Чи є в Україні професійний спорт

Не тільки звичний український футбол, але й інші ігрові види спорту нині представлені у Луцьку на пристойному як для України рівні. Є футбол, баскетбол та волейбол, численні ліги з футзалу, трохи менше популярності у хокею, жевріє, але таки існує гандбол.

Спостерігаючи за усіма лігами, в яких змагаються українські спортсмени, можна зробити невтішний висновок: у нашій країні професійного спорту немає. І навіть відсутні передумови, щоб він з’явився, пише Юрій Конкевич на сторінках газети Волинські Новини від 10 травня.

Більшість українських клубів можна назвати приватними чи напівдержавними кіосками, які тримаються на ентузіазмі й грошах окремих людей. Поки їм цікаво, клуб буде існувати. Щойно комусь набридне утримувати чи колупатися у проблемах, клубу швидко не стане, або ж він потрохи деградує. Звісно, у спорті чи бізнесі часто саме так і влаштовано, але успішні люди скрізь намагаються створити хоч якусь структуру.

Та не в нас. В Україні більш успішним є аматорський підхід до організації спортивних клубів. Якась забезпечена людина збирає команду з назвою своєї компанії, вкладає в це гроші.

Інша прикрість – відсутність уболівальників. Їх украй мало, бо спорт поки програє торговим центрам та нічним клубам. А без уболівальників будь-які змагання перетворюються з професійних на аматорські.

В Україні культури вболівання ще немає, її треба створювати на руїнах радянського масового спорту. Просто ми часто не розуміємо, навіщо підтримувати когось незнайомого? Якусь там команду і її здобутки та поразки. Тим більше, що учасники процесу – гравці й тренери – часто не розуміють і глузують, коли вболівальники кажуть, а журналісти пишуть, що клуб – це вони, а не гравці. Бо в ідеалі так і має бути: керівництво, гравці та вболівальники – однакові представники клубу.

Але ж як підтримувати і фанатіти за чиїсь приватні кіоски-клуби, які завжди можуть зникнути за волею власників? І взагалі – навіщо вболівальники таким клубам? Ще колись почнуть стверджувати, що це їхній клуб, і щось вимагати. Власники не хочуть ділити свою іграшку ні з ким. Вони ж її створювали для себе улюблених.

Господарі клубів можуть бути затятими одноосібниками, але доки не зрозуміють, що, крім команди, вони мають запрошувати на змагання ще й уболівальників, більшість спортивних ліг залишаться аматорськими турнірами, на матчах яких гравців, їхніх дівчат, суддів та охоронців порядку буває більше, ніж уболівальників.

Інший парадокс – спортсменам легше грати в таких умовах. У порожній залі чи на порожньому стадіоні. А коли приходить поважна аудиторія, це ж треба із себе витискати останні соки, спробуй схалявити, якщо твоє прізвище скандують. Але поки більшість спортсменів живе в інших умовах. Тому цілком нормальними для них можуть бути слова на кшталт «я інтерв’ю не даю» або «не хочу щось розповідати, це не на фарт».

Найсумніше в усій цій ситуації те, що в Україні насправді люблять спорт і ще навіть вміють готувати спортсменів високого ґатунку. У баскетболі й волейболі, футзалі й гандболі є таланти і тренери, які вміють їх розвивати в жахливих умовах сучасного дитячого спорту. Залишилося тільки збагнути ситуацію і створювати саме спортивні клуби, а не вболівати за те, що хтось створив для себе.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---