У Ковелі попрощалися з Героєм Миколою Петровським

Сьогодні знову біль втрати зібрав разом ковельчан – прощалися з полеглим воїном Миколою Петровським. Він загинув понад рік тому, але лише тепер повернувся до рідного дому.

Про це повідомили в Ковельській міській раді.

Микола народився у Луцьку, але майже одразу його батьки переїхали до Ковеля – міста, яке стало для нього справді рідним. Навчався у ЗОШ №7, а спеціальність газозварювальника здобув у ПТУ №7.

У 1990-2000-х роках молодим людям було непросто утвердитися, тому доводилося шукати різні можливості заробітку. Микола їздив на роботу до Польщі, намагався знайти свій шлях, забезпечити майбутнє.

Саме в ті роки у Ковелі була традиція відзначати День машинобудівника – свято відбувалося біля Палацу Шевченка. Там він і зустрів свою Тетяну.

Далі – ніби ланцюг випадкових зустрічей, які насправді визначають долю. Тетяна пригадує: ніхто і ніколи не дивився на неї так, як він. Хлопець ніби губився, але той погляд сказав більше за слова.

У 2002 році вони створили сім’ю. У подружжя народилися дві донечки – Ірина та Анастасія. Старша вже будує власне життя у столиці, молодша ще навчається у школі. І для обох тато був прикладом, опорою.

Микола мріяв про власний дім – і здійснив цю мрію. Тетяна завжди підтримувала чоловіка. Вони багато працювали, а чимало роботи Микола виконував власними руками. Тож через кілька років переїхали у власне обійстя.

Разом із тим чоловік провадив підприємницьку діяльність – вантажні перевезення. Родина придбала для цього автомобіль. Поїздки були тривалими – інколи тижнями й навіть місяцями. Але у Миколи завжди був надійний тил – його дівчата, які чекали вдома і всьому давали раду. Згодом машину продали, однак він продовжив працювати водієм: кермував бусом, розвозив товари, працював торговим агентом.

Розповідаючи про Миколу, Тетяна говорить із неймовірним теплом і часто повторює: він був справжнім чоловіком – упевненим, надійним, а ще для неї – найкращим другом.

Він дуже поспішав жити, хотів багато встигнути. Безмежно любив своїх дівчат, був уважним і добрим, багато речей робив власноруч. Навіть звичайні гантелі для занять Тетяни він виготовив сам – і саме такі дрібниці були особливо цінними. Якось одна з донечок зізналася: якби її майбутній обранець був хоча б на 50 відсотків схожий на тата, вона була б щасливою.

Повномасштабна війна застала Миколу в Одесі – він перебував у черговому відрядженні. Тож одразу вирушив додому. Дорогою, у Києві, забрав донечку, яка тоді навчалася в столиці, та її подругу.

Коли повернувся, Тетяна помітила: чоловік ніби змінився. Здавалося, він уже тоді відчував, що страшна біда прийшла надовго, що на Україну і кожного з нас чекають непрості випробування.

Він готувався до того, що має стати у стрій і захищати країну, свій дім, який збудував, і свою сім’ю, яку безмежно любив.

Наприкінці серпня 2024 року Миколу мобілізували. Після навчання він потрапив до військової частини, яка стримувала натиск ворога на одному з найгарячіших напрямків – Покровському.

Пекло війни стало його реальністю. Позиції, короткий відпочинок – і знову бойові завдання.

Він отримав дві контузії. Перший раз лікувався у госпіталі, вдруге – у санаторії на Закарпатті. Увесь цей час поруч була Тетяна. До Закарпаття дружина приїхала разом із меншою донечкою, там вони провели кілька щасливих днів разом.

Інколи Миколі хотілося розповісти правду війни, і саме Тетяна була тією людиною, яка вміла вислухати й підтримати.

А ще у розмовах він казав дружині надзвичайно важливі слова: «Я радий, що тебе зустрів», а дітям просив передати: «Я не міг вчинити інакше». Коли ж Тетяна обережно намагалася сказати, що, можливо, вже досить воювати, той відповідав: «Якщо будеш про це говорити – не дзвони». Бо знав: інакше не може. Він пояснював: «На передовій такі ж діти, хлопці такого віку, як наша Ірина. Маю бути з ними».

Його вирізняли людяність, простота і добре почуття гумору. Для нього не існувало великих чи малих людей – усі були рівні. Навіть побратими телефонували Тетяні, щоб подякувати за її чоловіка.

Понад рік тому родина отримала звістку про те, що Микола зник безвісти. Тетяна одразу виконала його прохання – не чекати офіційних повідомлень, а дізнатися про все у хлопців, з якими воював чоловік. Тож вона зателефонувала побратимам. Саме вони повідомили страшну правду: Микола загинув.

Хотілося вірити у диво, але довелося прийняти реальність. Понад рік родина чекала, щоб його душа знайшла спокій.

Це був важкий час. Нещодавно експертиза ДНК підтвердила страшну правду.

Стрілець-помічник гранатометника 1-го механізованого відділення 2-го механізованого батальйону військової частини А4674, солдат Микола Петровський поліг 25 січня 2025 року поблизу населеного пункту Калинове Краматорського району Донецької області під час виконання бойового завдання. Йому назавжди 48.

Він загинув як Герой. А для своєї родини він завжди був Героєм – і назавжди ним залишиться. Він житиме у їхніх світлих і добрих спогадах, до яких вони знову і знову повертаються у пам’яті.

Сьогодні громада висловлює щирі співчуття дружині Тетяні, донечкам Ірині та Анастасії, мамі Анні Юріївні, татові Миколі Васильовичу, сестрі Інні, усім рідним, близьким і друзям, хто знав цю добру людину.

Поховали Миколу Петровського на Алеї Героїв міського кладовища.

Редакція Волинських Новин висловлює щирі співчуття рідним. Вічна пам’ять і слава Герою!

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---