«Ногу втратив, але інвалідом себе не вважаю. Усе життя попереду», – азовець з Волині про війну, травму і реабілітацію

Волинянин Олексій на позивний Dark, боєць 12-ї бригади спеціального призначення «АЗОВ» Національної гвардії України, зараз реабілітується після поранення.

Про строкову службу в армії, рішення підписати контракт і залишитися у війську, переведення у зону бойових дій та захист держави на сході країни військовослужбовець розповів Суспільному.

Як розпочався шлях військового, Олексію?

У військо я потрапив 2017 року за мобілізацією: пішов на строкову службу. Через певний час підписав контракт, поїхав у Золочів навчатися на командира відділення для отримання сержантського звання. І далі служба закрутилася по цей час. На той момент мені було 20 років.

У цивільному житті ким були?

Працював на будівництві, але надійшла повістка, і я ухвалив рішення звільнятися з роботи та йти в армію. На схід країни потрапив під кінець 2021 року. До того часу проходив службу в патрульній роті із забезпечення громадського порядку.

Це фактично за кілька місяців до повномасштабного вторгнення, так?

У нас ротація відбулася 4 лютого 2022 року. Ми виїхали із зони ООС, а 24-го вже почалася повномасштабна.

Хочу повернутися до армії. Строкова служба. Якою ви її уявляли? І якою вона була?

Уявлялося все серйозно, і фізична підготовка. Очікування були одні, реальність – зовсім інша. Служба, внутрішні наряди – все як треба, все так, як є в чинній армії. Трошки відрізняється від того, що ти очікуєш і що ти бачиш.Чого навчила армія?

Самоконтролю. Став більш агресивним: до самого себе, до суспільства, бо під час служби доводилося мати справу з різним контингентом. Це було контрольоване відчуття.

Читати ще: Піхотинцем пройшов запеклі бої на найгарячіших напрямках: історія воїна сталевої сотки на псевдо Заєць

Коли ухвалили рішення, що підписуєте контракт? Воно було швидке чи обдумане?

Це було під час проходження строкової служби. За пів року до її закінчення дозволялося підписання контракту. Це було обдумане рішення, яке ґрунтувалося на тому, щоб щось змінити, покращити.

Кінець 2021 року. Чи розуміли тоді, що в світі відбувається і що в країні відбувається?

Чутки були, але конкретної інформації – ні. Під час перебування в ООС у спілкуванні з певними особами були підозри, що це відбудеться, але не очікували, що настільки рано. Можна сказати, що я вже був до цього готовий.

Коли втрапили на схід країни – це було вперше? Що побачили? Що здивувало, можливо? Що не так, як на Волині?

Це було вперше. Великі поля. Ну і ті терикони, само собою. Люди буквально ті ж самі.2022 рік. Лютий де вас застав?

У Луцьку, я проходив службу в місцевій частині Нацгвардії. Це було контрольне оповіщення від чергового вночі про повну бойову готовність. На той момент вже речі були зібрані і просто чекали дзвінка, коли це все станеться.

Вибір саме роду військ. Чи цей вибір був, коли ви підписували контракт, чи ви самі уже точно знали, куди йдете?

Спочатку це була патрульна рота для забезпечення охорони громадського порядку. На момент 2022-го року це була та сама моя рота. Коли почалася повномасштабна війна, я великий проміжок часу намагався перевестися в бойовий підрозділ для участі в бойових діях.

Що було тоді у Луцьку в лютому 2022 року? Можете пригадати? От буквально рандомний якийсь день.

Хаос, нерозуміння, що відбувається.

Що ви відчували?

Переживав за своїх рідних, сім'ю…

Коли обрали шлях військового, як зреагували найрідніші?

Були трошки здивовані, тому що вони розраховували, що я продовжу роботу у будівельній справі, але я вибрав армію.

Не переконували?

Хотіли, але не вийшло.

Коли ви втрапили в бойовий підрозділ?

У 2023 році, тому що в 2022-му всі переведення закрили і перевестися було дуже тяжко. Потрапив я в штурмову роту. Ми проходили з ними злагодження. І через певний проміжок часу вже виїхали в зону бойових дій.Розкажіть про злагодження. Як це відбувається?

Формується, наприклад, взвод і певний проміжок часу цей взвод займається, живе разом, пізнає один одного. Пізнає, хто є, хто ким є, хто як працює, які є недоліки, які є переваги, і як це все можна використовувати далі в бойових діях.

Що найскладніше? Фізичні якісь навантаження чи навпаки — момент співіснування?

Я сказав би, найтяжче – це морально-психологічний бар'єр подолати. Хай як це дивно, але що стійкіша в тебе психіка та моральний стан, то тобі легше буде адаптуватися під час бойових дій.

Чи пам'ятаєте свій перший бойовий вихід?

Звісно, пам'ятаю. Наш перший бойовий вихід був на Ягідне Бахмутського району. Тоді ми з першого разу ще ніяк не могли виїхати, бо техніка була зайнята. Ну і плюс в нас тоді був хороший маршкидок, тому що до позиції, куди нам треба було дійти, техніка не доїжджала на той момент. Прийшли на позиції, замінили хлопців. У нас завдання було штурмувати передові позиції ворога.

Що з того першого разу ви запам'ятали так, що просто заплющите очі й бачите?

Контролювати свої емоції, швидко ухвалювати рішення. Бо від цього залежить твоє життя. Стежити за всім, що відбувається довкола тебе, і не забувати про особистий захист. Під час нового штурму дуже близько прилетіла міна, і в мене перестали працювати навушники від ударної хвилі. Під той момент, коли я їх зняв для того, щоб відчувати все, що навколо мене, прилітає ще одна. Тоді я отримав першу контузію. Звук пропадає, в вухах пищить, але це не привід для паніки, а просто треба зібратися і продовжувати задачу, бо від цього залежить твоє життя та твоїх побратимів.

Що найцінніше винесли з того першого бою? Крім того, що треба згрупуватися, опанувати себе.

Характер дуже сильно впливає – чи ти готовий іти до кінця, чи ні. Бо якщо ти не готовий іти до кінця, ти, крім того, що підставляєш сам себе, так само підставляєш побратимів, з якими виконуєш завдання.

Ваш позивний звідки взявся?

Постійно любив працювати вночі. Для мене нічна робота була найпрекрасніша. Мені дали цей позивний – Dark.

Перше завдання, перша контузія. Як відходили від цього всього? Чи відпочинок і далі в бій, чи був якийсь час прийти до тями?

Під час першого бою я отримав і перші поранення осколкові – в спину залетіло. Тому після першого ж бою вирушив на лікування.

Не пошкодували, що ви у війську, що ви в армії, що ви захищаєте країну?

Не шкодував жодного разу. Пройшов лікування, повернувся в той же підрозділ. За рекомендаціями командира роти та командира взводу був рекомендований у роту розвідки, яка дуже сильно відрізняється від роботи піхоти та інших підрозділів. Завдання – знати все і вміти все. Знати, куди рухається ворог, як він рухається, яке озброєння використовують на твоїй ділянці, вміти визначати напрямок та час, звідки прилітає в твій сектор. Потрібно знати азимут, напрямок, пробувати враховувати час по дистанції від моменту виходу до моменту приходу снаряда.

Навчання проходили відповідне?

Так, навчання було. Це спеціальні курси, які проходять всі розвідники.

Де отримали друге поранення?

Друге поранення отримав уже в іншому підрозділі. Це було під час виходу на перезмінку з позиції. Рухалися дуже швидко по нетиповій ділянці, де було встелене каміння. Під час того, коли ми перебігали, відкрили територію, наступив на вибуховий пристрій, що саме – невідомо. Просто під час бігу відбувся вибух. Спочатку незрозуміло, що відбувається, згодом – біль в нозі. Коли дісталися до безпечної ділянки, виявилося, що в мене підошва взуття розірвана і на стопі повиступала кров. Всі три поранення – все було в ліву ногу.

Переведення в інший підрозділ у тилову частину було у зв'язку із народженням сина. Певний час був з дружиною, поки вона народила. Побув із сином. І через трошки було ухвалено знову спільне рішення про повернення на схід.

Ви одружилися уже в час повномасштабної?

Так, з дружиною зустрічалися ще до повномасштабного вторгнення. Рішення про одруження вже було ухвалено під час повернення на схід, там, де я постійно був, тільки трішки інші напрямки.

А третє поранення?

Це було торік в листопаді. У нас була задача підірвати дрон, який упав неподалік від стежки, де проходили наші хлопці. На завдання йшли удвох з побратимом. Я перший, він – на відтяжці трошки зі мною. Коли знайшов даний дрон, точніше почув його, сказав побратиму, щоб так само тримався трошки на дистанції.

Під час підходу до дрону, так само ж все обдивлялися, дивився під ногами, але, на жаль, не все побачив. Ворог маскує свої «подарунки» дуже добре. Коли вже побачив сам дрон, я проглянув так само, куди мені ставати, і тільки робити крок – відбувається підрив. Падаю на спину. Через больовий шок трошки закричав, секундна паніка була, бо не зрозумів, що відбувається. Зразу себе взяв в руки. По відчуттях зрозумів, що в мене вже стопи немає. Надав собі першу медичну – це турнікет. Почав на колінах відповзати в більш-менш безпечну зону до побратима, де він потім так само доконтролював турнікет, дотягнув.

Читати ще: «Почув, що наді мною завис дрон»: прикордонник Волинського загону продовжує службу з осколком у нозі

Як швидко вам надали професійну медичну допомогу?

Від моменту підриву та передання інформації про подію і до моменту потрапляння на стабілізаційний пункт було менш як дві години у зв'язку із тим, що була нельотна погода, туман. Менша активність FPV-дронів – і це допомогло в короткий термін часу потрапити на стабтпункт. Це реально короткий термін часу. На фронті це мало. Стопу вберегти не вдалося – її повністю розірвало, але плюс в тому, що менший час доводилося терпіти цей біль.

Що ще пам'ятаєте з того моменту? Про що думали, крім болю?

Пошвидше вернутися в бліндаж та прилягти. Не дуже сильно хотілося шкутильгати. Після стабпункту потрапив у Краматорськ в поліклініку. Там подрімав, поклали в швидку і поїхали.

Як сказали рідним про своє поранення?

Дружині сказав, що в мене для неї є дві новини. Я їду зі сходу, але є нюанс – трішки не цілий. І вона така пише: «Нога?» Кажу: «Так». «Ліва?» «Так». «Ну я ж тобі казала не ходити наліво». У мене постійно вона страждала. Мама, тато – вони так само переживали, хвилювалися. Сказав, що живий, при пам'яті, все добре і скоро побачимося.

У вас син народився. Які це відчуття в час війни?

Неймовірні. Це ще один стимул для того, щоб жити далі.

Ви досить міцний, зі стрижнем. Але людина ж не завжди залізна. Чи були моменти, коли не хотілося ні про що думати, і про це в тому ж числі?

Ні, такого не було, бо це зрада самого себе. Хоч і кінцівку втратив, я себе інвалідом не вважаю. Усе життя попереду, молода дружина та малий син. Мені є для кого жити! З Краматорська мене відправили відразу в SuperHumans. Дорога зі сходу України на захід зайняла менш як 12 годин швидкою допомогою. Одна із головних трас вже була неробоча, то їхали іншими дорогами, не сильно хорошими. В один із моментів машина вскочила в яму нормально. У мене нога підлітає, вдаряється об ліжко і трошки відкриваються свіжі шви, починає кров виходити. А в Superhumans провів орієнтовно 20 днів.

З вами, крім медиків і лікарів, працювали реабілітологи. Як це відбувається? Що вам показали, як вас націлили, як ви маєте далі жити? Що було цінним?

Там була реампутація – додаткове хірургічне втручання, обрізання частини ноги. За цей час, поки свіжі шви, займалися фізичним відновленням, різними вправами для спини, для ніг. Відправили на протезну реабілітацію в Моршин. Там нагляд хірурга – це перев'язки, бо із заживанням були проблеми, з’явився поверхневий некроз. Постійні фізичні вправи, робота з ерготерапевтами, з куксою. Після допротезної реабілітації в Моршині було повернення в SuperHumans для протезування. Це тривалий процес. Для початку тобі роблять тимчасовий протез, який можна по місцю підігнати, щоб тобі було комфортно, плюс – відновити ходьбу.Наскільки складно фізично вам було?

Перший час було складнувато пересуватися на милицях. Інколи хочеться стати на ногу, якої в тебе немає, на жаль. Але загалом проблем не виникало.

Ви її відчуваєте?

Так. Фантомно. Хочеться почухати п'ятку, а її немає.

Часто таке буває?

Кілька разів на день точно є. У побуті.

Чи є якісь нюанси, які поки що ви не опанували і розумієте, що вам буде складно? А чи є щось таке, на що ви просто не звертаєте увагу і ходите собі на двох?

Ну, в побуті буквально ні. Єдине, що на механіці вже не поїздиш, вже не та чутливість. А загалом дискомфорту сильного не відчуваю. Воджу авто на автоматі.

Перше відчуття, коли ви стали на протез. Як це?

Дуже незвично. Тому що можна сказати, що в тебе немає опори, але ти опираєшся.

Пішли одразу?

Так! Фізіотерапевти «давали по шапці», тому що дуже швидко почав забирати милиці і рухатися без них. Мені хотілося швидше повернутися до нормальної ходьби.

До речі, роль фізичного терапевта в цьому процесі. Яким він має бути, щоб людина з ампутацією, з травмою почула, послухала, виконала все, що просять і що вимагають?

Це не просто так, що от я фізіотерапевт, я тобі сказав такі-то вправи – роби собі. Ні, людина займається конкретно з тобою, співпрацює з тобою, стежить, поправляє. Якщо є якісь зауваження, то їх обговорюють. Фактично, це партнер в цьому процесі.

У якому ви зараз статусі?

Зараз проходив ВЛК, можна сказати, що вже закінчив. Чекаю на рішення. Найімовірніше, буде продовження реабілітації, бо є ще деякі проблеми із ногою.

Ви прокидаєтеся і одягаєте протез. Скільки це потребує часу?

Небагато: розмотати ногу від бинта, одягти лайнер, додаткову шкарпетку і насадити протез. Максимум хвилина-дві.

Як розказуєте сину про свій протез?

Він з ним грається. Капібару постійно краде в мене. Син ще малий, не до кінця це все усвідомлює, то йому цікаво.

Чого капібара?

Мила тваринка. Подарунок дружини.

Чи є на вулиці, в громадських місцях такі нюанси, що вас реально розглядають? Як ви на це реагуєте?

Буває, що проходжу, люди звертають увагу, дивляться, що з протезом там, капібара вчеплена, але я до цього ставлюся нейтрально. Хочуть – дивляться, хочуть – ні. Це їхні рішення та вибір.

Хочу повернутися до теми війни. Ви займалися дронами.

Це вже геть аж перед пораненням останнім. Бойові дії розвиваються дуже інтенсивно, змінюється підхід. Більшість розвідки відбувається за допомогою дронів і вдень, і вночі за рахунок тепловізійних камер. Два крайні поранення були під час роботи з дронами.

Що найцікавіше в роботі з дронами для вас особисто? От таке, що просто захоплює і забуваєте, що війна...

Хай як дивно це звучить – відчути себе пілотом.

Політати?

Так, тому що ти в повітрі, розглядаєшся з висоти пташиного польоту.

Дрони втрачали?

На жаль, не без цього.

Військо, військо, військо. Як дивитесь на цей світ цивільний? На Волині дуже навіть спокійний. Вас це злить, дратує?

Інколи буває.

У цивільному житті себе бачите?

Ще поки в війську.

Не планували нічого?

Ще ні. Найімовірніше, на бойові позиції мене вже не пустять, а враховуючи те, що в мене є ще освіта інструкторська, то може бути, що продовжуватиму службу в корпусі інструкторів.

Як рідні реагують на це ваше рішення? Ви ж тільки-тільки з лікарень.

По-різному.

А ви як на це «по-різному» їхнє реагуєте?

Теж є нюанси, коли тобі хочеться вже закінчити з цією справою і піти в цивільне життя, а з іншого боку, хочеться повернутись для того, щоб ще щось зробити.

Чого там, в зоні бойових дій, найбільше хотілося, так, що от заплющите очі й бачите?..

Щоб настала тиша.

А тут, в тилу, як ви реагуєте на тишу?

Тригерять постійні польоти пташок. Просто звуки. Є неприємний досвід з роботою з ними і трошки є старі тригери. Заходили ворожі «пташки» на удари просто над тобою буквально, що їх було дуже добре чути. Потім після них лягали КАБи і все інше. Ти чуєш звук, і в тебе в голові одразу з'являється флешбек – зараз може щось прилетіти.

Читати ще: «До війська пішов, аби захистити свою сім’ю і Батьківщину», – молодий оператор БПЛА зі сталевої сотки на псевдо Скриня

Війна – це втрати. Ви втрачали і побратимів, і друзів. Як із цим впоратися?

Доводиться внутрішньо притуплювати свої емоції.

Як воно «виходить»?

Починає накопичуватися агресія, що можна було щось змінити, а воно відбулося так, що можна було вчинити так. Ти починаєш себе звинувачувати в цьому, як то кажуть, синдром вцілілого – одні загинули, а ти лишився живий.

Де це вивільнити?

Найкраще виїхати на полігон і дати волю емоціям. Для мене найкраще вивільнити емоції – взяти зброю та відстрілятися.

Ви без форми. Чого так?

Поза службою використовую цивільний одяг.

Принципово?

Можна сказати, так. Особисті переконання.

Війна, біль, сльози, страх і побут – все-все на купу. Що веселого було? Я вірю все ж таки, що є моменти, коли люди розслабляються, коли вони мають на це можливість.

Коли ти успішно виїжджаєш з позиції, можеш нормально помитися, а дорогою заїхати взяти смачний бургер.

А коли вже повернулися сюди, в цивільне життя, що перше зробили? От таке, що просто там ви собі не могли дозволити?

Частіше бачитися з сім'єю.

Перемогу бачите?

Надіємося. Надіємося, що так і буде.

Коли підросте ваш син і, ймовірно, вирішить піти у військо, як зреагуєте?

Це буде його свідомий вибір. Забажає йти служити, я зупиняти не буду, буду підтримувати.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---