USD 40.15 40.34
  • USD 40.15 40.34
  • EUR 43.30 43.50
  • PLN 9.20 9.28

«На війну легше їздити, ніж у Європу», – лучанин Сергій Балицький про вісім років волонтерства та 300 поїздок на фронт. Інтерв’ю

5 Грудня 2022 08:08
Сергій Балицький – луцький волонтер, засновник волонтерського центру «Серце патріота». З 2014 року він щотижня їздить на передову до військових, везучи їм усе необхідне. За цей час встиг здійснити близько 300 поїздок.

З початку повномасштабної війни волонтер знайшов ще одного супутника для поїздок – вівчарку Тіну, з якою нині нерозлучні. На запитання, де черпає сили та натхнення для поїздок та чому не припиняв їздити на фронт усі ці роки, каже: «Натхнення дає спілкування з хлопцями».

У Всесвітній день волонтера Сергій Балицький розповів Інформаційному агентству Волинські Новини про першу поїздку, початок повномасштабної війни, як знайшов свою вівчарку Тіну, потрапляння під обстріли, захоплення бігом, а також поділився думкою з приводу відкриття кримінальних справ проти волонтерів.

Сергію Івановичу, розпочнімо з самого початку. Вісім років, майже 300 поїздок на фронт. Пригадайте, як ви почали волонтерити?

Усе почалося ще з Майдану, коли побили хлопців. Опір став набирати обертів, і я подумав, що потрібно чимось допомагати. Я завантажив у свій бус продукти та речі, які вважав необхідними, сходивши перед цим на ринок, та поїхав з колегою на Майдан. У центрі Києва вже стояли палатки, мій бус розвантажили фактично за п’ять хвилин. Я подумав, що ж мені робити далі, бо моєї роботи фактично не було помітно. Тому почав допомагати возити колеса. Я першим придумав, що потрібно змінювати номери на авто, бо багато хлопців просто знаходили за номерами, і вони за це поплатилися. Тобто зранку ми приходили до сцени, де людей розподіляли за видом діяльності: той іде на демонстрацію, той іде на навчання, записуючись у бойові роти, той допомагає чимось іншим. Я здебільшого допомагав у підвезенні харчів та резини. На Майдані побув орієнтовно двадцять днів. Коли 20 лютого відбувалися ось ці страшні події, я привіз волонтерську допомогу зі Львова. Тоді ми вже хоронили побратимів.
Ввечері того ж дня я повернувся до Луцька. Мій бус був у прапорах, в різноманітній патріотичній символіці. Орієнтовно о 22:00 мені підкинули в будинок коктейль Молотова, після чого я викликав поліцію. А якраз так сталося, що незадовго до цього на вулиці в мене поставили камери відеонагляду. На записах я побачив сусіда, який це зробив. Пощастило, що коли пляшка летіла, то зачепилася дном за каркас авто, впала на капот і не запалилася. Тому я поліції сказав: «Ви шукайте, а я знаю, хто це». Бог мене помилував.

Чи пам’ятаєте першу поїздку? Страшно було?

Пізніше розпочалася війна, яку назвали АТО, і ми думали, як поїхати туди, хоча не знали, як це правильно зробити. Почули, що якісь підрозділи потребують тих чи тих речей. Ми почали їх шукати, знаходили номери телефонів. Перша поїздка була з підполковником Дорофеєнком з Ківерців. Вони везли два відремонтовані джипи, я їхав своїм бусом. Звісно, тоді було їхати дуже лячно, бус був дуже завантажений. Коли ми заїхали в Донецьку область, там тривала комендантська година. У перші дні було незвично, адже ми не знали, що потрібно робити, чим допомагати.

Ми почали ремонтувати машину, шукали запчастини в Слов’янську та Краматорську, а вони вдвічі дорожчі, ніж у Луцьку. Тобто коли ми приїжджали до хлопців, то залишалися на кілька днів, допомагаючи їм запчастинами, щось перевезти, облаштувати побут. У Слов’янську познайомилися з підприємцями та почали з ними співпрацювати, хоча серед них було мало людей за Україну. В 2015 році у нас був рекорд – шість поїздок за місяць. Це вже зараз ми знаємо, де переночувати, де поїсти, відремонтувати авто. За цей час напрацювали зв’язки та контакти. Тоді ми не обирали, чи це 14-та бригада (тоді була 51-ша), чи якась інша, адже всі були наші. Яке замовлення ми могли виконати – таке й виконували.
Кому більше допомагали: військовим чи цивільним?

Цивільним ми возили менше допомоги, більше допомагали військовим. У 2017 році поїхали в Німеччину, де нам передали дитячі шкільні рюкзаки, в які були запаковані різні солодощі та канцтовари для школи. Тоді ми приїхали за сім кілометрів від Луганська – завезли допомогу військовим, а заразом – ранці у школу. Нас зустріли перед 1 вересня, директоркою школи була жінка з Івано-Франківська. Надзвичайно добра людина. Але ззаду я почув слова жіночки, яка казала до дитини: «Етат рюкзак нє бєрі, он уже нє новий». Мені було неприємно. Звичайно, про це я нікому не сказав. Ми сфотографувалися. Але після цього я зробив для себе висновок. Наступного разу, коли нам вдалося дістати ці рюкзаки, ми завезли їх у Рожищенську громаду в село Немир, директор дуже добре нас зустріла. Тоді ми дали дітям і шкільні костюми, і футбольні м’ячі, і рюкзаки. Діти були надзвичайно вдячні. З тієї радості я ще й подарував школі 80 квадратів бруківки.

Тобто лише з роками приходить досвід та розуміння, хто потребує допомоги найперше. Наприклад, військові можуть стояти за 80 кілометрів від фронту і просять багато чого, а є хлопці, які лише за п’ять кілометрів від передка й не можуть запустити генератор, адже його чути (потрібні окопні свічки), вони не можуть туди під’їхати машиною. Тому генератор маскували внизу у бліндажі, щоб його не було чути. Також робили таку технологію, щоб дим не йшов угору, а стелився. Це потрібно було розказувати хлопцям. Зараз на такі речі часу немає, а в 2016-2017 роках таке робили.

Як ви взагалі себе убезпечуєте та готуєтесь до поїздок?

Ось зараз ми маємо їхати 28 листопада (розмова відбувалася 25 листопада, – О.З.), і до цієї поїздки я вже готувався, ще як був у минулій. Тобто за десять днів до поїздки ми знаємо, куди їдемо і що веземо. Основа є, але люди ще можуть давати якісь передачі. Наприклад, з Рівного мені потрібно забрати авто, значить, потрібна лавета – є. А з Луцька є адресні посилки. Ми їдемо на Донецький напрямок, віддаємо гуму та авто. А в Слов’янську стоїть зламане авто, яке потрібно відвезти у Харків на ремонт. А вже з Харкова ще одне авто потрібно завезти в Луцьк. З лаветою фактично ніхто не їздить, тому це потрібно використовувати.

У 2016 році такої організованої логістики не було. Раніше ми спонтанно приїжджали. Моя сестра Ольга і менеджер Наталія, які також є волонтерами, усе це діло регулюють. Ми даємо інформацію, на який напрямок їдемо, аби родичі змогли через нас передати посилки.
Чи бувало за ці вісім років, що родичі передали посилку, ви приїхали, а воїна вже немає серед живих?

На жаль, таке було. Ви зараз говорите, а в мене мурашки по шкірі. Нещодавно так було у Покровську. Мною передали посилку з Маневичів – хлопець, якому була ця посилка, загинув. Троє хлопців були в одному окопі за два метри один від одного. Приліт – одного контузило, іншого поранило, а цей загинув. Я телефонував до ось цього контуженого хлопця перед поїздкою, мовляв, передаси другові посилку. А коли приїхав і ми розговорилися, то він сказав, що друг загинув.

Був випадок, коли ми в Бахмут завезли шість посилок, але їх ніхто не забрав. Ми не могли розібратися. Я думаю, що цих людей теж не стало. Бо телефонували на кілька номерів, але ніхто не відповів. Тобто посилка призначається людині, але якщо вона не забирає, ми дублюємо на друга чи командира.

Взагалі у Бахмуті було дуже важко у червні. Я мав передати посилку в тому районі, здається, це священник передавав для свого племінника. Там було дуже гаряче, його важко було знайти. Коли ми приїхали на місце, то знайшли його по сарафанному радіо. Солдатів було дуже багато, всі замурзані. Той хлопець нарешті прийшов і каже, що йому машина не потрібна (сміється, – О.З.). Я кажу, що авто на лаветі на ремонт, йому лише посилка. Але коли ми віддали цю посилку, то зрозуміли, що цього мало. Туди дуже важко доїхати, там стоїть багато людей. Тому індивідуальні посилки, які призначалися не на передок, ми віддали цим хлопцям. Я зателефонував до їх власників і сказав, що ми їх привеземо наступного разу, оскільки склалися такі обставини.

Ми розірвали ці посилки, зробили їх опис, повіддавали хлопцям, а через тиждень привезли власникам посилок всього вдвічі більше. Через три дні цього хлопця, на жаль, поранили, але ми з ним розмовляли телефоном, коли він був у Дніпрі в шпиталі. Він був дуже задоволений, що живий, що не потрапив у полон. Він про це так розповідав, ніби виграв джекпот. Все пізнається у порівнянні. В нас зникло світло – і ми вже всі кричимо. А херсонці кажуть, що їм не треба ні води, ні світла, лише б без русні.

А як щодо найпам’ятнішої поїздки? Вона була до повномасштабної війни чи вже зараз?

Дівчата рахували, що до повномасштабної війни було 260 поїздок в АТО і ООС, а 50 – в Європу, зокрема у Швейцарію, Німеччину та Польщу. Німецька організація «Серце для України» збирала допомогу для «Серця патріота», і ми її забирали. З Німеччини переважно везли одяг, а зі Швейцарії – медичне обладнання. Це теж важко, адже потрібно знайти паливо, треба спати, їсти, в Швейцарію лише в одну сторону – 1800 кілометрів. Мені здається, що на війну легше їздити, ніж у Європу, бо тут ти все знаєш, тут немає митниці, немає дуже прискіпливих стандартів для авто. А для поїздки в Європу авто потрібно підготувати.

Але найбільше мені запам’яталася поїздка, коли я знайшов свою вівчарку Тіну. Це було 13 березня, вона була у Малині (Житомирщина, – О.З.) під обстрілами. Військові запитали, чи маю я бажання її забрати. Там було багато собак, але вона була дуже розумна. Я побув з нею пів години і забрав собі. Зараз ми постійно з нею їздимо.
Всі ці роки ви їздили на Донбас. Чи підозрювали, що буде велика війна, що путін захоче захопити усю Україну?

Ні, ніколи. Я навіть нещодавно спілкувався з харківськими волонтерами, які повивозили рідних на Закарпаття, і вони думали, що війна може бути десь на Донеччині чи на Луганщині, але не в Харкові. Там найбільший ринок у Європі, всі сім’ї переплетені з росіянами, як ми з білорусами. Росіяни з прикордонних міст їхали в Харків закуплятися. За всі ці роки вони ніколи не думали, що Харків буде під обстрілами.

Я так само не вірив, що буде велика війна. Можливо, десь на підсвідомому рівні, але щоб у такій формі, коли на Україну в один момент полетіло стільки ракет, – ніколи. Путін придумав собі таку формулу і думав, що матиме успіх. Але він не знав менталітету українця, тонкощів нашої натури. Я не говорю про XVI-XVII століття, просто згадаю 32-33-й роки, як у нас був Голодомор. На Харківщині, Полтавщині, Дніпропетровщині усі українці вимерли, вони завезли людей, які грають на балалайках, які керували до розпаду союзу. Тим самим росіяни поселили злобу в усіх поколіннях українців. Ці люди були неосвічені, а наших мудрих людей ставили на другий-третій план. Тому і на Майдані ми всі об’єдналися, і війна довела, що ми об’єднані. Навіть в Слов’янську і Краматорську, де люди ходили на мітинги й чекали росію, тепер побачили її справжнє обличчя. Звісно, що це запізно.

Що робити з цими людьми? Адже коли ми переможемо, прихильники росії все одно залишаться.

Це дуже важке питання. Потрібно проводити дуже велику інформаційну кампанію. Потрібно туди вливати мову, впроваджувати нашу культуру. Вона ж там була до радянського союзу, під час совка. Але це буде дуже важко зробити, потрібно працювати всім, але не так, щоб їх образити. Вони все життя вірили в того ж януковича, а зараз дуже важко перелаштувати своє его, що вони наступили на такі граблі. Я думаю, що потрохи ми це зробимо, але повторю: все це треба робити без образ. Зараз іде війна, і ми всі разом, незважаючи на те, хто якою мовою розмовляє. Потрібно, щоб і після цього ми були разом. Ми маємо допомагати їм, бо вони переселенці, але й вони мають закачати рукава й допомагати тут. Хлопців, які приїжджають звідти сюди, потрібно вишукувати і казати їм, що треба захищати свою землю, бо все це наша земля, не потрібно ховатися на Закарпатті. Загалом переселенцям потрібно давати менше привілеїв, а більше роботи.
Пригадайте, яким для вас було 24 лютого. Що ви робили?

Ще 22 лютого я був у Маріуполі, повернувся до Луцька наступного дня. Коли зранку 24 лютого в Луцьку почали літати літаки, я подумав, що це навчання. Але був перший вибух, потім – другий, і я подумав: що це за такі навчання? Зателефонував до знайомого волонтера Сергія, і він мені сказав, що почалася війна. Тобто скільки я їздив, все одно не вірив, що почалася повномасштабна війна. Хоч коли був у Маріуполі, мені було підозріло тихо на переходах на той бік. Але я не надто зосереджував на цьому увагу, бо був дуже втомлений.

25-26 лютого я допоміг хлопцям біля білоруського кордону, які мене знали, це була 10-та штурмова бригада, яка розтягнулася на 50 кілометрів. Пізніше облрада мене призначила координатором волонтерів Волині. Я зробив одинадцять локацій по усій області для збору волонтерської допомоги. Це нам дуже допомогло, усі люди почали звозити найрізноманітніші речі, ми відправляли це все у вагони та фури, які їхали на Миколаїв, Харків, Суми. Було таке, що дівчата з Волині наробили 17 піддонів вареників, і ми їх везли в морозильній камері. За півтора місяця завезли приблизно 450 тонн волонтерської допомоги. У мене працювало 100 волонтерів та 12 машин. Пізніше ці функції я передав своїй сестрі Ользі, а сам почав знову їздити на передову, і так щотижня донині.

Чи змінилися потреби, якщо порівнювати 2014 рік і зараз? Чого найбільше потребують воїни?

Зараз хлопцям потрібні дрони, рації, автомобілі – технологічні речі. Тобто залишилися усі ті потреби, що й раніше, але додалися технології. Авто дуже необхідні, зараз хлопці просять будь-яку машину, адже їм потрібно виконувати бойові завдання. Водночас коли був останні рази, то бачив дуже багато хорошої техніки. Хлопцям хочеться допомагати ще більше, коли вони скидають відео, як працюють по русні.

Якщо війна стала, як були АТО чи ООС, то хлопці можуть облаштуватися і на тому самому місці бути до п’яти місяців. А зараз щодня вони можуть рухатися на п’ять-десять кілометрів. Тому потрібні спальник, одяг, щоб перевдягнутися, щось поїсти. Все це воїн несе на собі, оскільки машини може і не бути. Вони прийшли на позицію й одразу ж там лягли спати. Звісно, за ними їде машина забезпечення, але часу на те, щоб зварити їсти, немає.

Коли війна не законсервувалася, воювати дуже важко. Наприклад, якщо перед цим ти привозив солдатам картоплю, то зараз вони її не беруть. Буває, що люди передають макарони, не запитуючи, чи мають хлопці можливість їх приготувати. Я мушу телефонувати та все розставляти по полицях. Одні люди мене не послухали і якось в Запорізьку область я привіз генератора, картоплі та крупи. В Луцьку казав, що ці речі там не потрібні, так і сталося. То ми залишили їх в якоїсь жінки. Коли солдати переміщуються, вони залишають ті всі скоби, сітки, тому вони дуже необхідні для облаштування та маскування нових позицій. Я досі не вивіз маскувальні сітки з Житомирщини. Звідти 10-та бригада перемістилася на Донеччину. Вони просто не мали часу її зібрати. Лісники їх позбирали, влітку я двічі їх забирав бусом, і вони ще залишилися.

Переломний період був у червні. Влітку хлопцям потрібні були лопати. Військові усвідомили, що як тільки вони приїхали на нову позицію, потрібно одразу ж окопатися. Вони нічого не потребували, лише просили лопати. Коли я приїжджав до Бахмута, вони навіть не зупинялися, аби щось розповісти, постійно копали.
З 2014 року люди швидко забули про війну, вона була далеко. Зараз таку тенденцію спостерігаєте?

Я побачив, що війна для людей закінчилася у 2017 році. Це можна було спостерігати поетапно. В Києві війна для людей закінчилася ще раніше. А зараз кожна людина – волонтер, кожен долучається до перемоги. Що більше ми будемо брати участь в цій допомозі, що більше допомагатимемо волонтерам, які зможуть завезти допомогу воїнам на передову, то скоріше буде перемога. Якщо мені не допомагатимуть прості люди, підприємці, бізнесмени, то все буде набагато повільніше. Я не кажу, що потрібно віддавати усі кошти, але допомагати в міру можливостей може кожен.

Дуже велике піднесення було у вересні, коли ми звільнили Харківщину, зараз воно затихло. Але я хочу висловити велику вдячність усім людям, дітям, школам, садочкам, які долучаються будь-чим. Будь-яка допомога – це супердопомога. Навіть елементарні сірники, печиво, молоточок наближають перемогу. А з великими підприємцями ми купимо авто, відремонтуємо його та все доставимо. Все, що ми назбирали, доходить до хлопців.

З часом волонтерський рух у 2014 році згас. Чому ви продовжили це робити і їздили на передову фактично всі ці роки, де черпали натхнення?

Коли ми їздимо до військових, то час до часу заїжджаємо в шпиталі. Улітку 2020 року був забіг у Дніпрі, в якому я брав участь з племінницею Уляною. Ми їхали туди цілу ніч, переодягнулися в форму, я пробіг, здобув третє місце. З тим натхненням ми й пішли в шпиталь до хлопців. Коли дивишся на цих молодих людей, і вони вже мають ознаки того, що не зможуть далі служити, ти думаєш, що маєш сили та здоров’я прокидатися зранку, тренуватися. Ось ці зустрічі з хлопцями дають велике натхнення. Ранкові підйоми та пробіжки з Тіною також дають мені сили. Коли почалася велика війна, я не бігаю щодня, але стараюся це робити, і Тіна мені допомагає в цьому. Спочатку вона бігала по чотири кілометри, а потім сідала, але зараз призвичаїлася до мого ритму.

Коли дітки передають хлопцям малюнки й листи, а ти даєш їх хлопцям, вони зберігають їх до ротації, а то й до звільнення. Солдати намагаються шукати цих діток. Їм дають натхнення ось ці діти, що ми про них думаємо, про них думає влада та підприємці. Тобто у мене іде натхнення від одних речей, у військових – від інших. І разом ми тримаємося.

Цим всім потрібно дихати. Тому я їжджу щотижня, аби бути в тонусі. Бо якщо не поїдеш, то ритм збивається. А так ти хоч інколи на відстані, але все одно з ними.

Нині в Україні відкривають багато кримінальних справ противолонтерів. Яка ваша думка з цього приводу?

Кримінальні справи відкривають, тому що для цього є причини. Можливо, люди неправильно щось оформили чи неправильно ввезли певні речі. Наприклад, коли в нас автомобіль приходить на волонтерський центр чи військову частину, то ми його віддаємо військовим. Якщо ми купили два «Мавіки», а вони коштували близько трьох тисяч доларів, то оформили, що вони йдуть тому чи тому підрозділу. На митниці не було жодних питань. А якщо відбувається зловживання, коли тобі давали допомогу і вона йшла як гуманітарна, а ти віддав її в магазин чи продав, то, звісно, це кримінал. Відповідальність за це мусить бути. Через таких «волонтерів» формується негативна думка про всіх.

Ви вже трішки згадували про вівчарку Тіну. Як вона поводиться у поїздках?

Вона дуже розумна. Тричі ми з нею потрапляли під обстріли. У Миколаївській області нам назустріч їхала наша машина. На жаль, зверху з дрона на неї кинули бомбу, і в нас перед очима вона почала розлітатися. А за 10-15 хвилин до цього Тіна сиділа ззаду і почала проситися випустити її погуляти. Вона дуже рідко проситься. Але ми погуляли, і це, напевно, нас врятувало. Та машина була метрів за 500 від нас.

Ще якось ми потрапили під обстріли в Карлівці на Донеччині. Хлопці зателефонували і сказали, що можна їхати. Але швидко стемніло і все почалося. Я не міг зрозуміти, чи це наші, чи росіяни. Ми заїхали на блокпост, хлопці поховалися в укриття. Розвертатися не було як. Поки ми щось вивантажували, Тіна бігла і поранила ногу. Я не знав, за що братися. Але перед нами їхав джип з нічником, за яким я, на щастя, виїхав.

Коли ми йдемо спати, вона завжди на охороні. За весь цей час проїхала зі мною 69 тисяч кілометрів.
Ви волонтерите, бігаєте, маєте власнийбізнес. Як знаходите час, щоб усе поєднувати?

З початку війни спорту став приділяти менше уваги, але форму підтримую. Вчора пробігли три кілометри, сьогодні менше, бо зранку було дуже багато дзвінків. Бізнес зараз практично стоїть. Тому віддаюсь волонтерству. Мені добре, коли допомагаю комусь. Я бачу, що ця доброта повертається, що ми перемагаємо. Коли приїхав на Харківщину, як ми погнали русню, то всі побігли розбирати техніку. Я бачив ці очі. Військові дуже дякують нам за допомогу. Дяка від них дає велике натхнення.

Ви вже розповіли про наступну поїздку, тому насамкінець запитаю про те, що зробите після перемоги?

Час до часу я думаю про це. Але після перемоги буде багато людей, які пройшли війну. Їм потрібно буде допомогти соціалізуватися. Це дуже важко. Якщо я побуду там тиждень, а потім повертаюся до Луцька, то здається, що не був тут місяць. А уявляєте, якщо людина там майже рік. Тому цим людям потрібно буде допомогти з роботою, десь поговорити, підтримати. Потрібно буде об’єднувати тих людей, їхні сім’ї. Я бачу це як формулу робота-відпочинок-спілкування.

Олександр ЗЕЛІНСЬКИЙ

Фото Олександра ДУРМАНЕНКА
Знайшли помилку? Виділіть текст і натисніть


Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу


Коментарів: 0

Додати коментар:

УВАГА! Користувач www.volynnews.com має розуміти, що коментування на сайті створені аж ніяк не для політичного піару чи антипіару, зведення особистих рахунків, комерційної реклами, образ, безпідставних звинувачень та інших некоректних і негідних речей. Утім коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації, суб’єктивні повідомлення і можуть містити недостовірну інформацію.


Система Orphus