У парі шістдесят літ, а він і досі називає її пташечкою: історія любові подружжя з Любешівщини

Усе почалося з любові до спільної справи – садіння майбутнього лісу, який з’єднав Любешівську Волю та В’язівне. Саме того дня, коли Микола і Віра Пасевичі разом працювали, десь на небі уже писався сценарій єднання їхніх сердець, кохання яких стане міцним, як і той посаджений ліс.

Про це пише Нове життя.

Микола Андрійович родом із Любешівської Волі. Віра Михайлівна – із В’язівна. Їхні долі вперше перетнулися, коли молодь цих сіл зобов’язали садили новий ліс. Згодом після того, як Микола Пасевич пройшов тримісячне навчання на тракториста, його скерували на роботу в колгосп у В’язівне. А Віру Михайлівну після навчання на продавчиню відрядили працювали в магазині Любешівської Волі. Тепер, згадуючи той час, подружжя лише усміхається на те, як усе складалося в них у житті.

«На роботу у Волю доводилося ходити пішки. У брата був велосипед, то інколи брала в нього транспорт. Але я ж молода, так мені боязко було їхати через ті корчі додому вечорами, а ще ж і гроші з магазину везла з собою. То все журилася татові, що не хочу туди їздити працювати. Тато й пішов до начальства, аби мене перевели у місто (так колись жителі навколишніх сіл називали Любешів, – авт.). Тож згодом мене перевели у «діжурний» магазин Любешова», – гортає сторінки свого життя Віра Михайлівна.

На той час Микола Андрійович працював у в’язівненському колгоспі на ДТ-20, роздавав корми худобі. На роботу приїжджав із самого ранку велосипедом і далі свій транспорт давав миловидній Вірі, до якої відчував щось значно більше, ніж симпатію, аби вона їхала на роботу в Любешів. Тож згодом вісімнадцятирічні Микола та Віра вирішили поєднати долі. Офіційно шлюб зареєстрували 14 листопада 1964 року.

«А весілля відгуляли 19 січня наступного року. Скільки тоді снігу було! Як і годиться, два дні святкували. Перший – у чоловіка, бо я ж його до себе в приймаки брала. Другий – у мене, то вже був перезов», – розповідає Віра Михайлівна.

Микола Андрійович відразу з усмішкою додає: «Вєра була першою молодою, яка одягнула не вінок, а вельон. Ото всі і дивувалися, бо ж у ті часи біднота скрізь була. А ми як хороше нарядилися на своє весілля!»

Читати ще: «Бог послав довгеє життя»: історія подружжя довгожителів з Волині

Після весілля молодята проживали у В’язівні й були в очікуванні первістка. Та недовго тішився крихіткою-донечкою новоспечений батько, адже отримав повістку до армії. У далеку дорогу вирушив, коли Раєчці виповнилося три місяці, тож бачив доньку лише на фотографії, яку завжди тримав у кишені біля серця.

«І я також вийшла на роботу в магазин. Бо ж тоді нікому таких декретних, як тепер, не давали. То Раю лишала на маму свою, вона її годувала з чайної ложечки молоком, корівку ж тримали. Чоловік багато писав мені листів із армії, що навіть мати не раз казала: «Вєрко, вже Коля третє пісьмо тобі прислав, а ти йому ще жодного не написала». Потім десь на трохи у відпустку приходив він», – каже жінка.

Микола Андрійович упродовж майже трьох років служив у Криму. Був там водієм, адже неабияку любов до техніки мав ще із юних літ. В усьому акуратний, совісний та принциповий – таким був статний солдат. У той час, коли Микола Андрійович служив, Вірі Михайлівні як молодій мамі, дружині солдата давали 15 рублів на місяць. То ці гроші жінка клала «на книжку», аби потім купити дерева на хату.

Тому, як тільки повернувся чоловік із армії, заходилося подружжя будувати свій дім.

«Працювати я почав у «Агробуді». Поселу нам дали у Любешеві, купили матеріал і почали помаленьку будуватися», – розповідає чоловік.

Читати ще: З 2018 року разом боронять Україну: історія кохання подружжя з волинської бригади

Згодом у подружжя народився син Миколка. А коли перебралися у свою хату, то дім наповнив сміх третьої дитини – молодшої донечки Наталії.

Життя невпинно рухалося вперед. Встигай лишень відривати прожиті дні в календарі, який завжди висів на стіні в хаті Пасевичів. Дорослішали діти, збагачувався трудовий досвід, змінювалися клопоти, випробування та радості. Незмінною лишалася лише любов до улюблених справ та одне до одного.Микола Андрійович завжди мав тягу до техніки. Чого тільки не створив цей умілий господар! Корморізки, циркулярки і навіть дровокол.

«Десь якусь ідею візьму у людей і починаю працювати. Отак і виходить у мене. Інструменти для роботи маю усякі. Раніше багато робив корморізок, продавав їх людям. Навіть і зараз (показує свіжопофарбований виріб, – авт.) змайстрував чергову. Кілька циркулярок продав також. А раніше для себе, коли сам уже не здужав великі дрова рубати, зробив дровокола. Ввімкнув його – і лишень дрова подавай, щоб та техніка розколола», – розповідає про своє захоплення чоловік.

Має він і ще одне хобі: змолоду любить музику, тож і не дивно, що ще колись навчився грати на гармошці. Щоправда, відколи почалася велика війна, не брав до рук інструмент. Чекає, коли настане Перемога, отоді так заграє веселої, що й у танок усі підуть.

Читати ще: «55 років разом. Чи це – лише кохання? Не знаю…»: секрети щасливого шлюбу від театральної сім’ї Зеленових із Луцька

Віра Михайлівна із дитинства мала потяг до вишивання. Та і заведено колись було, щоб усі дівчата вміли вправно орудувати голкою та нитками, в іншому разі – сором на все село.

«Пам’ятаю, як прийду зі школи, а мати пряде кудельку. Дасть мені кавалок сала, я поїм і сама сідаю вишивати. Якщо щось не влад вишию, то вже мама каже: «А, жєбо, розкидай і роби заново», – усміхаючись, пригадує Віра Пасевич.За свої літа жінка вишила не один десяток рушників різними техніками. Створила і красиві скатертини із мережками. Зодягнула дітей та внуків у вишиті сорочки, в які разом із нитками вшивала для них усю свою любов і материнську теплоту.

Тепер же про спільно прожиті насичені роки життя Пасевичам нагадують світлини, якими завішені стіни в будинку й заповнені цілі стоси фотоальбомів. На свята, сімейні події знову їхній будинок наповнюється сміхом, коли з’їжджаються до гурту діти та улюблені онуки. Адже саме діти та внуки – найбільше багатство, яке нажили за спільне 60-річне життя Микола і Віра Пасевичі.

А ще – любов, яку вдалося пронести крізь усі негоди, бо, як кажуть тепер обоє, усякого колись було, сварилися, не розумілися, але ж як добре, коли є до кого пригорнутися, заговорити і навіть у 78 свою дружину ніжно називати пташечкою. Бо життєва істина проста: діти виростуть і відлетять із гнізда, а чоловік та жінка, як і колись молоді були удвох, так і на старості – одне одному підтримка.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---