«Сказали: день-два і в місті будуть бойові дії». Історія родини, яка втекла з Донеччини до Луцька

«Понад нами літали снаряди, поруч розривалися міни... Тиждень ми жили в погребі, виходили вранці, тільки щоб приготувати їжу на плиті, що стояла у дворі... Жили як у склепі: заходиш – темно, прокидаєшся – темно. Свічки берегли на кращий час», – розповідає Валентина Фесенко з міста Лиман Донецької області. Вона понад 40 років пропрацювала в міській школі вчителем. Нині – переселенка.

Про це йдеться в сюжеті ТРК «Аверс».

Як пригадує жінка, вона мала все потрібне для щастя: двох дітей, четверо онуків, будинок, господарство, автомобіль.

«В один момент ми втратили все. Гірко розуміти, що ти – людина, яка може заробляти, яка має сили бути корисною, і мусиш просити про допомогу. Дуже незручно це робити, тому що все життя я працювала», – говорить переселенка.

Ще 23 лютого вона займалася звичними справами, наприклад, збирала необхідні документи для приватизації, а вранці 24 лютого її родина прокинулася від вибухів. Безпосередньо над подвір’ям сім’ї літали авіабомби, снаряди, а осколки пошкодили дах будинку та вікна.

«Те, що сталося, – несподіванка… Люди хочуть жити на своїй землі. Не потрібно нас звільняти. Ми господарі на своїй землі. Ніхто не має права вказувати нам, українцям, як жити на своїй рідній землі. Ми розберемося самі зі своїми проблемами. Ми це вміємо», – акцентувала Валентина Фесенко.Від постійних обстрілів сім’я переховувалася в погребі. «Жили як у склепі: заходиш – темно, прокидаєшся – темно. Свічки берегли на кращий час. Ліхтариком освічували сходи, коли спускалися, аби не впасти. Дуже страшно було. Ввечері, як вийдеш, дивишся – зарево, десь горить будинок. Чути дим у повітрі… Люди виходили, коли затихало, розмовляли, дізнавалися новини… У сусідів зруйновано будинки. Хату мого батька (ми її тільки в січні продали людям) повністю зруйновано, розбомблено. Серце болить, бо всі дитячі роки пройшли в тій хаті», – зазначає жінка.

Читати ще: Впізнала свій будинок на відео з TikTok кадирівців. Історія жінки, яка втекла до Луцька з Рубіжного



Її діти з онуками також змушені були покинути власні домівки.

«Вони виїхали раніше і дуже переживали за нас. На наш погляд, жити там було нормально, але останній тиждень ми жили в погребі. Виходили вранці, щоб приготувати їжу на плиті, що стояла у дворі. Топили її дровами. Не було ні води, ні газу, ні електрики, ні інтернету, ні мобільного зв’язку – нічого. Пристосовувалися. Ми думали, що це нормально, бо ми вдома. Але діти вимагали, щоб ми виїжджали. Вони говорили: «Ми не можемо вночі спати. Як ви там живете?» Донька направила до нас поліцію і нам сказали виїжджати… Ті гади стріляли по нашому населеному пункту. Заїжджали з поля і стріляли. Їм було байдуже, куди влучили. Горіли будинки. Гинули люди. Нам сказали, що день-два і на території нашого міста будуть бойові дії», – ділиться спогадали Валентина Фесенко.

Читати ще: «У Луцьку беруся за будь-яку роботу». Інтерв’ю з переселенцем із Миколаєва



Разом із 92-річною матір’ю вони їхали три доби до Луцька. Як тільки виїхали з міста, з’явився зв’язок. Сусіди залишилися в місті, допоки їхні домівки цілі.

«Уже зараз ми розуміємо, що там жити ненормально, тому що магазини не працюють, хліба немає. Ми вчилися робити натуральні дріжджі. Якось виживали. Люди там групуються родинами: живуть разом, облаштовують укриття. Діти з жінками живуть у погребі, а чоловіки лишаються в кімнатах», – розповідає переселенка.

За її словами, найцінніше – людське життя, тому що все інше можна придбати, зруйнований будинок можна відбудувати, а от чиєсь життя повернути не можна.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---