«Війна – це спрага, голод, обстріли. Її романтизує той, хто воює дистанційно»: колишній військовий з Волині Володимир Чепа

На долю тридцятичотирирічного воїна, а нині працівника управління ветеранської політики Нововолинської міської ради Володимира Чепи, випало стільки випробувань війною, що у його чорній, як смола шевелюрі і бороді, повинно бути сиве волосся. Але рятують, напевно, поліська загартованість, сільське трудове виховання.

Про це пише Ігор Лісовий на сайті «Наше місто».

Володимир Чепа народився у мальовничому селі Турія колишнього Турійського району, закінчив Туропинську школу. Разом із старшою сестрою рано втратили батька. Виховання і турботу про них взяла на себе бабуся Пелагея Семенівна.

Володимир привертає до себе відразу увагу відкритістю, добрими синіми очима й українською мовою – літературною, без повторень, образною. Відчувається, що у нього – великий словниковий запас.

«Звідки у тебе таке мовне багатство, що й письменники позаздрили б?»

«Це все завдяки зусиллям старшої сестри Тетяни, вчителя української мови і літератури школи села Обенижі Турійської громади. Після закінчення луцького ПТУ пішов служити в армію, а проходив службу у тоді ще 51-й бригаді, – каже Володимир. – Мав за честь носити військову форму, коли бригадою командував Валерій Залужний. Після демобілізації працював у ресторанному комплексі «Турійське подвір’я».

Читати ще: «Без тилу немає фронту», – полковник з Волині Вадим Дубенський

А вже через кілька місяців війна покликала юнака у свої нещадні випробування. У 2014 році по повістці був мобілізований у 51-у бригаду. Механік-водій танка ще все пам’ятав, бо минуло лише кілька років, як тут служив: були ще знайомі командири, цей же батальйон, ці ж стіни. Але всі ми добре пам’ятаємо і тривогу тих часів: нестачу всього в армії, добровольців і кілька бойових бригад, серед яких була й 51-а, які врятували державу.Володимир під час мобілізації у 2014 році із бойовими побратимами. Багатьох із них уже немає в живих.

Кілка днів відвели на бойове злагодження на Рівненському полігоні. І ось танкова рота Володимира вже прикомандирована до 72-ї бригади. Тепер це, як і наші 14-а і 100-а бригади, – одна із найбойовитіших і має ім’я «Чорних Запорожців». Тоді у 2014 році підрозділи 51-ї бригади були найбільш бойовими і вмотивованими, їх прикріпляли до багатьох інших частин.

«Важкий то був період для держави, людей, армії. Але вистояли, – каже Володимир. – Біля села Хмельницький, що на Луганщині, ми зайняли вигідну позицію на висоті, закопалися разом із самохідними артилерійськими установками. Добряче дошкуляли ворогові впродовж кількох днів, але й нас вже засікли. Тоді не було стільки дронів, як сьогодні, але у рашистів був необмежений запас снарядів і мін, тому лупили цілодобово. Оперативна обстановка склалася така, що ми були вже в оточенні – попереду рашисти, позаду сепаратисти. Але з оточення нас вивів тоді майор Михайло Драпатий, нині вже генерал- майор, командувач Сухопутних військ ЗСУ».

Читати ще: «Я не люблю плачів». Історик-краєзнавець, військовий Сергій Годлевський – про лекції в окопах, бліндажну церкву і потребу писати

На кілька хвилин колишній військовий замовк і проковтнув сльозу, бо згадалися нелегкі місяці після демобілізації у 2015 році. Важко було психологічно відійти від тодішньої війни. Та й не було ще тоді стільки спеціалізованих психологів, системи підтримки воїнів. У багатьох кабінетах доводилося папірцями доводити комусь, аби стати учасником бойових дій. Врятували молодість, знайомство з майбутньою дружиною, турбота про доньку.Ветеран повномасштабної війни Володимир Чепа із сином Аскольдом.

«Моя мама – Гулечко Раїса Василівна постійно молилася і плакала, коли я був на війні. Її молитви мене рятували» – каже Володимир.

Повномасштабна війна застала чоловіка, коли він був у Польщі на заробітках.

«Разом з дружиною Юлею працювали на виробництві, де випускали корейські автомобілі. Керівники зібрали українців і запропонували прихисток нам і нашим родинам, які ми заберемо з України. Ми з Юлею першими подякували і відмовилися. Польський товариш Кшиштоф зі сльозами на очах просив забирати дитину й родину й переїжджати до нього. Ми відмовилися, а дружина наполягала, щоб чимшвидше їхали в Україну. Був шокований на переході в Угринові величезними чергами жінок з дітьми, та й чоловіків не бракувало, які їхали від війни в Європу. Але ще більше був шокований, коли ввечері 25 лютого прибув у наш військкомат і побачив у тисячу разів більше чоловіків під його стінами. Я на час війни був у першій черзі мобілізаційного резерву, і після дзвінка в частину вже на другий день отримав форму, забезпечення, припис до екіпажу і поїхав на війну. Я мчав в Україну не владу захищати. Для мене Україна, і це мовлю не високопарно, – це моє село, дружина й діти, спогади, родина, дитинство, моя бойова участь в АТО, друзі», – каже волинянин.Володимир Чепа із дружиною Юлею, донькою Камілою і сином Аскольдом.

Миколаївщина, згодом Бахмутський напрямок. Найнебезпечніші ділянки фронту – там був екіпаж Володимира Чепи. Останній його бій був одним із найжорстокіших.

«Підтримували піхоту, – згадує Володимир. – Знищили кілька ворожих БМП влучними пострілами, які були замасковані у лісосмузі, але й нам перебили гусеницю. Відстрілявши по ворогові снаряди, евакуювалися до наших піхотинців і вже в їхніх окопах відбивали рашистські штурми. Спочатку отримав поранення в ногу, але ще ніч протримався, а вже настпуного дня були ще два важкі поранення. Думав, що не виживу. Але побратими перев’язали, виручили. Цей бій і до сьогодні стоїть перед очима: моя позиція біля дерева, ворожа БМП, яка косить все спареними гарматою і кулеметом».

Далі були евакуація, до десятка госпіталів, майже стільки ж перенесених операцій. Після отримання другої групи інвалідності волинянин служив і далі, не в бойових частинах.

З гіркотою згадує Володимир пів року служби у Нововолинському центрі комплектування і соціальної допомоги. Йому, людині, яка двічі стала на захист держави, віддала здоров’я, отримавши важкі поранення і не полишила ЗСУ, в очі окремі люди кидали репліки: йдіть ви воювати, обзивали нецензурними словами. А в цивільному житті , напевно, одягали вишиванку на свята, а зараз ходять у церкву.

Боляче ветерану від цього й палять душу такі слова і ставлення.

– А що тебе тримає у цивільному житті. Ти такий впевнений, спокійний , врівноважений, мудрий?

– Родина, дружина, донька Каміла і син Аскольд, бойовий досвід.

– А на фронті, що психологічно підтримувало?

– Побратими, військове братство. Ти сто відсотків знав, що побратими зліва і справа тебе прикриють. Це той, хто воює дистанційно, романтизує війну. А війна – це спрага, голод, іноді оточення, тижнями немитий, бруд, твій друг – мокрі серветки. Найболючіше – втрата побратимів. Дуже позитивно мотивує, коли є зв’язок з рідними і ти чуєш у телефоні їхні голоси. Це така підтримка, яку словами не передати.

Володимир Чепа нині успішно пройшов конкурс на посаду спеціаліста управління ветеранської політики. Інакше й не могло бути, бо ще у 2015-2016 роках він пройшов те, з чим стикаються інші ветерани: листи з частин, довідки з госпіталів. Він з ветеранами працює як рівний з рівними, звичайно, у повному взаєморозумінні й співпраці з колегами.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---