USD 27.45 27.65
  • USD 27.45 27.65
  • EUR 33.20 33.35
  • PLN 7.25 7.35

«Моя донька – невдячна тварюка»: як розмовляти з дітьми про смерть та булінг, аби не припустися фатальної помилки. Інтерв’ю з психологом

З народження і до останнього подиху людина переживає переломні моменти в житті. Дуже відчутними ці кризи є у дитячому та підлітковому віці, коли особистість лише формується і перед неї постають важкі та незручні для дорослих питання.

Особливо актуальною ця тема є на фоні хвилі численних спроб поквитатися з життям серед підлітків протягом останнього часу. Чому діти ухвалюють непросте рішення піти з життя? Що таке смерть? Як протистояти булінгу?

Про те, як розпізнати небезпеку та як правильно розмовляти із дитиною про смерть, ґаджети та булінг, Інформаційне агенство Волинські Новини вирішило поговорити з практичною психологинею Волинського обласного територіального медичного об'єднання захисту материнства і дитинства Аллою Мацюк.


Зі слів фахівчині, становлення людини від раннього дитячого до підліткового, а згодом – дорослого віку порівнюють із формуванням діаманта. Однак навіть у такому, здавалося б, цікавому хімічному процесі є підводні течії – за відсутності правильних умов для розвитку замість дорогоцінного каміння може утворитися жорсткий графіт.

Підлітковий вік – цікавий та непростий.

Коли я почала працювати в обласній дитячій лікарні, мала велике щастя взяти участь у навчанні, організованому конгресом США в 2000 році. Дослідження на тему впливу чорнобильської катастрофи на депресивний компонент та розвиток здоров’я щитоподібної залози проводили в чотирьох областях України, серед яких була і Волинська. В цьому проєкті були задіяні психологи й лікарі УЗД. Ці спеціалісти спільно відслідковували зв’язок між вадами ендокринної системи та психоемоційного стану населення.

І в межах цієї програми протягом чотирьох років ми спілкувалися з найкращими професорами зі США. Під час навчання дізналися, що депресія – один з можливих компонентів суїциду. У нас був тест, який подарувала американська компанія – дитяча шкала депресії Марії Ковач. До слова, цією методикою ми послуговуємося й у нашій лікарні. Вона для діток від 5 до 17 років.

Читати ще: «Поріж себе – і буде тобі щастя»: що спонукає волинських підлітків до самогубства і як цьому запобігти

У цьому тесті є запитання: «Чи бувають у тебе суїцидальні думки? Чи робив ти іноді спробу?» І в школі одного із районів нашої області батьки заявили, що, мовляв, до дітей приїхали психологи й схиляють їх до суїциду.

Далі дирекція організувала збори шкільного колективу, і ми розмовляли про те, що аж ніяк не підштовхуємо дітей до думок про самогубство, але окремі батьки були переконані, що психологічні тести та анкети можуть спонукати учнів думати про суїцид. Це не був Радянський Союз, це був 2001 рік.

Чому в Україні не заведено розмовляти з дітьми про смерть?

Ми й досі наполягаємо на тому, що профілактика і просвітницька робота – корисні й потрібні за будь-яких обставин. Бо так склалося, що у менталітеті українців не заведено говорити про смерть.

Дуже часто під час консультацій я зустрічала діток, які пережили або переживають втрату – бабусі, дідуся, тата, мами... Виявилося, що в Україні здебільшого дорослі намагаються не брати дітей із собою на поховання. Від них ховають історію.

Не дуже давно консультувала тата дівчинки, яка важко переживала смерть мами. Її тато був у відчаї, коли бачив психолога. А я вважала, що було б краще сказати дитині правду про те, що її матусі вже немає. Дитина лежала в хірургічному відділенні, бо була травмованою, але не в критичному стані. І ось перед батьком постало важке питання: коли розповідати дитині про втрату, як це краще робити чи не робити взагалі? Спочатку він був наляканим, а потім почав виявляти агресію, адже таким чином хотів уберегти дитину від, як він думав, психологічних травм.
Як помітити, що дитині погано? Суїцид – це волання про допомогу!

Сьогодні ми поговоримо також про тему смерті, але дещо іншого характеру. Зокрема про три спроби самогубства з початку весни серед волинських дітей.

Так, у березні цього року до реанімаційного відділення Волинського обласного дитячого територіального медичного об’єднання захисту материнства і дитинства потрапила 15-річна дівчинка із третьою спробою суїциду. Через два дні до дитячої лікарні доправили 13-річну дівчинку, яка також наковталася таблеток.

І, напевно, усім тим, хто оточує підлітків, наших дівчаток і хлопчиків, – батькам, друзям, близьким, вчителям, сусідам – варто звертати увагу на те, чи добре живеться дітям. Мені здається, що неможливо не помітити, коли людині погано. Ці ознаки побачити нескладно, починаючи від того, чи є в дитини блиск в очах і аж до якихось пошкоджень на тілі.

Дуже часто підлітки роблять собі порізи чи завдають іншої шкоди. Це – така радикальна спроба докричатися до найближчих людей і сказати: «Мені погано!»

Вочевидь базова причина такої поведінки в тому, що близькі люди не здатні цього крику почути. Не можуть чи не хочуть. Йдеться про якусь байдужість, недостатню емпатійність.

Часто дорослі бачать підлітків як напівлюдей, які мають в усьому підкорятися.

Проблема у тому, що дорослі бачать дітей як не зовсім ще людей. У мене як у психолога створилося враження, що батьки сприймають своїх чад як напівлюдей, які мають в усьому підкорятися, слухатися, не заперечувати, сидіти тихо й не виявляти своїх бажань. Але як вижити підлітку, якщо не проявляти себе?

У перехідному віці хочеться заявити про себе якомога гучніше: чи то зеленим волоссям, чи татуюванням, чи пірсингом. А батьки часто не готові прийняти такі демонстрації дитини.
«Якщо ви не обіймаєте дитину в ранньому віці, не запитуєте дорогою з садочка, чому у неї сумні очі, ви її втрачаєте!»

Через авторитарність у стосунках виникає так званий конфлікт поколінь. Батьки не можуть зрозуміти, що момент, коли можна було керувати своєю дитиною, трохи відступає.

І та сепарація має бути м’якою. М‘яка сепарація полягає в тому, щоб дати можливість дитині спробувати свої сили. Наприклад, походити із кольоровим волоссям чи спробувати власний бізнес. Бо я знаю підлітків, які хочуть відбутися через щось, через здобуття якихось пріоритетів. Сьогодні соціальні мережі дають змогу виявити себе.

Але дуже часто діти, з якими проводили погано час у ранньому дитинстві, в перехідному віці втрачені для взаємодії та взаєморозуміння. Я не побоюся слова «втрачені», тому що якщо нема довіри у ранньому віці, її важко знайти далі.

Якщо ви не обіймаєте свою дитину, не запитуєте, чому в неї сумні очі дорогою із садочка, чому немає настрою чи чому дитя сердиться, у ранньому віці, ви втрачаєте із нею контакт.

Зазвичай дітки, які вдаються до спроб суїциду, – саме із сімей, де не заведено багато розмовляти одне з одним чи обмінюватися проблемами.

І наш вік – дуже модернізований, у якому мама має свій телефон, а тато – свій. Телевізори, радіо, інтернет, преса… Все потрібно встигнути. І мій досвід каже, що батьки не менше за дітей грають в ігри або ж сидять у соціальних мережах. І в них там свої інтереси. І щоразу у момент, коли мама скаржиться, що, мовляв, її дитина увесь час в телефоні, я запитую: а наскільки приємно й цікаво ви проводите час поза телефоном?

Гіперопіка та гіперлюбов – як причина дитячого суїциду.

Спілкуватися з нащадками потрібно з дуже раннього дитинства. Треба вміти слухати і розуміти свою дитину, формувати її самооцінку, готувати до входження в соціум, навантажувати простими справами.

Варто зауважити, що гіперопіка, надмірна турбота і любов – це теж недобре. Дитина, яка виросла у сім’ї, де її дуже опікують, також може вчинити спробу самогубства, аби звільнитись від любові як від якогось нав’язливого кокона. У такій оболонці не лише відчуваєш себе безпорадним, але й людиною, якої не існує взагалі!
«Не переживай» і «це дурниці» з вуст батьків у сприйнятті дитини звучить як «твій біль для мене неважливий!»

Бити на сполох батькам потрібно уже в той момент, коли дитина не хоче ділитися чимось неприємним. Я сумніваюся, що можна не помітити, що в сина чи доньки щось трапилося. І якщо мама цього не бачить, це говорить про байдужість, або ж про дуже велику зайнятість. Це той щабель, з якого потрібно починати розмову.

Мені здається, ми не вміємо розмовляти з нашими дітьми. Бо насправді, щоб розмова скалася, а дитина – довірилась, в жодному разі не можна втішати словами «не переживай» і «це дурниці». Це – найбільш хибне речення, яке можна лише собі уявити в цьому випадку. У сприйнятті дитини це звучить як «твоє переживання для мене неважливе!» І вдруге ви вже ніколи не почуєте від дитини, що у неї проблеми. Вона швидше піде у якусь компанію і розповість про власні тривоги друзям, але вже не зможе поділитися переживаннями з батьками.

Якщо у дитини немає звички ділитися проблемами з батьками, а батьки, своєю чергою, не вміють слухати – з’являється той, хто вміє і знає.

Підлітки часто захоплюються крутими друзями. У них створюється ілюзія свободи. Вони можуть курити, здійснювати епатажні вчинки стосовно дорослих тощо. Це приваблює, здається дуже сміливим. Тому діти охоче наслідують таку поведінку.
Другий фактор, який має насторожити батьків, – коли дитина щось приховує. Простіше кажучи, коли мама чи тато зловили дитя на обмані.

Що робити з брехнею? На перший погляд здається, що її потрібно викривати. І все залежить від того, хто перед вами – підліток, який приховує те, що він курить, або ж дитина семи років, яку ображають у школі і про це соромно чи страшно зізнатися.

Коли дитина боїться – це про недовіру до батьків, а от сором відчувають всі діти без винятку, які не змогли себе захистити.

Прикро, що батьки не готують дітей до реалій життя. Коли я проходила навчання за американською програмою, тренери наголошували, що психологи у США вчать батьків змалечку розповідати чадам, що у втечі від нападника нічого поганого немає. Це не соромно. Це менталітет, у якому ти не програв, коли втік. Коли мама чи тато раніше обговорювали такі моменти з дитиною, їй не соромно зізнатися батькам у тому, що, наприклад, не вийшло дати відсіч кривднику, тож довелося тікати. Але якщо дитина один раз не дала здачі і приховала це від мами чи тата, є велика ймовірність того, що вона й надалі отримуватиме приниження, булінг, погане ставлення з боку однолітків тощо.

Найгірше, що у моїй практиці часто трапляються ситуації, коли батьки не лише не підтримують, а й соромлять власних дітей. «Чому ти не зміг? Як так?» Або ж ідуть до школи, аби розібратися з дітьми, які ображають чадо. Виходить, що діти в цих конфліктах не мають можливості правильно вийти із ситуації – без негативу та рани для власного самолюбства.
Демонстративний суїцид – як благання про допомогу.

Мені здається, вчителі іноді помічають більше, ніж самі батьки. І коли вони розповідають про це, не всі батьки реагують. Як правильно реагувати у такій ситуації? Потрібно завжди бути на боці своєї дитини. Бо якщо вона знає, що може довірити усе, навіть найгірше, що з нею сталося, своїм батькам, вони стають найкращою опорою у житті. А далі можна залагоджувати питання із допомогою спеціалістів – конкретно у кожному випадку.

Невпевненість, булінг – це симптоми, які призводять до того, що через певний час діти, особливо в підлітковому віці, не можуть знайти свого місця у житті. Тоді може мати місце так званий демонстративний суїцид. Але насправді це таке прохання про допомогу. Його треба відділяти від справжніх намірів поквитатися з життям.

Справжній суїцид – дуже потаємний. Хлопчик, нічого нікому не кажучи, зайшов у шафу, взяв рушника, накинув на шию, став на коліна і повісився.

Справжній суїцид – дуже потаємний. І він насправді має мінімальні ознаки того, що дитина надумала вкоротити собі віку. Мій перший випадок – це школяр, який нічого нікому не казав. У ті часи не було такого поняття, як булінг. Але він зазнавав тиску та знущань з боку однокласників. І, напевно, мама не зважала на це. Ніхто не помічав, що дитині погано. Тому хлопчик зайшов у шафу, взяв рушника, накинув на шию, став на коліна і повісився. Так його й знайшли. Хоча ознаки того, що дитині погано, що його цькують, були яскравими. І хто мав би у цій ситуації підійти до дитини й запитати, що її турбує? Не трапилося вчителя, який це помітив би, психологів у школах як таких ще не було. Така сталася ситуація, але це хлопчик нічого нікому не казав. Його стан був настільки депресивним, що він попрощався із життям.

Мама дівчинки, яка вирішила поквитатися з життям, називає доньку невдячною тварюкою.

Сьогодні ситуація, що сталася із нашими волинськими підлітками, які вдалися до спроб суїциду в березні, – це крик. Це волання про допомогу. Але, на жаль, цього крику ніхто з близьких не чує. Дві дівчинки із трьох, які це зробили, нині отримують консультацію психологів. Але їхні батьки не беруть у цьому участі, не відвідують психолога разом з дитиною. Це також свідчить про те, наскільки дитині буде важко виходити із того важкого стану, що є.

Наприклад, мама однієї дівчинки, яка вирішила поквитатися з життям, вважає, що її донька – невдячна тварюка.
Пасивний суїцид – це коли дитина не хоче помирати, але вона не може жити.

Така реакція та ставлення батьків і є першопричиною. Такий суїцид у психології називають пасивним. Це коли дитина не хоче помирати, вона просто не може жити. Коли дитина просто лежить на дивані, не хоче робити елементарні речі, скажімо, митися, вона увесь час в телефоні чи дивиться у стелю – це вже дуже тривожні симптоми. І мова не обов’язково про суїцид у фіналі. Але це такий важливий дзвінок для батьків! Я у світлі останніх подій зрозуміла одне: якщо батьки думають, що коли не проводять час і дитиною, на них не чекає нічого поганого у майбутньому, вони помиляються. Усе те, що батьки не вклали в ранньому дитинстві, відгукнеться порожнечею у подальшому житті.

Рівно все те, що батьки дали дитині у малому віці, вони отримають у старості.

Немає невдячних чи егоїстичних дітей. Ні, вони всі чудові! Але у кожного із них є своя історія. І ця історія не вельми весела. Часто це історія байдужих, холодних батьків, яким обтяжливо займатися із своїми дітьми, бо у них купа власних проблем. Це – історія про черствість. Але немає іншої проблеми, ніж не займатися своєю дитиною.
Порушення кордонів чи безпека? Чи правильно перевіряти гаджети дитини.

Я впевнена, що психологи різних течій по-різному бачать цю ситуацію. Я дотримуюся того, що перевірка ґаджетів – це порушення особистих кордонів та неповага до дитини. Можна встановити програму «Батьківський контроль» і блокувати небажаний контент. Шкода, що часто проблеми дітей батьки починають розв'язувати, коли все вже сталося. Набагато мудріше докласти зусиль, щоб цьому запобігти.

Батькам потрібно правильно розмовляти та брати участь у житті своєї дитини.

Якщо уже сталася якась прикрість, це не завжди буває з вини батьків. У житті дитини може трапитися нещасливе кохання чи дуже принизлива ситуація, що від неї не залежить, як-от зґвалтування. У такому разі сім’я має бути тим місцем, де тебе люблять і приймуть будь-яким.

У психології є поняття безумовної та умовної любові. В ідеалі джерелом безумовної любові є мама. Велика дитина чи мала, здорова чи хвора, брудна чи чиста – мама любить її.

Іноді батьки грішать тим, що думають, що лише любов зробить їхніх дітей щасливими. Аж ніяк. Вимоги – це не менш важлива історія.
Формування людини схоже на формування діаманта.

І діамант, і графіт складаються всього з шести молекул вуглецю. Але діамант формується в земній корі лише за двох умов – високої температури і високого тиску. Якщо одного із чинників не вистачає, у результаті виходить графіт – послідовно зв’язані молекули вуглецю. І начебто все те ж саме, але ні. Тому й любов не має бути сліпою. Без тиску, звісно, але з вимогами.

Дитина має відповідати за своє тіло, із одного року – самостійно їсти, а з двох-трьох – одягатися, у чотири – сама чистити зуби, у шість – самостійно зібрати портфель до школи, а в сім – самостійно виконувати домашнє завдання. З восьми років добре, коли дитина несе відповідальність за щось живе: квітку, рибку, хом’яка чи папугу. А от самостійно відповідати за собаку чи кота у такому віці ще рано – це завдання для дитини більш старшого віку. Дев’ять років – це вік спеціалізації, коли хлопчики роблять якусь роботу разом з татусями, а дівчатка – з мамами. Коли до дванадцяти років усі ці щаблі вдається плавно і грамотно пройти, вважається, що дитину можна відпускати у вільне плавання. Це означає, що синові або доньці можна довірити вибір компанії, оскільки у них уже виробилася самостійність і стійкість протистояти навіть поганим компаніям: не боятися бути білою вороною і, наприклад, сказати «Я не буду курити». Але це в ідеалі. На практиці часто буває інакше.
Ми не вчимо дітей протидіяти булінгу.

Я бачила такі випадки, коли дитина на гостру «шпильку» однолітків «Ти товстий» відповіла: «Так, я не такий гарний, як ти».

Часто діти, які зазнають булінгу, і самі впевнені, що вони погані.

Це трапляється тому, що їм ніхто не казав приємних речей, здатних підняти самооцінку: «який ти в мене гарний/гарна», «як ти добре помив/помила посуд», «як ти старався/старалась» тощо. І потрібно хвалити щиро, не обманювати у похвалах.

От цього всього і не вистачає нашим дітям.

Є такий прийом активного слухання. Це надзвичайно важлива методика для батьків. Коли ви бачите, що ваша дитина прийшла зі школи сумною, маєте ствердно, без питальної інтонації їй сказати: «Ти сумний». І головне – точно назвати емоцію, яку відчуває чадо. І, якщо ви вцілили в десятку, далі вам потрібно витримати паузу. Саме під час цієї паузи син чи донька вирішить, розповідати вам про це почуття чи ні. Але якщо дитина промовчала, батькам потрібно зробити висновки, чому немає довіри. І в жодному разі не насідати на неї, а дати право вирішити, довіряти вам свою емоцію чи ні.

Та коли дитина вирішила вам розповісти про переживання, знову ж таки, не робіть помилки, що може назавжди перекреслити стосунки. У жодному разі не кажіть, що проблеми нащадка – дурниці. Це ж частинка всесвіту дитини, і вона його вам довірила.
У цій ситуації я раджу батькам говорити дуже щиро: «Я дуже засмучена/засмучений, що з тобою таке трапилось» тощо. Щирість – це ключ, з допомогою якого можна завоювати серце підлітка. «Я не знаю, чим тобі допомогти. Давай разом подумаємо…» – це не безпорадність, а найвищий ступінь довіри.

Здобувати кредит довіри дитини потрібно тоді, коли вона ще не сепарує від вас. Цей світ справді дуже важкий. Він інтенсивний, вимогливий, у ньому потрібно виживати, бути успішним, щасливим, впевненим у собі. І ось такого типу розмови дають можливість вберегти наших дітей у подальшому від думок про самогубство.

Але наголошую, що немає жодної людини, яка хоча б раз у житті не думала про те, щоби померти. І нам, батькам, потрібно бути готовими до розмов про смерть, бути чесними, відповідаючи на запитання, не ховати від дітей правди життя. Це не означає, що з пелюшок нам потрібно розповідати все так жорстко, як воно є.
Я дуже рекомендую батькам дітей до семи років розмовляти про смерть чи інші незручні для дорослих речі у вигляді метафоричних казкових історій.

Наприклад, дитина має негарну звичку тримати пальчик у носі. Робити пряме зауваження – це ніби як висловлювати незадоволення. А ось розповісти казку про ведмедика, який мав таку ж звичку, але одного разу його пальчик буцімто застряг у носику і звірятко злякалось та дуже плакало, поки мама його не врятувала, дуже дієво.

Прямі інструкції дітям до п’яти років з точки зору психології заборонені.

Три, п’ять і дев’ять років для дитини – кризові. У три вона вперше усвідомлює себе як особистість, а в розмовній мові з’являється займенник «я». У п’ять років мозок дозріває до того, аби хоча б протягом двадцяти хвилин присвятити себе малюванню, ліпленню, читанню чи якомусь іншому заняттю. І це дає можливість ще більше задуматися над довколишнім середовищем. Як правило, цей вік може збігатися з першими втратами. У дитини постає питання: «А куди ж поділась людина, яку я любив?» А дев’ять років – це період, під час якого дитина вперше розуміє, що в житті багато казок. Дід Мороз, Святий Миколай… Де вони? Приходить усвідомлення, що дещо із того, у що вірилося, – ілюзія. І це такий собі передщабель входження у доросле життя, перед підлітковим віком. Ось тут дуже важливо розмовляти настільки відкрито, наскільки батьки це можуть собі дозволити.
П
ро смерть потрібно розмовляти із вірою – якщо це сім’я вірян, з розумінням законів природи – якщо сім’я атеїстична.

Неправильно ховати інформацію, бо тоді є ризик, що дитина здобуде її у викривленому розумінні, яке може налякати або сформувати хибні уявлення.

У разі, коли спроба самогубства все ж трапилася, не можна соромити дитину чи погрожувати психіатричними закладами. Це лише поглиблює розрив із батьками. Це наче сигнал – «ти мені не потрібний». Що лишається після такої реакції з боку найрідніших підлітку? Йти і робити наступну спробу. Але дитина не може докричатися до батьків. Такими дійствами вона хоче привернути увагу, аби мама чи тато її обняли, сказали, як сильно люблять.

«Мені так гірко, що ця історія трапилася з тобою», – це найкраще, що можна сказати дитині в такому випадку. Не говоріть про неї чи її вчинок, говоріть про себе. Не бійтеся розповідати про свій біль або страх. «Я так боюся втратити тебе. Мені так боляче, що це сталося. Я не знаю, як тебе вберегти вдруге» – найбільш влучні слова та реакція. Коли дитина почує таке, найімовірніше, вона попросить вибачення, що так налякала найрідніших.

І насамкінець скажу, що довіра – це щеплення від шкідливих сайтів та компаній.

Справжніми, найщирішими і найтеплішими є увага, любов та вимоги до своєї дитини. Усі діти заслуговують на повагу і на те, щоб їх розуміли й любили. Наші діти – це наше дзеркало. Ми їх не виховуємо, а показуємо власним прикладом, як потрібно поводитися.
Нагадаємо, 1 березня 15-річна лучанка наковталася пігулок та порізала собі руки. Через два дні до дитячої лікарні доправили 13-річну дівчинку, яка напилася таблеток. Того ж дня в одній зі шкіл Любешівського району 13-річна дівчинка випила значну кількість пігулок і їй стало зле у класі. А вже 17 березня стало відомо про те, що в Луцьку 16-річна дівчина намагалася вчинити самогубство.

Вікторія СЕМЕНЮК

Фото Олександра ДУРМАНЕНКА
Знайшли помилку? Виділіть текст і натисніть


Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

Реклама
Loading...
Коментарів: 9
Просто мама Показати IP 18 Березня 2021 09:15
Дуже потрібне інтерв'ю і дуже на часі. Дякую автору!
Alex Показати IP 18 Березня 2021 09:35
нiхто в свiтi не може нашкодити дитинi бiльше, нiж ii власнi батьки. на жаль, така реальнiсть
Мама Показати IP 18 Березня 2021 09:55
Наисано так, що до мурашок. Скільки ж помилок я зробила! Дякую автору!
Анонім до Мама Показати IP 18 Березня 2021 13:56
тобто ранiше ви читати не вмiли?
Мама до Анонім Показати IP 18 Березня 2021 15:28
читала багато різного, але часто наштовхувалась на "много да дурного"
Кіндрат Показати IP 18 Березня 2021 10:29
Чого раніше ніхто з волинських ЗМІ не піднімав цієї теми? Все так просто і разом з тим так складно! Волинські новини, ви круті, що порушуєте такі теми! Буду говорити з сином.
Анонім до Кіндрат Показати IP 18 Березня 2021 15:06
самi про необхiднiсть говорити з дитиною не здогадувалися?
Кіндрат до Анонім Показати IP 18 Березня 2021 15:25
Я говорив, але не міг знайти правильний підхід(
Лучанин до Анонім Показати IP 19 Березня 2021 17:22
Відразу відчувається експерт. може ви ведете блог? киньте посилання, почитаємо.

Додати коментар:

УВАГА! Користувач www.volynnews.com має розуміти, що коментування на сайті створені аж ніяк не для політичного піару чи антипіару, зведення особистих рахунків, комерційної реклами, образ, безпідставних звинувачень та інших некоректних і негідних речей. Утім коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації, суб’єктивні повідомлення і можуть містити недостовірну інформацію.


Loading...
Система Orphus