«Потрібно покласти багато людей, щоб контрнаступ був швидким», – доброволець з Волині про втрату ноги, образу на чоловіків у тилу та ціну контрнаступу. Інтерв’ю

Волинянин Євген Лущакевич до повномасштабного вторгнення мав досвід роботи юристом та продавав сільськогосподарську техніку. У перші дні великої війни чоловік відправив сім’ю за кордон, а сам пішов до військкомату. Вже через кілька місяців він виконував бойові завдання у складі 14-ї окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого.

У жовтні під час звільнення українських територій волинянин потрапив під обстріл танка і втратив ногу. Євген Лущакевич пройшов тривале лікування та реабілітацію. Нині він не втрачає оптимізму та, як сам каже, вже бігає завдяки протезу, який йому надали в реабілітаційному центрі «Незламні».

Зустрічаємося з Євгеном біля редакції та запрошуємо в приміщення. Чоловік нешвидко, але впевнено піднімається на другий поверх сходами. Перед записом розмови кілька хвилин говоримо про нещодавній візит президента Володимира Зеленського та пропуск через металошукачі. «Я, напевно, через металошукач не пройшов би», – жартує Євген.

Інформаційному агентству Волинські Новини він розповів, як потрапив до складу 14-ї бригади, свій бойовий досвід, втрату ноги, реабілітацію, бюрократію, втрату побратимів, ціну контрнаступу, «аватарів» на передовій та образу на чоловіків, які у тилу.Євгене, хочу, щоб ви пригадали ваше життя до повномасштабної війни. Бачив ваші світлини з дружиною на матчі збірної України з футболу, а також з дітьми під час святкувань у центрі міста…

Як і в будь-якого українця, життя було мирним, відносно спланованим. У міру можливостей відпочивали з сім’єю, віддавали перевагу своїм захопленням. Протягом десяти років я працював юристом у футбольному клубі «Волинь». Загалом моє життя було тісно пов’язане з футболом. Також і син футболіст. До повномасштабної війни раз на тиждень збиралися з хлопцями побігати. А останнім часом був у торгівлі – продавав запчастини до сільськогосподарської техніки.

Пропоную повернутися до того дня, коли все змінилося, – 24 лютого. Яким цей день був для вас та вашої сім’ї?

Я був готовий до того, що війна розпочнеться. План дій був, усі знали, що робити, адже ми це обговорювали з дружиною та дітьми. Попри це, спочатку був шок, як і у всіх інших людей. Я живу неподалік Луцька, прокинувся від повідомлення про те, що почалася війна. Хвилин через десять по аеродорому прилетіла, я думаю, вже друга ракета. У перший день вирішили, що діти з дружиною поїдуть за кордон, а я – у військкомат. Спочатку дочекався, щоб сім’я перетнула кордон, а тоді пішов. Вони десь дві доби стояли у черзі на кордоні.Як ви вирішили піти до війська? Чи служили раніше?

На третій день, у суботу, я вже був у військкоматі. Черга складала близько тисячі людей, скрізь усе понабирали. Я пів дня там покрутився і сказав воєнкомам, що не для того сюди прийшов, аби почути, що всіх набрали. Мені сказали, що будуть формувати новий підрозділ – роту охорони. Спочатку це було шість осіб, а впродовж місяця роту доукомплектували. Десь наприкінці квітня надійшло бойове розпорядження, мовляв, хто хоче в бойовий підрозділ. 36 людей добровільно підняли руки та поїхали в 14-ту бригаду. Через чотири дні ми вже були у Донецькій області під північними околицями Соледара. Перед цим було кілька місяців підготовки.

Раніше я проходив строкову службу в 2007-2008 роках, коли армію розвалювали. Це більше було схоже на рабство за шмат хліба. Але все одно якийсь мінімальний досвід був. Під час служби я стріляв мінімум двічі протягом місяця.

До повномасштабного вторгнення ви продавали сільськогосподарську техніку та мали досвід роботи юристом. Як на ваше рішення піти воювати зреагувала сім’я?

Нормально. Про своє рішення я їм казав ще до початку війни. Зі мною ніхто не сперечався, адже знали, що сенсу в цьому немає.

Які бойові завдання доводилося виконувати?

Спочатку я був кулеметником, потім мене призначили командиром відділення, а протягом останніх місяців я займався аеророзвідкою. Сидіти і чекати, поки щось саме зробиться… Тому я шукав варіанти, як допомогти, як накрити точку, звідки нас обстрілюють. Я попрацював одним дроном протягом тижня, дав матеріал командуванню, а після цього мені дали Mavic 3.

Тобто ви опанували кілька військових професій?

Хочеш – опануєш. Не хочеш – сиди скаржся, що все погано. Мені доводилося проводити і медичну евакуацію, і розмінування. Тобто що було потрібно, те й робив. Мій безпосередній командир раніше служив в інженерних військах 128-ї гірсько-штурмової бригади. Він навчив, як це все правильно робити.Розумію, що вам не дуже приємно про це говорити, але все ж мушу попросити вас пригадати той день, коли ви дістали поранення…

Та все нормально. Це були останні села Харківської області на адміністративному кордоні між Харківською та Луганською областями під час ось цього масштабного швидкого наступу. Куп’янськ уже був наш. Була команда йти вперед і захопити ці села, були визначені точки та маршрути. Але трішки важко атакувати взагалі без броні, лише на ногах. Ми вийшли на точку, залишилися на ніч. Під ранок, десь в годині п’ятій, виїхав танк. Судячи з перезарядки, це був Т-90, бо між пострілами було лише півтори-дві секунди. Останній снаряд ліг поряд, за півтора метра від мене. Уламок пройшов через моє коліно, ногу фактично відрізало, вона висіла. А далі хлопці зробили своє діло. Я ще просто дуже «легкий», то мене вісім чоловіків виносили (сміється, – О.З.). Раніше я був трішки менший, а зараз мало рухаюся, то відбувається набір маси. Але все одно я важив під сотню. Виносити мене було не так просто, адже позиції не були знайомі. Дякую сумчанину з позивним Док, він все перетягнув та перемотав. До речі, він повернувся з Польщі, щоб піти воювати.

Цей снаряд зачепив не лише мене. Також уламок прилетів командиру в бік, але бронежилет його врятував. Ще кілька людей також отримали мінімальні ушкодження. Вже наступного дня вони були у строю.Неодноразово військові наголошують, що наступальні дії значно важчі, ніж оборонні…

Звичайно, наступати важче – спробуйте йти вперед, знаючи, що на тебе дивиться ствол, може прилетіти в будь-який момент. Ти не знаєш на 100%, хто, де і як розташований. Водночас потрібно дивитися під ноги, переборюючи при цьому страх. Звичайно, є моменти, коли атаки трошки непідготовлені, але це вже інша справа. Це війна.

Звільнення Харківщини було дуже швидким та неочікуваним для суспільства. Як, власне, воно відбувалося?

У стрімкому наступі ми участі не брали. Ми були за шість кілометрів від російського кордону та тримали північні рубежі, де дорога на Вовчанськ. У тих місцях в росіян були дуже підготовлені оборонні позиції, вони готувалися місяцями. Пройти там було дуже важко, пробували – втратили багато людей, техніки, і на тому все закінчилося. Хоча можна було б день-два зачекати і всі були б живі.

Як відбувалися лікування та реабілітація?

Спочатку я був день в Куп’янську та три дні у Харкові, потім тиждень в Сумах, звідти потрапив у військовий шпиталь у Львові. Потім був у Трускавці, а тоді потрапив у військовий шпиталь в Луцьку, це вже десь місяць минув. Тут мене вже доліплювали, робили пересадку шкіри та інші речі. Але в основному ногу склали в Харкові. У нас процес лікування і реабілітації дуже налагоджений. Я не думав, що, куди, як, за що платити. Тобто таких питань навіть не виникало, все було так, як і має бути. Тому я не розумію ситуації, коли люди, які отримують поранення, починають збирати гроші на лікування – це для мене просто якийсь нонсенс. Можливо, мені так пощастило і я один з мільйона. Але це вже просто якісь ігри – ніхто не просить, а ми збираєм. Держава забезпечує все повністю.Трохи дивно таке чути, адже, наприклад, військовий Масі Наєм (до речі, теж юрист), який втратив око, казав, що як такого процесу реабілітації після поранення у нього не було, мовляв, у держави такої системи просто немає. Також він акцентував на бюрократичному шляху від поранення до оформлення необхідних документів та державної допомог. Яким є ваш досвід у цьому плані?

Хто чого прагне. Я зустрічав багатьох поранених, які казали: «Для чого мені пришвидшувати процес лікування, якщо мені тут добре?» Тобто є різні випадки. Є люди, які втікають з лікарень на фронт, а є ситуації навпаки – люди хочуть потрапити у лікарню і якомога довше там побути.

Щодо документів, то я вже отримав інвалідність. Від процесу подання документів до отримання минув тиждень. Я не вважаю, що це довго. Так, в нас є багато різних бюрократичних моментів. Раніше хлопці скаржилися, що для того, аби продовжити відпустку через хворобу, потрібний припис, який необхідно везти в частину, потім – у медзаклад, де ти перебуваєш. Вони по кілька днів це робили. У мене це зайняло чотири години. Тобто в мене таких проблем не було. Так, потрібно витратити трохи часу, але це не є великою перешкодою. Я розумію, що ця процедура треба, оскільки багато людей уникають служби, користуючись цим – солдати просто зникають, їх не можна знайти. Як за цим слідкувати інакше? Командир, який перебуває на передовій, має їхати сюди і його ловити?

За поранення та втрату ноги отримали компенсацію від держави?

Ще ні, але вона буде. Я розумію, що війна і витрачати гроші на це… Документи подав. Коли буде – тоді буде.Ще після 2014 року була проблема з тим, щоб соціалізувати людей, які воювали…

Така проблема є і зараз. Багато людей ламається психологічно. Потрібно бути відвертим, що в більшості випадків 20-річний хлопець, якому відірвало руку чи ногу, не бачить себе далі. Їм треба допомагати. Спочатку стабілізувати все в голові, а потім у суспільстві. Я по собі бачу, що в нас ще і досі людина з інвалідністю – як мавпа в цирку (сміється, – О.З.). Ти ідеш – всі дивуються. До речі, найбільш адекватно це сприймають діти, вони починають розпитувати тебе. А загалом я на такі речі не звертаю увагу.

Помітно, що ви не втрачаєте оптимізму. Нещодавно доволі відомий військовий Юрій Гудименко піднімав питання, як людям на вулиці реагувати на пораненого воїна. Коли він гуляв Києвом, часто люди відвертали погляд. Як, на вашу думку, потрібно поводитися людині, яка бачить на вулиці військового з пораненнями або явними ушкодженнями?

Люди відвертаються, бо вони не знають, можна дивитися чи ні. Наше суспільство ще не готове до цього. У мене ще легкий випадок. Є хлопці, яким набагато важче, їм справді потрібна допомога. Людям просто треба поводитися як зазвичай. Дуже важливо не допомагати, коли не просять, краще запитати людину, чи їй потрібна допомога. Я сам кілька місяців ходив на милицях, це вже зараз майже бігаю (сміється, – О.З.). До речі, протез отримав у львівському центрі «Незламні» ще до його відкриття. Вони були у невеликій кімнатці в підвалі. Це люди з великим серцем.Що робите зараз, реабілітація ще триває?

Якраз закінчилися процедури з документами, я оформлював пенсію. Бюрократія полягає в тому, що потрібно тисячу довідок, але великих проблем в їх отриманні немає. Ці довідки потрібні, аби уникнути шахрайства, адже це чималенькі суми.

Поговорімо тепер про нинішню ситуацію на фронті. Чи спілкуєтеся ви з побратимами з 14-ї бригади? На якому вони нині напрямку, що розповідають?

Хлопці на тому ж напрямку, що й були. Просування у них є, але невеликі. Щодо контрнаступу, то про це ніхто не говорить. Всі хочуть, щоб це було швидко, але щоб було швидко – потрібно покласти багато людей. Краще нехай це буде довго, але щоб втрат було якомога менше. Снаряди можна виготовити, а людину вже не повернеш.

Вам доводилося втрачати побратимів?

Так. Зараз з мого підрозділу залишилося дві людини. Деякі отримали поранення, хтось списався. Я не знаю, як зараз достукатися до людей, які забули про війну. Людське життя найцінніше. Психологія людини така, що добровільно іти в пекло ніхто не хоче. На початку війни все трималося на патріотизмі, і зараз це так. Але люди, які пішли спочатку, були більш мотивовані. На заміну ж приходять ті, кого половили на вулицях, і ті, хто не зміг відкупитися. Це не означає, що в армії всі такі. Багато людей проходять підготовку, чимало бригад формуються з патріотів. Я вірю, що ми переможемо. З боку під*ів взагалі маже немає професійної армії, більшість було знищено на початку.Як зібрати себе докупи та ще й після того воювати, коли ти буквально кілька хвилин тому розмовляв з цією людиною, а тепер її немає?

Все залежить від людини. Це важко. Учора ти бачився з тою людиною, а сьогодні забираєш з поля бою її понівечене тіло. Але це мусить хтось робити, бо в інакшому випадку тіло не заберуть додому.

До речі, наречена Дмитра Коцюбайла (Да Вінчі) Аліна Михайлова нещодавно в інтерв’ю говорила про не дуже хороший мобілізаційний ресурс, мовляв, центри комплектування сьогодні роблять план, не завжди люди нормально проходять медичну комісію, а багатьом з них дають повістки за якісь проступки. Як мотивувати чоловіків іти до війська?

Краще дві людини мотивованих, ніж десять немотивованих. З них користі… Краще б їх там не було. Перед людиною ставлять завдання, а у відповідальний момент вона починає хворіти, відмовлятися. І замість цієї людини на позиції мусить іти чувак, який звідти щойно прийшов, бо кинути ці позиції не можна. Це коло можна замкнути на такому малому прикладі.

Нині одна з основних медійних тем – контрнаступ. Чимало іноземних партнерів, та й українці в соцмережах скаржаться, що він іде занадто повільно. Що можете сказати таким «експертам»?

На передовій платять великі гроші, покажіть, як треба наступати. Давати поради може кожен, таких «воїнів» багато. Є хлопці, які там з першого дня. Їх треба міняти, але на них все тримається. З власного досвіду скажу, що люди змінюються. Коли ми перебували на передовій, хтось міг виконувати якесь завдання, хтось – ні. Але ті люди, які раніше не могли виконувати поставлене завдання, нині успішно командують підрозділами. Людина це все переростає, розуміє, що мусить це робити, адже у неї є досвід, яким потрібно ділитися. Так наша армія стає сильнішою, її сила у досвіді. Якщо згадати перший обстріл і обстріл через три місяці – це небо й земля.Людина звикає?

Звичайно. Але до цього не можна звикати, бо той, хто звикає, з більшою імовірністю може загинути, оскільки втрачає пильність. Зокрема це стосується мін. Росіяни мінують дуже добре, роблять це дистанційно. На ділянці, де ми були, вони постійно накидали ось цих «лєпєстків». Одного разу ми наїхали авто на такий.

Ви вже згадували про «аватарів». Як з цим явищем на передовій?

Вони були, є і будуть. Всі про це знають. Кожен підрозділ поводиться з ними по-різному: деякі штрафують, деякі копають ями і садять туди, з цим бореться вищий офіцерський склад. Наприклад, у моєму підрозділі комбат взагалі не пив і не дозволяв нікому цього робити, був дуже жорсткий. Якщо хочеш жити, то пити там не будеш. Але є таке ставлення, мовляв, всі мені винні, бо я тут на передовій, тому бухаю.

У вас немає образи на чоловіків, які в тилу?

Особисто у мене десь глибоко в душі є. Я не буду обманювати. Але це їхній вибір. Якщо вони не готові туди йти, то краще їм не йти. Що вони там будуть робити, ховатись так, як тут? Кожен має зрозуміти: якщо ми програємо, то завтра те, що там, буде тут. Там є села, де немає жодного будинку і, відповідно, людей. Звичайно, всі бояться, багато хто звик. У нас взагалі не відчувається війни, це зовсім інший світ. Ті, хто приїжджає у відпустки, напевно, краще сюди й не їхали б. Їх потрібно зразу везти до дружин і дітей. Я по собі згадую, що нас там змішували з землею і бетоном, а коли приїжджаєш до Харкова, люди сидять і відпочивають. Це нормально. Я розумію, що це потрібно, життя має продовжуватися, воно не зупиниться, хай як цього хтось хоче. Водночас більшість суспільства там, якщо не фізично, то морально. Люди розуміють, що потрібно допомагати, помітне їхнє ставлення. Відразу помітно сім’ї, де чоловік чи батько на фронті. Ті, кого це не зачепило, ставляться до війни по-різному. А хтось взагалі заробляє на війні. Так завжди було.На вашу думку, тил зараз достатньо робить для перемоги?

Я не можу давати таку оцінку. Люди, яких я знаю, зробили дуже багато. Вони не військові, але допомогли більше, ніж більшість військових. Наприклад, це волонтери «Військової пошти» на чолі з Павлом Цапюком. Вони просто скажені, живуть цим.

Кожен з нас може зробити більше, але люди думають, для чого це все робити, мовляв, і так все нормально, а моя тисяча гривень нічого не змінить. А це все збережені життя. Наприклад, військові збирають на Mavic 3T– це тепловізійний дрон. Коли ти його піднімаєш у повітря, тобі не треба дивитися в «нічники», які дуже садять очі. До речі, дронами можна робити будь-що. Замість того, щоб солдат ішов кидати гранату чи в розвідку, можна просто використати дрон. Наприклад, потужніші комплекси залітають в глибину, розвідують, артилерія навелася і стерла все, а солдат залишився живий. За цим майбутнє. На мій погляд, на це потрібно робити ставку.Зараз у YouTube та TikTok з’являється багато відео, де юристи розповідають про мобілізацію, як відмовлятися від повісток та про інші речі. Ви як юрист як це оціните: адвокати справді правильно пояснюють людям свої права чи просто хайпують на темі?

Звичайно, вони хайпують. Що означає захистити права? У нас війна надворі. Ці ж адвокати розповідають це не з передової. Вони це говорять, можливо, з Польщі. Я більш ніж впевнений, що так воно і є.

Якою перемогу бачите ви?

Дуже хочеться, щоб вона була швидкою та з якомога меншою кількістю жертв. Потрібно обов’язково забрати Крим. Але це все лише слова, це ще потрібно зробити. Мені здається, що Крим буде легше забрати, ніж Донбас. За ці роки пропаганда там дуже промила людям мізки. Дуже мало людей, які розуміють, з чого все почалося. Там вже виросло покоління, якому розповідали про те, які ми негідники, і вони свято в це вірять. Навіть коли ми були на Донбасі, місцеві попереджали, які села проросійські, які – за Україну.Для того щоб там щось змінилося, потрібно два-три покоління. Якщо людина вважає, що я для неї ворог, то хай що каже та робить держава, я залишуся для неї ворогом. Ми просто маємо жити краще за них, вони мають хотіти бути з Україною. Як це було на прикладі Маріуполя, коли з міста зробили цукерочку.

Олександр ЗЕЛІНСЬКИЙ

Фото Олександра ДУРМАНЕНКА

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---