«Театр – мої ліки». Волинська артистка Софія Матюшенко – про подвійну онкологію й прожиті ролі. Інтерв’ю

«Я закохана в свою професію. Вона дуже багатогранна: сьогодні я можу бути відьмою, завтра – королевою, а післязавтра стрибати зайчиком у мюзиклі для дітей. На сцені я переживаю неймовірні емоції. Мабуть, артистка будь-якого театру мріє зіграти стільки ролей, скільки зіграла я», – зазначає Софія Матюшенко.

Вона – заслужена артистка України, солістка Волинського музично-драматичного театру імені Тараса Шевченка. На сцені – з 17 років. Глядачу знайома завдяки яскравим і головним ролям у виставах «Наталка Полтавка», «Безталанна», «Лісова пісня», «Століття Якова: Перше кохання», «Життя в кредит», «Сільва», «Обережно – жінки!», «Корвалол для Вероніки» та інших.

Софія зростала в сім’ї священнослужителя. Навчалася у Волинському училищі культури і мистецтв та Рівненському гуманітарному університеті. Виховує двох синів.

Як зізнається, торік її життя розділилося на «до» і «після»: в артистки спершу діагностували рак молочної залози, а потім – рак підшлункової. Вона перенесла три операції – з видалення пухлини та лімфовузлів у грудях та з видалення пухлини в підшлунковій залозі. Остання супроводжувалася резекцією суміжних органів і тканин, тому була дуже складною. Зараз Софія проходить агресивну хіміотерапію. І попри все, бере участь у концертах, грає у виставах і готується до весняної прем’єри.«Коли тобі кажуть, що в тебе – рак, земля справді йде з-під ніг. Це страшно… Діагноз мене змінив. Дуже сильно. Речі, які раніше щось важили, як-от, наприклад, який я маю вигляд, а що про мене скажуть люди, відпали. Сьогодні хочеться випромінювати більше добра, тепла, хочеться обійняти увесь світ, хочеться всім сказати про те, що є дуже важливі речі в житті. І це не заробіток, зовнішній вигляд чи який курорт обрати на відпустку. Необхідно насамперед рятувати свою душу: коли здорова душа – здорове тіло.

Молитва завжди була присутня в моєму житті. Мій день не починається і не закінчується без молитви. Звичайно, зараз моя молитва стала глибшою, нешвидкою, більш усвідомленою. Мій менший син, якому всього шість, також молиться. Він просить, щоб Бог дав мамі здоров’я, щоб мамі нічого не боліло, щоб у мами швидко відросло волосся», – наголошує Софія Матюшенко.

Як додає, зараз її мотиваторами до життя є двоє її синів, меншому з яких – шість років. Старший же нещодавно став священнослужителем.

Волинським Новинам Софія розповідає про театр, підтримку людей і боротьбу з недугою. Про це – далі.

ТЕАТР

Наша співрозмовниця з шести років на сцені: «Мій тато мав свій колектив, а також давав багато сольних концертів. Очевидно, його талант передався мені. І вже в шість років я вийшла з ним на сцену. Пам’ятаю, що ми співали з ним у два голоси пісню «Я козачка твоя». Мій тато щасливий, що я артистка, що пішла його стопами, хоч із часом татове життя кардинально змінилося: його висвятили на священника і вже близько 40 років він служить у Свято-Троїцькому соборі».

Оскільки батько, а також дядько Софії – священнослужителі, вона виховувалася у вірі, як каже сама, фактично виросла в церкві. Із 13 років почала диригувати хором при храмі Великомученика і цілителя Пантелеймона, що неподалік Луцька в селі Рованцях.

«Це був досить цікавий досвід, тому що в хорі співали ті, кому було по 50, 60 і навіть 70 років. Я часто збирала їх на репетиції, тому що для мене було важливо, щоб усі співали по нотах, щоб хор красиво звучав у церкві», – пригадує Софія.

Як зізнається, з дитинства знала, що піде творчим шляхом, однак саме про театр ніколи не думала. Перевагу віддавала музиці. Після школи вступила на хорове диригування у Волинське училище культури і мистецтв. Навчалася в талановитої викладачки Лідії Скрижевської (нині покійна).«На заняття до Лідії Сигізмундівни я ходила вісім років. Я її вже не вважала за вчительку – вона стала моєю сім’єю, хоч у своїй викладацькій роботі була дуже вимоглива і сувора. Вона – єдина викладачка в моєму житті, яка ніколи мене не похвалила. Думаю, таким чином мотивувала мене далі працювати над собою, зростати, розвиватися», – каже Софія.

Коли вона навчалася на другому курсі, запрошений режисер Федір Стригун у драмтеатрі в Луцьку ставив «Наталку Полтавку». Для постановки шукали вокалістів. 17-річна Софія прийшла на прослуховування і її взяли на головну роль. Близько двох років вона долучалася до різноманітних виступів, після чого її остаточно взяли на роботу як актрису театру.

«Минуло 25 років відтоді, як я почала працювати на сцені театру. Я просто закохалася в цю професію, настільки вона багатогранна. Сьогодні я можу бути відьмою, завтра – королевою, а післязавтра стрибати зайчиком у мюзиклі для дітей. На сцені я переживаю неймовірні емоції. Мабуть, артистка будь-якого театру мріє зіграти стільки ролей, скільки зіграла я. Це і Наталка Полтавка, і Мавка, і Кармен, і Проня Прокопівна, і Джульєтта, і норовлива Катерина, і Офелія, і циганка Аза. Про ці ролі мріють багато артисток».Немає особливих ролей чи улюблених, є ролі, які з тих чи тих причин запам’ятовуються, наприклад, перша, зауважує Софія.

«Кожну роль ти проживаєш по-своєму. Мені не подобається слово «перевтілитися». Думаю, багато акторів зі мною погодяться: на сцені роль потрібно прожити, а не зіграти. Ти маєш відчути Джульєтту, Проню Прокопівну чи Сільву, зрозуміти її ставлення до інших персонажів. Недарма робота над постановкою триває досить довго, інколи й пів року, режисер окреслює взаємини між персонажами. І ти постійно зосереджений, думаєш: а чому Сільва саме так ставиться до Едвіна, напевно, вона таки кохає його, от тільки його батьки не можуть її прийняти. Ти про це думаєш, переживаєш це – і переживаєш це не як Софія Матюшенко, а як Сільва Вереску. Тому кожна роль важлива, бо це певний період життя, а в нас є такі вистави, які ми грали і по 50, і навіть по 100 разів», – розповідає артистка.

ОНКОЛОГІЯ

Софія завжди дбала про своє самопочуття, періодично проходила профілактичні огляди, здавала базові аналізи. І ось торік, під час відпустки, вирішила пройти чергові медичні обстеження. Як наголошує, не мала жодних симптомів недуги, жодних больових відчуттів, однак у зв’язку з досягненням 40-річного віку вирішила дослухатися порад лікарів і зробити УЗД молочних залоз.«Щоліта я здавала аналізи, щоб оцінити стан організму. Результати були позитивні. Мені абсолютно нічого не боліло. Але на огляді в центрі онкології щось помітили – нібито доброякісне утворення. Порадили про всяк випадок видалити. Мені зробили операцію, забрали це новоутворення. Того ж дня я поїхала додому. Через тиждень мені телефонує лікар: «Приїжджайте». Результати гістології новоутворення показали рак… Це було 10 жовтня. Я добре пам’ятаю той день. Було дуже страшно. Я не могла повірити: як так, у мене ж усе добре, мені нічого не болить, мене нічого не турбує», – розповідає Софія.

Невдовзі вона пережила другу операцію з видалення лімфовузлів. Отримала скерування на МРТ, яка показала новоутворення ще в підшлунковій залозі.

«На той момент ми не знали: це окремий рак чи метастаз. У будь-якому випадку його потрібно було видаляти. І ця операція була дуже складна: в мене забрали половину підшлункової залози, частини шлунка і прямої кишки, увесь жовчний міхур…»

Зараз артистка проходить хіміотерапію. Оскільки в неї діагностували агресивний підтип раку, їй призначили так звану червону хімію, яку, як вважають, пацієнти переносять найскладніше. Після неї на Софію чекає ще курс «білої» хімії.«Через досить агресивне лікування в мене випало волосся, тому я ношу перуку. Якщо чесно, ходжу в перуці лише на вулиці: холодно і тільки в одній шапці мерзну. А от вдома чи в театрі перуку не надягаю», – каже артистка.

Як додає, варіанти, щоб поїхати на лікування в Київ чи за кордон, вона навіть не розглядала: «У нашому онкоцентрі працюють висококваліфіковані лікарі. Я їм довіряю, особливо хірургу-онкологу Юрію Малімону. Він коригує кожен мій крок, за що йому величезне спасибі».

ТЕАТР ЯК ЛІКИ

Після всього пережитого й усупереч усьому, що ще чекає на неї, Софія вірить, що рак – це однозначно не вирок. Вона яскраво демонструє це своїм прикладом, продовжуючи жити повноцінним життям, зокрема працювати.

«Звісно, лікування та відновлення після операцій, хімій нелегке й недешеве. Наприклад, після третьої операції в мене повністю змінилося харчування. Тепер я мушу ретельно стежити за тим, що їм, приймати певні медикаменти, вітаміни. А щоб полегшити вплив хіміотерапії, п’ю спеціальні пігулки, які доводиться замовляти з-за кордону. Але я працюю в театрі, а ще даю уроки вокалу, тож справляюся, але не без допомоги батьків і небайдужих людей. Навіть незнайомі люди підтримують мене, пишуть мені, телефонують і бажають якнайшвидшого одужання та міцного здоров’я. Мене вражає те, що люди, яких я не знаю, щиро хочуть мені допомогти. Насправді це дуже приємно», – зізнається Софія.Водночас, на жаль, їй доводиться стикатися з неприємними чутками.

«Чула репліки на кшталт «подивіться на неї, яка вона хвора», «вона виходить на сцену», «вона не схожа на хвору». Але ніхто ж мене не бачить удома, коли мені важко навіть піднятися з ліжка. І ми не завжди висвітлюємо свої слабкі сторони чи пережиті труднощі в соціальних мережах… Майже кожен мій ранок починається з онкоцентру. Я мушу постійно контролювати, наприклад, показники крові, щоб не втрачати свідомість, бо хіміотерапія дуже агресивна і впливає на увесь організм. Не знаю, чи помітили глядачі, але на концерті «Теплий вертеп» половину першої дії я просиділа за кулісами. Відчувала сильне запаморочення, мене дуже нудило. Я просто не могла стояти на сцені. Але врешті всі свої номери відспівала. Я знала, що ось через п’ять хвилин маю вийти на сцену на сольний виступ, тому збирала всі свої сили й робила це, хоч було дуже непросто», – додає вона.

Велику підтримку Софія отримує саме від колег. Наприкінці 2025-го в театрі організували для неї благодійний концерт.

«Це був вівторок, будній день, і я з таким острахом ішла в театр, думала: ну хто туди прийде? А коли зайшла в зал і побачила, що він повний, відчула неймовірні емоції. Тоді я була дуже вразлива: така велика кількість людей прийшла, вони співпереживали мені. Я зрозуміла, що, мабуть, недарма присвятила своє життя творчості, театру, глядачу», – усміхається артистка.За всю кар’єру Софія змушена була відмінити всього одну виставу – через заплановану операцію. Колектив мав їхати в Рівне із «Сільвою». Актриса хотіла відбути гастролі, а потім робити оперативне втручання, однак лікарі наполягли: відтягувати не можна – треба робити операцію негайно. Як зізнається Софія, вона дуже себе картала за те, що вперше за 25 років через неї відмінили постановку: «Я себе гризла, бо ну, як так? Я ж мусила поїхати на ті гастролі».

Софія продовжує працювати в театрі й нині, серед іншого, готується до прем’єри нової вистави від запрошеного режисера з одеського театру Олександра Самусенка.

«Він готується ставити нову виставу в нашому театрі. І я просто пішла послухати п’єсу. Була впевнена, що мене не будуть задіювати. Для мене було повним шоком, коли роздавали ролі й режисер звернувся до мене: «Читайте головну роль». Як головну? Почекайте, я ж проходжу лікування, можу вибиватися з графіка, – провадить акторка. – «Мені все підходить. А поки ви будете лікуватися, відновлюватися після хіміотерапії, я працюватиму над іншими сценами, з іншими акторами». Я розгубилася. Направду така довіра мені дуже імпонує. Це мене ще більше мотивує до життя. Напевно, театр – це також мої ліки. Сцена. Глядач».

Ольга ШЕРШЕНЬ

Фото Олександра ДУРМАНЕНКА і з особистого архіву співрозмовниці

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---