Свідком цього я став в одному із супермаркетів Києва...


— Женщина, Вы что? Не видите, что с вас течет? — Касирка «Сільпи» підібрала не зовсім доречні слова.

Пані непевного віку у чорному шкіряному пальті зиркнула лихим поглядом з-під волохатої шапки. Вік шапки, як і пальта, був також непевним.

— Как завернули — так и течет! — На касовій стрічці у передсмертних судомах сіпалась велика рибина. Навколо розтікалась неприємна калюжа. Касова дівчина заходилась наводити лад.

Попри чергу до жінки просунувся високий чоловік, сивий та вусатий. — Наташа, я вот еще взял. — На мокру стрічку гепнулась літрова пляшка пива, чекушка, велика пачка чіпсів і стіморол.

Жінка зиркнула, але нічого не сказала.

Пані в парі з сивочолим вусанем когось нагадувала.

— Пакет нада? — Спалаху симпатій між касиркою та жіночкою не передбачалось.

— Нет! — З кишені шкіряного пальта з’явився квітчастий кульок, побитий життям, як і його хазяйка.

Вже розрахувавшись та йдучи до виходу, я знову побачив парочку. І впізнав: це ж Наталя Вітренко та Володимир Марченко. Незламні борці з усіма режимами!

Незламні борці порпались у пакеті. Потім мовчки вийшли з супермаркету та важкою ходою посунули в темряву. З пакету в руках Марченка стирчала риб’яча голова.