«Полісся прекрасне, але душею ми удома на Донеччині»: як живеться на Волині багатодітній родині з Донеччини

Багатодітна родина Михайла та Оксани Ференців покинула рідне село Середнє Лиманської громади, що на Донеччині, ще 5 квітня. Із вісімдесяти жителів там залишилося хіба десятеро, а вцілілі будинки можна полічити на пальцях. Ворог знищив усе.

Якщо у 2014 році російські загарбники захопили Лиман та його околиці лише на два тижні, то цього разу окупація для мешканців цієї території тривала впродовж чотирьох місяців. Сьогодні сімейство обживає будинок у селі Раків Ліс, що його безплатно надали переселенцям власники, складає плани та свято вірить у перемогу ЗСУ, пише газета «Полісся».

Почати з нуля на новому місці

У подвір’ї господарів гостинно зустрічають гостей ще донедавна бездомні два пси та чотири коти, які знайшли притулок у нових мешканців. Окрім своїх сімох дітей, Оксана та Михайло прихистили сироту. Двадцятиоднорічний Олександр втратив обох батьків ще задовго до війни. Хлопець навчався в училищі у Соледарі разом із найстаршим сином подружжя, Євгенієм, тож попросився стати частиною цього дружного колективу. Чуйні серцем люди не відмовилися взяти під крило чужу дитину і вважають Сашка рідним.

«Коли настав час утікати від війни, одразу вирішив шукати прихисток саме на Волині, – розповідає Михайло Ференц. – Приблизно десять років тому я приїздив на заробітки у Володимир, де з іншими майстрами відбудовували військову частину. Мені довелося об’їздити чималий шмат світу, але надто своїм добром запали в душу люди саме на Волині. Дуже шкода, що не можу розшукати давнього приятеля дядька Миколу, що мешкав в одному із сіл поблизу Володимира. Чоловік щиро допомагав нам, підтримував як рідних.

Читати ще: Кілька місяців жив сам на лінії вогню: історія переселенця, який знайшов прихисток на Камінь-Каширщині

Такі моменти завжди залишаються приємним спомином. Те, що на Волині добрі люди, підтвердилося і цього разу. Спочатку, коли ми прибули на Камінь-Каширщину, нас зустрів пан Анатолій із села Черче, який допоміг підшукати житло. Зрозумівши, що наша родина нині перебуває не у найліпшому фінансовому становищі, чоловік позичив мені гроші, яких вистачило, аби поїхати на заробітки до Німеччини. Згодом я повернув борг і зумів заробити певні кошти, щоб прогодувати свою родину», – ділиться враженнями від нових знайомств пан Михайло.

Війна не загубиться у гірких спогадах

Понад тисяча двісті кілометрів відділяє донеччан від дому. Але подіями, що відбуваються на малій батьківщині, Ференци цікавляться щоденно. Голова родини відкриває відео та фото місцевих новин, опублікованих у телеграм-каналі, із сумом споглядає на зображення свого розбомбленого села та багатьох сусідніх у громаді. Центральна вулиця випалена фосфорними бомбами, а будинки зрівнялися з землею.Поряд – зруйнована школа, де навчалися їхні діти, пошкоджена церква, повністю відсутнє газо-, водо- та електропостачання. На все життя запам’ятаються ті пекельні тижні, зізнається Михайло, коли від звуків вибухів та розриву бомб не було бодай невеличкої паузи, щоб перевести подих.

Читати ще: Щотижня їздить на передову: історія 74-річного волонтера з Камінь-Каширщини

«Ми звикли жити під пострілами, ходити на роботу, коли над головою гуркотять ворожі літаки. Спочатку проймалися страхом від вибухів арти, а згодом, щоб не лякати дітей, старалися зосередити їхню увагу на цікавих розповідях тощо. Життя нашої родини ускладнювалося з кожним прильотом та руйнуваннями. Навіть евакуація відбувалася під шквальним вогнем», – згадують переселенці.

Сім місяців чекали сина з окупації

До переїзду на захід України Євгеній Ференц та Сашко Марущенко не встигли вчасно евакуюватися, тож через це їм довелося пройти російські фільтраційні табори й майже сім місяців важких випробувань на окупованих територіях. Про життя у підвалах, знущання та голод друзі не розповідають журналістам з особистих мотивів, втім для батьків Євгенія це був період справжнісінького пекла. Усі намагання Михайла визволити хлопців виявилися марними.

«Під примусом синові пропонували навіть отримати паспорт квазіутворення ЛНР. Жені довелося подолати 150 кілометрів пішки, аби потрапити на територію, підконтрольну українським військам. За доволі довгий період його відсутності ми лише двічі спілкувалися телефоном і раз вдалося передати йому гроші. З Оксаною сходили з розуму від переживання. Нарешті після визволення територій Лиманської громади хлопцям вдалося дістатися до родини», – про довгоочікувану зустріч подружжя згадує зі сльозами.

Життя не можна ставити на паузу

Зараз родина переселенців шукає будь-які можливості жити повноцінно, незважаючи на турботи, з якими довелося зіштовхнутися. Наймолодші Ференци з небувалою охотою поспішають на навчання до місцевого Раково-Ліського ліцею. Їх привітно зустріли наставники та однокласники. Старші доньки із татом невдовзі вирушать на заробітки за кордон, аби підтримувати фінансову стабільність сімейства. Євгеній з Олександром також беруть на себе місію годувальників, тож у планах хлопців – знайти заробіток в Україні.

На господарстві залишиться хіба пані Оксана з трьома дітьми. Жінка з теплом згадує про рідний край. Каже, вдячна всім, хто їх підтримав тут і пожертвував матеріально.

«Утім хай як гостинно тебе приймають, дуже хочеться додому. На душі біль і гіркота, досі важко повірити в те безумство, що триває на нашій землі. За першої-ліпшої нагоди ми мріємо повернутися на нашу українську Донеччину», – щиро каже пані Оксана.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---