«Маю честь служити з добровольцями». Історія ковельчанина-захисника Сергія Боця

Він – не герой із книг. Він – герой сьогодення: спокійний, зосереджений, із неймовірною внутрішньою силою. Ковельчанин Сергій Боць із перших днів повномасштабного вторгнення став на захист України.

Його історією поділилися в Ковельській міській раді.

Каже, що 24 лютого прокинувся – і дружина повідомила страшну новину.

«Я не хотів у це вірити. XXI століття на дворі. Яка війна?» – пригадує Сергій.

Спершу він не міг прийняти почуте. Але хвилиною потому набрав знайомих у Києві, Луцьку, які розповіли про бомбардування. Це – війна.

Того ж дня він, адвокат за професією, обдзвонив клієнтів і пояснив ситуацію. Деякі справи вдалося закрити одразу.

«Тоді ніхто не знав, що буде завтра. Але всі поставилися з розумінням», – додає він.

Читати ще: «Зараз на війні – епоха дронів», – воїн сталевої сотки на псевдо Яник

І вже 24 лютого разом із кумом Олександром був у військкоматі. Хотіли у бойову частину, зокрема в «Азов». Там сказали: тільки з бойовим досвідом. Шість годин у черзі дали усвідомити, що того дня вони не достояться. Тоді вибрали інший варіант – записалися в тероборону.25 лютого Сергій почав службу у 54-му батальйоні – тому самому, який входив до складу 100-ї бригади територіальної оборони, що згодом дістане назву сталевої сотки та переросте у 100-ту окрему механізовану бригаду.

Спочатку була Волинь: фортифікації, окопи, оборонні рубежі. А далі – зовсім інша реальність: Лиман, Очеретине, дні й ночі на позиціях, втрати побратимів, постійна напруга, у якій важко навіть дихати.

Після боїв на передовій – короткий перепочинок. Сергій приїхав додому – до батьків, дружини, сина Назара.

«У дитинстві я сам місяцями не бачив тата – він був моряком. Повертався, а ми з братом його не впізнавали… Тепер так само росте Назар. Дуже швидко», – ділиться військовий.Невдовзі – знову фронт. Довгі місяці на Торецькому напрямку. Тричі до нього приїжджала дружина Анюта. Щоразу не з порожніми руками – машини побратимам гнала чи переганяла після ремонтів на Донбас. Бо такі роботи на передовій – це завжди дорого, а часто й неможливо, тому автівки на ремонт доводилося відправляти на рідну Волинь.

«Пам’ятаю прогулянки парком у Костянтинівці… Його вже нема – росіяни зрівняли із землею. Те саме відбувається і з самим містом», – зітхає Сергій.Одного разу вибухи були так близько, що він попросив дружину більше не ризикувати.

«Хоча ці приїзди були як мед на душу. Особливо в ті часи, коли по 6-8 місяців не було можливості навіть на день вирватися додому. Дружина у мене бойова – з нею і в розвідку можна йти, але їй випала нелегка доля – усі домашні справи, виховання сина на її плечах. І так уже майже чотири роки. Розумію, їй непросто, як і моєму Назарчикові. Але мусимо кріпитися», – каже ковельчанин.

За час служби Сергій пройшов шлях від солдата до офіцера та від кулеметника до командира відділення, старшого техніка роти, заступника командира роти з психологічної підтримки персоналу та виконувача обов’язків командира роти.За мужність і успішне виконання завдань під час боїв нагороджений «Золотим Хрестом» Головнокомандувача ЗСУ та медаллю «За оборону Торецька».«Зараз кожен боєць – на вагу золота. Він має бути універсальним і готовим до всього, – зазначає Сергій. – Сьогодні ти командир роти, завтра сідаєш за кермо автомобіля, бо немає кому хлопців на зміну завезти. Через мить ти вже медик, який накладає турнікет і рятує життя побратиму. А наступного дня ремонтуєш генератор чи машину – бо треба, а немає кому».

Сергій закінчив з відзнакою юридичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка, але, за його словами, саме війна стала найскладнішим університетом у житті.Найважче, зізнається, – не бої: «Найважче було дивитися на бої крізь екран і не мати змоги допомогти тим, з ким ще кілька днів тому проводив навчання, обідав, працював. Найважче, коли побратим по рації прощається і просить переказати останні слова дружині, дітям чи батькам. А потім – найстрашніше: повідомляти рідним, що їхня близька людина загинула чи зникла безвісти… Це не передати словами… Нікому не побажав би побути в моїй шкурі».

Після паузи додає: «Це ноша, яка з тобою на все життя».Із болем згадує тих, хто не повернувся. Особливо – Петра Каноніка, Героя України,20-річного Андрія Рабенка, 23-річного Артема Сидорука:«Кожного жаль, але молодих, які ще в житті нічого не бачили, невимовно шкода. Надзвичайно хороші хлопці. Прості, щирі. Поряд із ними було легко навіть воювати».

Читати ще: У мирному житті відправляв на м’ясо свиней, на війні те саме робить з ворогами: історія воїна сталевої сотки на псевдо Мацик

Сергій переконаний, що 24 лютого зробив правильний вибір. І саме він дав можливість познайомитися з такими людьми – вмотивованими, які не на словах, а вчинками люблять Україну й готові боронити її до останнього. Добровольцями.

«Я мав честь служити з ними, бути поруч. Вони зранку до ночі невтомно рили окопи, їх неможливо було зупинити. Рвалися в бій, були готові на все, аби ворог не прийшов на нашу землю. Тоді кожен із нас пішов захищати свою родину, батьків, свій дім. Ми розуміли: важливо зупинити фронт якнайдалі, щоб не допустити боїв на вулицях рідного міста», – провадить військовий.На запитання, про що мріє після Перемоги, Сергій зізнається, що поки не до цього: «Не думаю зараз про це. Головне – щоб закінчилася війна. І я вірю, що разом із міжнародною спільнотою ми зможемо до цього прийти».

Його слова – без пафосу. Просте бажання людини, яка бачить війну зблизька. Людини, яка захищає свою землю так само спокійно, як і говорить. Людини, для якої геройство – це не образ, а щоденна робота. Щоденний вибір.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---