«Я не люблю плачів». Історик-краєзнавець, військовий Сергій Годлевський – про лекції в окопах, бліндажну церкву і потребу писати

Зачитування уривків текстів і згадок зі щоденника, відеоекскурсії з передової, позитивні розповіді про лекції під час укріплення бліндажів і спогади про досвід писання на позиції – таким був направду теплий вечір із волинським військовим, істориком-краєзнавцем Сергієм Годлевським.

Зустріч відбулася в просторі «Культурне укриття» 27 квітня. «Теплий вечір з військовим» – це соціальна ініціатива театру «Гармидер» із підтримки людей культури, освіти, мистецтва, які стали на захист країни.

Як нагадала модераторка розмови, акторка театру «Гармидер» Наталка Шепель, Сергій Годлевський у мирному житті – викладач, історик-краєзнавець. Він здобув чотири вищі освіти. Сергій – учасник Революції Гідності, учасник АТО, а від початку повномасштабного вторгнення – офіцер 6-го прикордонного Волинського загону, доброволець з позивним Професор. Нині після поранення перебуває на реабілітації в Луцьку.Читати ще: Волинський історик-краєзнавець і захисник Сергій Годлевський – про три революції, захист Батьківщини, родовий герб та ікону-оберіг

«Із Сергієм Годлевським театр «Гармидер» має свою невеличку історію: в 2021 році ми працювали над створенням документальної вистави про десятьох знакових волинян, і Сергій був одним із співсценаристів. Виставу під назвою «100 синонімів до слова ГОВОРИТИ» поставила режисерка Руслана Порицька. Зараз Сергій – офіцер 6-го прикордонного Волинського загону», – сказала Наталка Шепель.

На позиціях Сергій Годлевський у перервах між обстрілами розповідав побратимам про історію українського державотворення. Під Авдіївкою почав вести «окопний зошит» – записував на шматках картону чуттєві історії зі свого життя та фіксував портрети людей, із якими ділив бліндаж.

ПРО ПРОФЕСОРА І БРОНКСА

«Мій позивний – Професор. Бронксом називалася моя позиція. Там була низка позицій, і одна з них – Бронкс. І казали, що Професору належить американська позиція. У чому був сарказм? Від нашої позиції до позиції супротивника в окремих місцях було 80 метрів. Там проходила залізнична дорога, було невеличке заглиблення, і по другий бік цієї дороги – їхні позиції. І ми так, як у «Камасутрі»: то вони – нас, то ми – їх. За день те все розбивалося, а вночі ми зносили колоди, складали – і знову все починалося спочатку. І позиція Бронкс була найнебезпечніша. На ній потрібно було найбільше часу перебувати», – зазначив Сергій Годлевський.

І згодом, пишучи автобіографічні нотатки, Сергій розповідав про чоловіка на псевдо Бронкс. Професором же його насправді нарекли побратими.

«Вони вирішили, що Професор. І все. Так мене вже всі знають… Персонажа я вирішив назвати Бронкс, тому що хотів, щоб воно залишилося в пам’яті. І воно залишилося», – додав військовий.Читати ще: Попереду операція: відомий у Луцьку історик і військовий отримав важке поранення на фронті

ПРО ЛЕКЦІЇ НА ПЕРЕДОВІЙ

Пригадуючи свої лекції на позиціях, Сергій Годлевський розповів: «Цей лекторій спершу складався з п’ятьох-шістьох людей. Вони мінялися, бо великого скупчення робити не можна було. А вже пізніше, коли я їхав на другу і третю ротації, то ми будували бліндажі й збиралися там. Насправді там є багато часу: є час, коли ти перебуваєш на вулиці, є час, коли чекаєш. І той час треба зайняти. Десь ти спілкуєшся з родиною, з близькими людьми, і це розчулює душу. А є ж така річ, як мотивація. Вона мусить бути. Якщо є мотивація у будь-якій справі, то робота йде набагато ефективніше, класніше.

Армія – це маленьке відображення українського суспільства. Я в усіх підрозділах, бригадах не був. Звичайно, є якісь імениті бригади, наприклад, полк «Азов», 3-тя штурмова. Але взагалі армія – це певний зріз суспільства. У мене були люди, які вчилися в спецшколі, тобто тільки розписувалися. Вони не знали грамоти, але були прекрасними солдатами. Були люди, які закінчили вісім класів. Були люди з кількома освітами. Були бізнесмени, контрабандисти, напівкримінальні злочинці. Поголили йому голову, а в нього такі шрами: там така історія написана на голові. Але в один котел потрапляєш, і яка різниця?.. Там ви маєте бути разом. Із того всього інгредієнта треба зварити борщ. Смачний борщ. Бажано їстівний...

Лекції. «Які лекції?» «Нафіг ті лекції?» «Ще тільки лекцій не вистачало». Добре. Ті, хто хоче, сидять і слухають. А потім чуєш: «Чекай-чекай…» І починається. Переважно це питання-відповіді. Це не така лекція, що ти стоїш за кафедрою, читаєш, сидять красиві студенти, слухають. Ні, там не так. «А що ж ти треш?» Буває: «Ну, а почекай: а тут, а тут?» І потім ти дивишся, як починає творитися середовище, де тебе хочуть чути… Був хлопчина, який не відходив від мене. Він був на строковій службі, підписав контракт і поїхав на війну. Йому був 21 рік. І він від мене не відходив. Потім, коли ми почали спілкуватися ближче, я взнав, що він виріс від батька. Йому треба був батько… Він заступав на ніч, а я заступав на день. Увечері я читав. Він відпрошувався, приходив слухати і завжди знімав відео».Читати ще: «Думаю, наші особові справи були у КДБ». Історик Сергій Годлевський – про перший «Живий ланцюг» в Україні та Студентську голодівку

На одному з відео Сергій разом із побратимом несе колоду, щоб укріплювати позицію, і розповідає про варязьку теорію походження Київської Русі.

«Знаєте, я багато лекцій прочитав перед людьми. Мав багато виступів. У мене ніколи не було проблем із тим, щоб мене слухали… Але я побачив таку вдячну аудиторію. Я розвіяв думку, що армія – це грубість. Коли ти починаєш розповідати ці історії, всі заглиблюються… Я не хочу собі такі заслуги давати, але в нас не було жодного СЗЧ. У нас не було жодного, хто відмовився би йти на позиції. Не було такого… У нашому випадку все працювало як механізм. Це були перша, друга ротації. А на третій ротації ми дійшли до того, що організували бліндажну церкву», – пригадав Сергій Годлевський.

ПРО «ОКОПНИЙ ЗОШИТ»

Писати нотатки та спогади військовий розпочав на позиції поблизу білоруського кордону.

«24 лютого 2022 року я прийшов у військкомат. Тоді чекали, що буде вторгнення з Білорусі, і 25-го мене відправили під кордон. Я потрапив у село Піща. Там далі, як кажуть, ворони розвертаються. Почали рити окопи. Нас туди привезли 17 хлопців, усі – учасники бойових дій. А там були строковики. Той командир застави так зрадів, каже: «Хлопці, як я вас чекав».

Ми почали жити в окопах, чекали, яка буде ситуація. Сапери почали мінувати. Ще не було того всього, не будували тих стін, нічого... Чекали вторгнення. І сидиш в тому окопі зранку до вечора. І я пам’ятаю, що в мене виникла ідея щось написати. Це були певні роздуми про сучасну, скажімо так, політичну ситуацію. Я хотів сказати, що, народе, все нормально, не треба лякатися, нічого страшного немає, так народжується нація. Я сидів в окопі, написав, і так з’явився «окопний зошит». Тоді я писав у телефон. Там був інтернет.

Оце все діло (записи на шматках картону, – ВН) з'явилося вже тут, де це болото. Там не було інтернету. Тільки в окремих місцях був Starlink… І я пам’ятаю всі речі, пов’язані з особистими переживаннями, з душею…

Узагалі я – дуже багата людина. Я маю кілька днів народження, наприклад. І от пам’ятаю: один раз у нас там була дуже серйозна заворушка, все було рознесено, були трьохсоті, двохсоті... Я тоді залишився цілий. Може, це якась легка контузія, але я дуже сильно після цього захотів сказати те, що не сказав колись комусь якось. Тоді якісь клеми запрацювали. Знаєте, часом втикаєш щось у розетку, воно нібито не працює, а от як влупиш – і все запрацювало. Десь воно мені так запрацювало.

Я хотів, щоб воно залишилося. Хе*ня може статися... І я вирішив, що треба написати. А нема на чому! Нема! Хоч лусни. Це вже третя ротація, не було паперу, ніхто нічого не має, але прийшла десь посилка… Ці листки – це прокладки від патронних ящиків», – пояснив Сергій Годлевський.У той час підрозділ, де служив військовий, розташовувався поряд із 72-ю бригадою. Тоді Професор написав, наприклад, «Окопну піхоту».

«Такого роду військ немає. Є піхота, є мотопіхотні з'єднання. Але я спеціально вивів таку расу людей, як окопна піхота. Це окремі люди, які там живуть. Я потім це виклав у Facebook. Написав його залпом, одним запоєм. Просто сів і написав.

І там такі персонажі, знаєте! Вони всі ходили в засмальцьованих штанах, немиті, витиралися тільки серветками, всі пропахлі тим бліндажним димом, там ніяка воша не заведеться… Як вони емоційно це все розказували… Це треба було бачити, чути. Звісно, я писав без матів. Це присутнє там, особливо, як треба пояснити щось… Я нормально ставлюся до мата, я його вживаю, якщо треба, але не вважаю, що це додає якоїсь мужності. Ми насправді дуже культуральна нація. І для мене це дуже велика ознака – належати до неї», – зазначив Сергій.

Окрім власних переживань, пов’язаних із коханням, симпатіями, якимись світлими моментами в мирному житті, він вирішив писати також окопні портрети, щоб якнайкраще запам’ятати людей, які його оточували.

ПРО ГУМОР

«Я не люблю плачів… Ми всі формувалися на українській класиці ХІХ – першій половині ХХ століття. Це чудова література. Але я так не любив усіх тих плачів. А Марко Вовчок… Боже мій, як вона ту «Козачку» написала: така нещасна тая доля… Просто хочеться сісти і так плакати, щоб тії сльози аж ллялися. Дуже гарно, дуже емоційно, але в кінці треба поплакати. Це така бацила холєряча. Її треба викорінювати від українців. Менше плачу!

Нас увесь час схиляють до плачу. Всі ті бомбові, ракетні удари – це все, щоб ми заплакали і сиділи покірно. Отоді Путін задоволений. Але ми далі живемо. Є Пасха. Після Пасхи буде Трійця. Будуть якісь концерти. Це все має бути. Тому що якщо цього не буде, то нема сенсу», – акцентував Сергій.Як додав, він у всьому намагається бачити позитив. Наприклад, навіть в окопах присутній гумор, можливо, не зовсім зрозумілий цивільним.

«Часом про нас думають, коли ми розказуємо всі ті армійські хохми, які відбуваються, що ми або всі контужені, або там справді щось із головою не в порядку… Розкажу маленький секрет. Іде підлеглий у певне місце, скажімо, відхоже місце. Бо там нема того мирного доміка, куди можна піти й посидіти. І тут прилітає міна. Як влупило, його відкинуло і він згубив штани. Забігає у бліндаж і розказує, що починається обстріл, але він забувся, що без штанів… І всі потім починають його підколювати з тим усім ділом. Але якщо розібратися, це зовсім не смішна ситуація.

Ще був такий випадок. Мився один чоловік. Це було на базі. Був простий душ, поставили бочку… Він – водій БТР. Пролунав сигнал. Він зірвався й забув одягнутися. У БТР заскочив і поїхав. Це треба було зробити в моменті, всі розуміють, що в таких ситуаціях ідеться про секунди… Він зайняв позиції і потім уже просив, щоб хоч якісь штани йому передали».

ПРО ВІРУ НА ВІЙНІ Й БЛІНДАЖНУ ЦЕРКВУ

На війні солдати дуже близько до Бога, найщиріші молитви – саме у воїнів, наголосив Сергій Годлевський. Він розповів, як солдати за 12 кілометрів до лінії розмежування облаштували справжню окопну церкву.«У нас є дуже багато баласту в армії. Я вважаю, що кожен має виконувати свою функцію на своєму місці. І є капеланська служба. Раніше вона мала такий вигляд: ти сидиш в окопі, потім виходиш туди, де здаєш зміну, приїжджає священник і пропонує помолитися за Україну, за наші сім’ї. Це капелан. Капеланство є різним. Капелани є в армії, тюрмі… Тобто це специфічний священнослужитель, який працює в певному середовищі.

І в нас був отець Михайло. Він жив десь за 30 кілометрів і приїжджав. Я сказав: отче, ви так не приїжджайте. Солдати так не люблять. Поява священника – це згадка про те, що ти можеш померти… Ну не вінчатися ж там! «Ну а як же? Я – капелан». Ви будьте з ними, живіть тут. Ви будете пахнути бліндажем, будете ходити тут, знатимете, про що вони говорять, що думають, що їх пече, що болить. Побудьте з тими людьми, розрадьте їх. Він спочатку обурювався, а потім я сказав: або ви зовсім не приїжджаєте, або ви разом з нами…

Давайте будемо робити церкву. Ми її зробили, обшили. А тепер, кажу, починайте службу правити. «А хто ж прийде?» На першу службу прийшло п'ятеро, потім – семеро, потім – восьмеро. Потім зібралася парафія. Вже всі сходилися, ми почали співати… Наш капелан – це вже бойовий священник. Він був на позиціях, він був біля поранених, він тримав за руку, він і очі закривав. Він усе це бачив… Так і має бути. Кожен має брати і нести свій хрест. Тоді наша перемога буде гарантована», – переконаний військовослужбовець.

ПРО КОДЕКС ЧЕСТІ ОФІЦЕРА

Як зізнався Сергій Годлевський, він почав писати кодекс честі українського офіцера.

«Офіцер має за собою тягар. Коли ти кажеш, що треба йти на позиції, і розумієш ту трагедію, що там може статися... Але туди треба йти. Можна багато розказувати, що «не зберіг» чи «зараз війна дронів». Так, війна дронів, але якщо ми стоїмо тут, то вони туди не йдуть, вони не можуть дійти. Вони скидають, бомбардують, але не можуть вийти. Так, їх набагато більше, але фронт не посипався. Це наша найбільша перемога. Все тримається, але тримається саме тому, що гинуть наші хлопці.

Звісно, є проколи. Якщо ти поганий капітан футбольної команди, то ви просто програли. А тут ідеться про життя. Це дуже важливо. Потім тобі доводиться з цим жити, скільки Бог відміряв. Але ти мусиш давати цю команду. Звичайно, якщо ти сидиш десь далеко і кажеш, мовляв, хлопці, ідіть туди, це неправильно. Але якщо ти їх завів, розставив, дивишся за всім… Ми всі там на рівних правах. На війні гинуть різні чини. Кулі чи дрони не вибирають».Читати ще: Сергій Годлевський: Три революції, які змінили Україну

ПРО ТЕАТР

Перебуваючи на реабілітації після поранень, Сергій не втрачав можливості й відвідував театр або оперу, зокрема в Києві та Одесі.

«Я дуже люблю театр. Можна сказати, що я залежний від театру… Для мене особисто театр – це певне перепрошивання моєї душі. Якісь відео чи кіно ніколи не замінять театр. Так само, як листування чи відеодзвінки не замінять живого спілкування.

Історія нараховує принаймні 4000 років театру. Це Стародавня Греція, Стародавній Рим, Єгипет. Тобто людство свої найбільш яскраві емоції, наприклад, сміх, трагедію, завжди висловлювало в театрі. І це очищало, облагороджувало. От чому люди ходять у храм, хоч можна помолитися вдома? Бо в храмі – своя атмосфера. Коли кадять кадилом, співають служби, відчитують певні молитви, в нас відбувається певне очищення. Оцим для мене є театр. Коли є таке коливання, як-от окоп, бруд, нечистоти, кров, всі інші нюанси, а потім ти заходиш у театр, то твоя душа розвертається. Це таке торкання до прекрасного... Коли мене перевезли після поранення з Харкова до Києва, коли я почав вставати, то першим ділом пішов у театр».

Як пригадав Сергій, тоді він відвідував театр навіть тричі на тиждень.Також військовий любить слухати класичну музику та орган наживо: «Я пам'ятаю, як у студентські роки поїхав до Львова. Зайшов у кафедральний римо-католицький костел, і там грав орган. У мене полилися сльози. Я вперше тоді почув орган наживо… Просто є почуття прекрасного. І воно мені дуже сильно потребується. І я завжди до нього тягнуся».

ПРО ВІДРОДЖЕННЯ САМОІДЕНТИЧНОСТІ

Військовий зізнався: щоб зберігати списані картонні аркуші від вологості та бруду окопів, він підібрав поблизу Донецька в одній із розбитих хат папку для документів. Його вразив уміст тієї папки.

«Я відкриваю тую папку і тут – товариш Ленін, і не один. Я зрозумів, що от зустрілися два світи, дві цивілізації... Я з самого дитинства знав декалог українського націоналіста. «Я дух одвічної стихії, що (…) поставив на грані двох світів творити нове життя». Я не розумів, що таке «грань двох світів». І от вони – два світи. «Здобудеш українську державу або загинеш у боротьбі за неї». І от ми її зараз здобуваємо».За словами історика, довгий період нашого перебування під іншими державами, нав’язування нам іншої ментальності, інших цінностей призвели до того, що ми втратили самоідентичність, і нині вона в нас, українцях, відроджується.

«Нинішній стан України я порівняв би з жінкою в пологовій залі. Нічого захопливого немає. Крик, муки… Але минає деякий час – і твориться ідилія: красива жінка з прекрасним дитям. Оцим для мене зараз є українська держава. Коли ми позбулися тієї радянщини, коли наша ментальність будується не на «Бригаді», Саші Бєлому та інших. Ми беремо своє, рідне, тягнемося до Європи, Шевченка бачимо не тільки в смушевій шапці й кожусі, а й у френчі, бачимо Лесю Українку, яка вдягалася як європейка, бачимо світ української аристократії, тих благородних людей, яких затоптали, а натомість поставили Ваньку і Маньку з серпом і молотом. Зараз відбувається відродження. Цей період – ота жінка, яка виходить із пологової зали, і вона обов’язково дуже симпатична. Їй лиш треба себе трошки привести до ладу», – виснував Сергій Годлевський.

Ольга ШЕРШЕНЬ

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---