У вівторок вранці, а стрілки годинника ще не доповзли навіть до восьмої, довелося міряти кроками вулицю Лесі Українки.

Хай би яким світлим не було ім‘я цієї славетної поетеси, та від того на центральній пішохідній вулиці видніше не ставало. Тому й доводилося поволі брьохатися в луцьких снігах (дай Боже здоров’я комунальникам), «роззувши» очі.

Ліхтарі на колишній Радянській світили так, начебто той, хто їх вмикає, давно не куштував каші. Там – один, там – другий. Раз, два, три… А, вистачить. Темнота, як відомо, – друг молодих.

Рівно о восьмій Микола Романюк, зібравши всіх своїх, наказав терміново освітлити територію шкіл. Мовляв, 27 числа сяде у джип і сам перевірить чи впоралися (пізніше на розширеній нараді наголосив, щоби директори навчальних закладів не ходили до нього за лампочками, бо… певно, «не барское это дело»).

А його заступник Святослав Кравчук на оперативці грізно зауважив: «Далеко не всі зупинки на вимогу в місті освітлюються!».

А на завершення додав: «На вулиці Лесі Українки всі до одного ліхтарі повинні горіти!».

Що ж, комунальники постаралися на славу. Молодці! У четвер, себто сьогодні, ліхтарі присвічують навіть удень.

Але все це – для нас. Боронь Боже лучанам буде темно… дихати. Тільки хто ж за таку «необхідність» заплатить?.. Та хіба в грошах щастя?