми мали плеяду людей, які намагалися утверджувати раціо – це і невідомі нам перекладачі на стапроукраїнську мову філософських і логічних трактатів у XV ст., і плеяда інтелектуалів, які стали уніатами (Мелетій Смотрицький, Касіян Сакович, Кирило Транквіліон-Ставровецький), зрештою, це Петро Могила й києво-могилянці.

На жаль, раціоналістична, прозахідна лінія в нашій культурі й філософії не змогла перемогти. Але вона існувала. Існує й зараз. Ось і виникає питання: а, може, настав час для її перемоги? Адже така перемога потрібна для того, щоб ми змогли опинитися в інтелектуальному полі Європи. Принаймні до такого висновку нас підштовхує книга Паславського.

Петро Кралюк