Двічі нерозстріляний: історія підполковника з Луцька, який пережив російський полон. Фото

Підполковник Сергій Жуковський з Луцька на Миколаївщині потрапив у полон. Чоловік на війні був з 12 березня, а вже 16-го їх схопили росіяни.

Про перебування в російському полоні військовослужбовець ексклюзивно розповів для Інформаційного агентства Волинські Новини.

– У Миколаївській області нас відправили на рекогносцирування (розвідку, що провадиться перед початком бою з метою уточнення розташування сил ворога, характеру місцевості, – ВН) без якихось інструктажів. Ми думали, що їдемо в глибокому тилу і шукали місце для дислокації артдивізіону. Під’їжджаємо до села Інгулка. У сутінках помічаємо бетонні блоки. Виявилося, що це блокпост росіян. Я схопився за автомат, але мої лейтенанти сказали, що з нас зроблять решето. Нас троє в машині, а росіян навколо взвод. Зрозуміло, чия перемога буде. Нас просто прикопали б, і ніхто не дізнався б, де ми поділися. Значилися б зниклими безвісти.По машині вистрелили. І я почув, як шкварчить куля, коли потрапляє в метал. Мабуть, трасувальна. Ми лягли, а потім випали з автівки. У голові крутиться, що треба вернутися додому, в сім’ю, є незавершені справи.

Коли побачили мої документи, що я закінчив Горківське вище військове училище, що офіцер з радянських часів, їхній старший представився, що він старший лейтенант і вибачився: «Товаришу підполковник, вибачте, ми самі не розуміємо, нащо ми тут, нащо нас відправили. Але ми люди в погонах і мусимо виконувати наказ». Нас не били, руки не зв’язували. Правда, коли посадили в КамАЗ, то з нами сіли два озброєні буряти.

Поки їхали, я почав думати, що говорити. Вирішив клеїти дурня. Я ж на війні був з 12 березня, а 16-го потрапив у полон. Тобто, служив чотири дні. З них 14-15 березня тривав марш-кидок. Виходить, що я не міг нічого знати. Хоча служив у АТО з 2014 року, в тому числі, в Оперативному командуванні «Захід» і знав набагато більше.Почали пресувати. Був під Миколаєвом. Там мене вперше вивели на розстріл, бо нічого не сказав. Я «не знав» ні командира бригади, ні начальника штабу, ні начальника артилерії, ні кількісний склад. Казав, що не хочу служити, боюся, що мене примусово мобілізували. Мовляв, не визнаю націоналістів, я звичайний українець і не хочу воювати. Така собі сіра людина, пенсіонер, водій (а я й справді працював водієм на момент мобілізації). Вони вірили й не вірили. Але на розстріл виводили. Приставили дуло до голови. Один питав: якщо нічого не знаєш, то нащо ти нам треба? Може, щось згадаєш? Але не вистрелив. Вдарив, правда, по голові. Зламав носа, але я зрадів, бо розумів, якщо пішла кров, то суто психологічно далі бити не будуть, бо думають, що вже добре дали. Боявся не вмерти, а за сім’ю, бо багато справ не завершив.Вже після допиту до нас в овочесховище прийшов чоловік і підсів до мене. Запитав, як звати і між нами вийшов такий діалог.

– Скільки тобі років?

– 53.

– І мені 53. Діти є?

– Дочка.

– І в мене дочка. Скільки їй?

– 30.

– І моїй 30. У неї діти є?

– Внук.

– І в мене внук.

Він дивувався, що в нас стільки співпадінь, а я не зрозумів, до чого ця мова.Своїх лейтенантів-артилеристів я зустрів аж в Херсонському СІЗО. Думав, що їх розстріляють. Бо дуже малий шанс на виживання у снайперів, розвідників, артилеристів. Перших вбивають на місці. Других катують, а потім вбивають. Артилеристів теж страшно не люблять і, як правило, теж вбивають. Але найбільше на нас злі не орки, а деенерівці. Вони й найбільше калічили наших полонених.

Вдруге на розстріл мене виводили, найімовірніше, в Чорнобаївці. Там, глибоко під землею, був штаб. Виводили мене по сходах наверх. Бачу, пісок. Вітер в обличчя і бетонна аеродромна плита. Зрозумів, що це злітна смуга. Я думав, що ми на Миколаївському аеродромі. Пізніше з’ясувалося, що я був на аеродромі в Чорнобаївці. Почали мене допитувати, може, я ще щось скажу. Та появився деенерівець. Він, мабуть, подивився мої документи і сказав, що підполковник досвідчений, бо стільки ротацій в АТО, щоб віддали мене на розтерзання. Повів мене до стіни. Каже: «Відчуваєш стінку?» Я руками ззаду відчув. Він казав, що їм нема сенсу мене тримати. І тут намалювався той чувак з Миколаєва і сказав, що в нього наказ мене забрати. Припускаю, саме це втручання мене врятувало. Той чоловік сказав, що це він підходив до мене в овочесховищі, що його звати Валєра, що для нього це вже третя війна (я подумав, що йдеться про Чечню, Сирію і Україну), що він полковник Росгвардії. Сказав, що мене і моїх лейтенантів врятував від розстрілу. Каже: «Може поставиш за мене свічку в церкві». Зняв балаклаву, я пам’ятаю його обличчя. Не скажеш, що він шляхетний на вигляд. Видно, найшов на нього настрій і він мене врятував. Може, якась моментальна слабинка. Дружина ставила за нього свічку – після звільнення я розповів їй про цей момент. Тут хоч-не-хоч почнеш вірити. Може, ним Бог керував, що він нас врятував від розстрілу.Потім ми були у Новій Каховці в гаражах. Про це повідомив місцевий, який теж там сидів. Бо ж нам не казали, де ми перебуваємо.

23 березня зранку назвали моє прізвище, моїх офіцерів та ще одного майора з Херсонської ТРО. Нас перевезли в Севастополь, і там вже я був до звільнення, до 14 травня.

Жили ми в звичайній казармі з двохярусними ліжками. 27 пар з одного боку та стільки ж з іншого. Як тиловик я одразу порахував, що може бути 107 людей (одне ліжко зламане).

У Севастополь прибували на обмін. І разом з тим це перевалочна база: хтось на обмін, а хтось на табори. Щоранку ми очікували звук дизельного двигуна. Бо ми знали: якщо приїжджають о 4–5 ранку, то це на обмін. Поки доїдеш до кордону між Кримом з Херсонською областю – 5 годин. Ми вважали, що обмін іде між Херсоном і Миколаєвом, тому, щоб туди доїхати, ще треба дві години. От і виходить десь обідня пора. Після обіду темніє, і ніхто обмін вже не проводитиме. Тому, коли зранку чули дизель, а потім оголошували когось з речами на вихід, то всі названі радо збиралися, а інші швидко писали записки. Думали, що викликаних звільнять, хоча точно ми не знали. Коли серед білого дня називали прізвища – то не на обмін, а в якесь СІЗО в Курськ, Таганрог чи в «ДНР». Ранки були в очікуванні. Врешті-решт і я дочекався звільнення.6 квітня викликали мене і моїх лейтенантів. Ми зраділи, що везуть разом. Разом в полон – разом додому. Приїхали на аеродром в Сімферополь. Із СІЗО з Росії прибув літак з полоненими, їх мали пересадити на автівки. Але нічого не відбувалося. Ми 9 годин просиділи у вантажівці. Правда, нас погодували і в туалет водили. А ті, хто були в літаку, то весь час сиділи на підлозі. Потім приїхав російський генерал і сказав, що обміну не буде. І всіх повезли в Севастополь. Нас тоді було 198 осіб на 107 місць. Кілька днів спали на матрацах на підлозі. Там були хлопці із острова Зміїний. Один з них якраз був у момент, коли пролунала славнозвісна фраза про напрямок для російського корабля. Я йому розповів, як вплинула ця фраза на суспільство, бо ж вони нічого не знали. Він був задоволений. Розповів, що була версія, що розмова змонтована. Мовляв, ніхто нічого не говорив. Це була версія для росіян. Насправді з російського корабля цілими днями переконували переходити на їхній бік. Потім нашим це набридло і росіян відправили на три літери.Поки ми були в Севастополі, до нас приїжджала уповноважена з прав людини в РФ Тетяна Москалькова. Пускала сльозу на камери. Постійно приїжджали їхні журналісти, їм показували наш побут. Був ніби червоний куточок, де лежали газети та книжки. Така собі показова тюрма. Єдиний плюс від її приїзду – для курців привезли цигарки.

Годували нас нормально. На термосах з їжею були смужки паперу, на яких написано кількість порцій. А з іншого боку – свіжі накладні, за якими списували продукти.

Ми мали найсвіжіші та точні дані про кількість російських вояків, строковиків, номери частин, кількість наших полонених. Цю інформацію хлопці, які першими йшли на обмін, вивезли і передали українським спецслужбам.Вдень лежати і сидіти на ліжку не дозволяли. Сидіти можна було тільки на проході і дивитися їхнє телебачення. У повсякденні я ніколи не читав художньої літератури. Я сертифікований компанією «Мікрософт» айтішник і читав технічну літературу. А тут почав брати Дюма, Джека Лондона, Ремарка, бо хотілося відволіктися від війни.

Охорона нас не била, але гавкала для підтримки дисципліни. Нам обов’язково треба було тримати руки за спиною, а обличчя опущеним вниз. Йти швидко, але не бігти. Якщо хтось піднімав голову, то матом робили зауваження. Коли нас виводили в туалет (5 разів на день. У кого організм не витримував, той користувався пластиковими пляшками), то охоронці стояли з автоматами. Притому один навпроти одного, що зовсім неправильно. Спочатку ще й засуви пересмикували, а ми посміювалися. Куди нам втікати? Навіть якщо схопиш автомат, ще ж з будівлі треба вийти. Через місяць вони вже звикли і навіть автомат в руки не брали.Із затискачів хлібних упаковок один кухар почав робити ланцюжок. А в мене народилася думка зробити вервицю. Усім сподобалося. Робив хлопцям на замовлення. Хтось ходить і крутить тою вервицею, хтось перебирає. Залишилася і мені напам’ять. На ланках цифри – дати виготовлення хліба – 05.03, 02.05.Коли там, то молишся. Усі молитви, які пам’ятаєш, проказуєш. Я не знав «Отче наш» українською. Але в Херсонському СІЗО на дверях була написана молитва російською. Я сам переклав і молився. Мій переклад не зовсім співпадав з канонічним, але здебільшого правильний. І от цю молитву я постійно говорив. Постійно взиваєш до Бога: «Господи, спаси і збережи». Ти не хочеш, щоб до тебе зайшли в камеру, бо ж будуть бити, заламувати. Ви не можете уявити, як там люди волають несамовитими голосами. Від тих криків сивієш.

Тримало саме усвідомлення того, що пропадеш безвісти, і сім’я буде жити в скруті. Треба було повернутися до рідних.

Сергій НАУМУК

Фото Олександра ДУРМАНЕНКА

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---