Опинившись через рік роботи з проектом «Абетка моєї Країни України» в безглуздій ситуації я замислився - а наскільки я правий, стверджуючи про його особливу важливість у формуванні позитивного іміджу України у світі?
З одного боку, начебто і правий, враховуючи, що в основі даного проекту лежить розповідь про Україну за допомогою дитячої абетки, яку створив не хтось, а самі діти цієї Україна. І все це вперше в світі. І все це в форматі масштабного міжнародного проекту «ABC world», який передбачає почати з випуску такої абетки про Україну створення аналогічних абеток про свої держави дітьми мало не всього світу. При тому не просто створення, а обмін ними в міжнародному масштабі в формі організованої для цього «Естафети світу», чого, погодьтеся, світ ще не знав.
Але от з іншого - після того, як ми, провівши всеукраїнську акцію «Разом створимо Абетку моєї країни України», дійсно створили нашу «Абетку», всі, до кого я не звертався з проханням допомогти її випустити, чомусь не вважали за потрібне не те щоб допомогти, а навіть спілкуватися з цього приводу.
От і задумався після цього - наскільки об'єктивно оцінюю важливість нашого проекту? І це навіть незважаючи на повне розуміння того, що наша «Абетка» є першим у світі виданням, яке розповідає дітям про окрему країну в такому цікавому форматі. А головне - перше у світі видання створене дітьми цієї країни. І все це на пропозиції дітям всього світу за допомогою створення таких абеток почати знайомитися і дружити в світовому масштабі, щоб уникнути в майбутньому війн, що розцінювалось експертами найцікавішою мирної ініціативою, з якою виступають діти України. Тим не менш, незрозуміла реакція як з боку держави, так і з боку політиків та бізнесменів України, з витікаючими з цього роздумами про власну переоцінку свого дітища.
І незрозуміло, до якого висновку з цього приводу я прийшов би, якби 6 лютого цього року не почув в ранкових новинах, що міністр освіти і науки України Дмитро Табачник починає реалізацію аналогічного проекту. І все це після відмови від співпраці в даному напрямку з нами, що з одного боку, доводило важливість самого проекту, якщо він навіть використовується міністерством освіти України. А ось з іншого, ставило цілком логічне запитання - чому так сталося? Чому після нашого звернення, на яке ми отримали негативну відповідь, головна ідея та мета проекту Дмитра Табачника повністю збігається з ідеєю та метою нашого проекту? Що це, в такому випадку? Банальне використання чужої інтелектуальної власності державними чиновниками такого рівня, з приводу чого в світі вже був скандал, пов'язаний з видавництвом книги президента Януковича? Прояв політики української влади, за якою ховається чиєсь бажання принизити українських громадян, про що я вже розповідав в окремій публікації? Чи ще щось, враховуючи, що така політика повинна мати якесь ідеологічне підґрунтя?
Так от, проаналізувавши ситуацію до кінця, я зрозумів – проблема набагато серйозніша. Вся справа в тому, що ця історія до болю в серці нагадує суто «совдепівську» логіку, коли з якимись ініціативами, тим більше міжнародного рівня, дозволялося виступати тільки, так би мовити, «розуму, честі і совісті» тієї епохи будівництва комунізму. Тобто, керівникам партії та уряду СРСР, як обличчю радянської держави. А в такій ситуації всі ініціативи «з низів» найнахабнішим чином привласнювалися, після чого без сорому використовувалися без особливих роздумів про авторські права, що було одним з штрихів тоталітаризму радянської системи.
І що ж виходить? Ми знову повернулися в часи такої дикості?
Виходить, що так, доказом чого може служити не тільки вся ця історія з нашим проектом, але й така деталь програм з формування позитивного іміджу Україні в світі.
Основою формування позитивного іміджу України у світі з боку влади нашої країни є офіційні заяви цієї влади. По-перше, зарубіжні офіційні заяви президента Януковича про його внутрішню і зовнішню політику. Далі, не менш офіційні заяви членів українського уряду про економічний потенціал України. І такі ж офіційні заяви провладних політиків про те, що навіть під керівництвом Януковича Україна розвивається демократично.
Не менше і не більше, а всього лише так, що, власне, легко пояснити. Наприклад, твердим переконанням офіційних осіб України в тому, що, якщо президент України Янукович щось сказав - то це без заперечення істина в останній інстанції. Сказав в офіційному виступі в Брюсселі або в не менш офіційному інтерв'ю для газети «Le Monde», що Україна - гідна членства в Євросоюзі через грандіозні успіхи у розвитку демократії і величезного економічного потенціалу - значить, так воно і є! Ось вам і цілий крок з формування позитивного іміджу України в Європі, в чому українські можновладці навіть не сумніваються. Адже про це сказав їх великий президент!
Звернули увагу?
Та ж сама логіка, як і в СРСР, коли кожне слово Сталінів, Брежнєвих та інших стовпів радянського тоталітарного режиму сприймалося саме істиною в останній інстанції.
І можна було б з таким підходом до презентації України у світі повністю погодитися, якби не одна проблема. Вся справа в тому, що великим Янукович з його найближчим оточенням вважаються тільки в Україні, та й то аж ніяк не серед всіх верств населення. А ось в тому ж Брюсселі, Нью-Йорку чи Лондоні йому можна ходити по вулицях без всякої охорони тільки через те, що там його навіть впізнавати ніхто не буде. З цієї причини жителям Європи або США заяви про Україну нехай навіть і з боку президента Януковича - це всього лише привід для роздумів, але не істина в останній інстанції. Іншими словами, всього лише інформація, що пролунала на тлі іншої, дуже часто негативної, як те ж викрадення в центрі Парижа колишнього заступника генерального прокурора України Гайсинського. Якщо ви пам'ятаєте, за твердженням європейських ЗМІ, це викрадення було результатом якихось кримінальних «розбірок». І можете не сумніватися, що це читачів газети «Le Monde» цікавило куди більше, ніж офіційне інтерв'ю президента Януковича про Україну.
Тут же слід звернути увагу на те, що в даному випадку йдеться про країни цивілізовані, громадяни яких досить критично ставляться до офіційних заяв навіть своїх політиків, не кажучи про українських, які час від часу стають героями якихось скандалів. З цієї причини, для того, щоб цих громадян переконати у привабливості України, офіційних заяв з цього приводу української влади чи політиків, просто недостатньо. Для цього потрібно щось більш істотне, ніж офіційна заява, що українські державні чиновники з політиками ніяк не можуть зрозуміти через власну холопську звичку обожнювати державний офіціоз.
На жаль, цього державні мужі України не розуміють, а за великим рахунком - не хочуть зрозуміти. І все це з тієї причини, що все більше повертаються до норм життя, що дозволяє називати їх і «розумом», і «честю», і цілої епохи, враховуючи їхні наміри зберегти свою владу в Україну на довго.
Чим це закінчиться для України?
Судити досить важко, але при цьому з обов'язковим нагадуванням громадян цієї держави про те, що Імперія Зла, яку створили ці «розуми» і «совісті», в кінцевому підсумку розвалилася.


Автор проекту «Абетка моєї країни України» Олександр Помиткін


Детальну інформацію по проекту та проблемам, які з ним виникли дивіться на http://Abetka.org.ua