Армійська молодість волинського бомонду. ФОТО

З нагоди Дня Збройних Сил України «ВН» підготували армійський ретро-фоторепортаж – 12 волинських віп-персон поділились світлинами з особистих архівів і розповіли про свою службу в армії.

Перший заступник голови Волинської ОДА, очільник Партії регіонів в області Олександр Башкаленко віддав військовій службі 23 роки життя – у ракетних військах стратегічного призначення він прослужив з 1979 по 2002 роки. Нині має звання підполковника і тримає контакт з армійськими товаришами.

Як це годиться, молодого Башкаленка з армії чекала дівчина, з якою він одружився після закінчення військового училища, хоча потім знову продовжив службу.

«Цікавий випадок пам’ятаю, коли до нас приїхала перевірка з Москви. Перевіряючий довго ходив територією, вишуковуючи недоліки у нашій роботі. Інколи ставало просто смішно – так серйозно придиралися до несуттєвих дрібниць. І ось, коли обговорювалася чергова претензія, я не втримався і пожартував. Діло було так. Підійшов перевіряючий до лопати, яка висіла на стіні, і почав диктувати своєму помічникові недоліки: по-перше – лопата погано загострена, по-друге – держак не того розміру, і по-третє – на лопаті є іржава подряпина. Я не витримав, підходжу до перевіряючого і кажу: «Дайте, будь ласка, лопату!». Я відкрив двері ангару та викинув її. Далі кажу помічникові перевіряючого: «Тепер пишіть – недолік один, а не три – відсутність лопати!», – поділився спогадом Башкаленко.


Депутата Луцької міської ради, «фронтозмінівця» Олександра Пизу до лав радянської армії призвали у 1984 році між другим та третім курсами навчання в Тернопільському Фінансово-Економічному Інституті. Потрапив він до Авіаційних військ Протиповітряної оборони Московського округу ППО та СВАРМу – Стаціонарної Військової Ремонтної Майстерні. В армії мав посаду командира відділення та здобув звання молодшого сержанта.

Так, близько півроку Пиза провів у навчальному центрі Протиповітряної оборони Московського округу. Здобув кваліфікацію електрика з обслуговування бойових літаків та вертольотів. Ще півтора роки – на 27-му кілометрі траси Ярославль-Кострома в Бойовому авіаційному полку поряд з селом Туношна. За словами Пизи, у це село він з армійськими друзями бігав на танці «в самоволку».

Крім того, армія запам’яталась Пизі участю в художній самодіяльності. Він був учасником ВІА, яке розважало молодь на танцях у місцевому клубі, що для солдата, за його словами, «було дуже класно». Разом з тим, молодий Пиза опікувався гуртком із бальних танців, який відвідували діти офіцерів. А на Новий рік доводилось виконувати роль Діда Мороза в гарнізонному садочку.

«Тоді й відбувся курйоз. Коли директор садочка дізнався, що я перед армією серйозно займався танцями, під час проведення новорічного ранку в клубі, впоперек сценарію, без попередження, оголосила всім присутнім: «А зараз, дорогенькі дітки, нам всім наш «Дєдушка Мороз станцуєт танец!». От і якусь «Барыню» мусив танцювати», – розповів Пиза.


А от екс-голова Волинської облради, нині голова фракції ВО «Батьківщина» у раді Анатолій Грицюк потрапив до армії навесні 1974 року. За його словами, завжди мріяв стати танкістом, тому звістку про службу в Чернівецькому полку сприйняв з радістю. Навчання він закінчив відмінником і на лінійні війська попав до Ужгородського гарнізону – за шість кілометрів від тодішньої Чехословаччини.

Грицюк розповів, що в роки його служби полк відвідав тодішній міністр оборони Андрій Гречко, а місцева газета опублікувала знімок, де поруч з міністром стояли тодішній танкіст-Грицюк і його товариші.

Грицюк пригадує, що долав на танку 100- та 500-кілометрові маршрути, розганяв 30-тонний танк до швидкості у 56 кілометрів на годину та на п’ятиметровій глибині перетинав на танку річку.

Кумедна історія трапилась, коли Грицюк-танкіст на великій швидкості, ще не маючи досвіду, в’їхав у глибоку калюжу в лісі і його щедро накрило хвилею багнюки.


А от бізнесмен та депутат Луцькради від ВО «Свобода» Олег Чернецький проходив строкову службу в 1984-1986 роках недалеко від дому – у місті Броди Львівської області.

Потрапив юнак до ракетних військ у спортивну роту. І хоча під час служби в армії з’явилось багато нових друзів, нині з армійськими товаришами з’язку не має.

Привабливого солдата з армії чекала дівчина – так було заведено. Хоча Чернецький зізнався, що «мабуть, усі навколишні села були раді моєму поверненню».

«Серед цікавих моментів згадується, коли під час готовності №1 у 1986 році, а це переговори в місті Рейк’явіку, на чергуванні нам розносили молоко симпатичні дівчата», – поділився спогадами він.


Депутат Волиньради, «нашоукраїнець» Сергій Слабенко віддав військовій службі вісім років. Спершу, у 1983 році, він вступив до Харківського льотного училища. Звідти молодого курсанта перевели у військову частину у Ромнах Сумської області. Опісля Слабенко поступив у військове училище в Курганську (Росія) і закінчив його у 1988 році. Далі проходив службу у Чернігівському льотному училищі, займав посаду замісника командира роти радіотехнічного забезпечення.

«В Чернігівському льотному училищі служив в місті Умані на аеродромі. Був звільнений через скорочення штатів у 1991 році», – пояснив він.

Навіть одружувався 24-річний Слабенко у військовій формі, аби «дружина знала, що виходить за офіцера».

«Пам’ятаю перший стрибок з парашутом ще будучи курсантом. Скакали вночі з гелікоптера, висота більше кілометра. А ще на все життя запам’ятаю радість, коли мене зарахували до військового училища. Я дуже цього хотів і мені вдалось… Сьогодні ж я – майор запасу. Служба для мене ще не завершилась», – пояснив він.


Депутат Луцької міської ради, «регіонал» Іван Смоленг в армію потрапив у 1978. Йому випало служити у Прикарпатському військовому окрузі у автомобільних військах.

З армійських часів у Смоленга лишилось три товариші, з якими й донині спілкується.

«Під час служби у армії мені дали відпустку. Я вже тоді любив вдягнутися стильно. Того часу солдати практикували вшивати у військові штани клинки, так щоб був кльош. Але це було грубе порушення військового дрес-коду. Та мене це не зупиняло.
Я, звичайно, і собі зробив таку ж модну річ, і тільки вийшов на вулицю, як мене відразу зупинив військовий патруль. Забрали військовий квиток.
Потім я довго мусив доводити свою благонадійність і тільки через місяць отримав назад свій квиток. Та, незважаючи на це, бажання гарно одягатися у мене не зникло», – зізнався Смоленг.


Бізнесмен Василь Токарський теж з ностальгією пригадує свою строкову службу у Радянській армії, у якій він провів два роки – з 1986 по 1988 роки.

Майбутній бізнесмен служив у російському місті Загорську (нині – Сергіїв Посад) поблизу Москви.

Токарський пригадує, що у місті, де розташовувалась його військова частина, знаходиться одна з найбільших православних святинь – Свято-Троїцька Сергіїва Лавра.

«Під час моєї служби відвідати це місце приїжджала прем’єр-міністр Великобританії Маргарет Тетчер. І саме наша частина брала участь в охороні візиту «залізної леді», це лишилося одним із найяскравіших спогадів, хоча приводів згадати армію є чимало», – розповів він.


А секретар Луцької міськради, «тимошенківець» Григорій Пустовіт навчався у Ленінградському Вищому Загальновійськовому Командному Училищі, про яке, запевняє він, є що пригадати.

«Одного разу, перед заняттям з «Наукового комунізму», без якого нам, майбутнім піхотним офіцерам, було аж ніяк не можна, я почав "підколювати" свого друга Шуру щодо його велетенського зросту. Шура в кишеню за словом не поліз і від душі пройшовся по моїх габаритах, які й зараз не вирізняються великою кількістю сантиметрів від землі.
Причому він так розійшовся, що узагальнив своє зневажливе ставлення не лише до мене як яскравого представника тих, хто не дуже дружить із зростом, а й взагалі до всіх, хто потрапив зі мною в одну ростову категорію.
І все б обійшлось дружнім сміхом, якби всю його саркастичну тираду випадково не прослухав начальник кафедри «Марксизму-ленінізму» нашого училища, доктор філософських наук, полковник Макаров, який якраз прийшов проводити з нами заняття.
Шура полковника, звісно, не помітив, бо стояв спиною до входу в аудиторію. Особливістю полковника Макарова було те, що його зріст сягав сантиметрів 160-ти. І весь цей Шурин монолог він сприйняв на свою адресу.

Його обличчя та ленінська лисина набули кольору комуністичного прапору і він боровся лише з тим, як би не зірватися на некомуністичний нецензурний вердикт «продолговатому» жартівнику.
Опанувавши себе, він видав перл, який ще довго цитувало багато поколінь курсантів. Він сказав: «А чи знаєте ви, товаришу Іванов, що всі великі люди були маленького зросту: і Ленін, і Сталін, і Мао Цзедун, і я!».
І оце «Я» і стало тим синонімом скромності та об’єктивного оцінювання себе улюбленого нашим начальником кафедри та ще й довго викликало сміх у курсантської братії», – повідав Пустовіт.



Не менш цікавою на пригоди видалась строкова служба і у начальника луцького управління культури та туризму, соліста гурту «Чорні Черешні» Юрія Поліщука, якого до армії призвали у 1985 році після закінчення першого курсу навчання у Рівненському інституті культури.

Музикант служив у напівбойовій частині в розвідувальному батальйоні у місті Овруч Житомирської області. Поліщук розповідає, що його розвідбат був найавторитетнішим з-поміж інших сусідніх полків.

«Танкістів було багато, особливо азіатів – маленьких, чорненьких. Ми називали їх мазутчиками, бо брудні були, в мазуті весь час. Піхоту називали помідорами їхні через червоні погони. Льотчики були більш інтелігентними військами – їх називали фанерою», – пригадує сержант запасу Поліщук

Вже в армії він мав музичний авторитет, а відтак ніколи не розлучався з гітарою.

«Дуже багато пісень я записав на бабіни і подарував на пам’ять друзям по армії. Так моя музика розлетілась по всьому Союзу», – пригадує він.

«Одного разу привели по кілька рот з кожного полку і наш весь батальйон в гарнізонний будинок культури на перегляд фільму. І сталося так, що всіх вже розсадили, а кінооператор спізнювався. Солдатам нічого робити, тому в залі почалось заворушення. Але начальник будинку офіцерів мене тут же відправив на сцену з гітарою, щоб я розважав солдатів, які вже готові були рознести той будинок культури. І подіяло. Я 40 хвилин співав, і всі втихомирились», – розповів Поліщук.


У 1986 році солдатом став і Анатолій Пархом’юк – екс-заступник міського голови Луцька, нині депутат Луцької міської ради і радник мера Луцька.

«Служив в Радянській армії в ракетних військах стратегічного призначення, яких вже немає. Місто Павлоград Дніпропетровської області. Армійська посада – заступник командира взводу радіотелеграфної, слухової засекреченої автоматичної станції. 12 років я мав підписку про нерозголошення цієї інформації», – розповідає старший сержант Пархом’юк.

Свою службу в армії легкою він не вважає, називаючи її вкрай відповідальною, оскільки служив у навчальному центрі. І за два роки служби випустив три підрозділи парубків, яких він же навчав.

«Протягом чотирьох років був головою призовної комісії, тому трохи знаю з середини чому зараз побутує думка, що хлопці не так охоче йдуть в армію, як ми колись.
Хоча протягом останніх 2-3 років побільшало молодих людей, які в армію таки прагнуть потрапити. Ті, які раніше косили від армії, тепер залюбки йдуть туди, бо проходження служби відкриває перспективи з працевлаштування. Пройшовши армійську школу, можна влаштуватись на престижну роботу у силові структури», – переконаний екс-солдат.


Три роки відслужив у Радянській армії і архієпископ Луцький і Волинський Михаїл, якого тоді знали як Тимофія Зінкевича.

До армії юнака призвали у1984-му, де він пробув три роки – до 1987-го. Майбутній священик проходив строкову службу у російському місті Владивосток у військово-морському флоті. В армії мав звання головного старшини.

Проте якихось яскравих спогадів служба в армії, за словами владики, по собі не лишила. А з армійськими друзями Михаїл нині спілкується вкрай рідко.


Якби можна було повернути час, заступник голови Волинської ОДА Віталій Карпюк, не сумніваючись, знову пішов би в армію, оскільки у нього про службу лишились виключно позитивні спогади.

Карпюка призвали у 1977 році. Потрапив він до Прикарпатського військового округу у зразкову військову частину 71105А, яка була передовою навчальною дивізією.

«Я був в автомобільному батальйоні. Але там готували не водіїв, а командирів відділень для Чехословаччини і навіть для Куби. По півроку тривала учебка і за півроку навчання випускали тисячу водіїв – командирів відділень і відправляти у війська. Залишали там кращих», – пояснює він.

Оскільки рядовий Карпюк одразу зарекомендував себе, його лишили у цій же частині в Чернівцях. Батькам після першого року служби, розповідає замгубернатора, написали похвальний лист.

«Я був командиром відділення, потім заступником командира взводу. А вже останніх півроку був старшиною роти. З армії прийшов старшим сержантом… Радий, що потрапив до хороших командирів, вони мені були, як батьки», – не приховує ностальгії Карпюк.

Окрім всього, саме в армії він почав активно займатись спортом. Ця звичка лишилась у посадовця і сьогодні.

«Як набрав спортивну форму в армії, як став займатись спортом, так і по цей день. Я не можу йти сьогодні на роботу, не зробивши зарядки з гантелями, з грушами. Як не зроблю зарядки, в мене ломка», – запевняє чиновник.

«Колись, якщо хлопець не пішов в армію, на нього всі пальцем показували. Він, як правило, потім не одружувався, дівчата на нього не дуже дивились. Тепер в армію хочуть одиниці. Все змінилось. Зараз хлопці просто відбувають армію, або йдуть тільки з вигодою працевлаштування. Та й дідівщини в нас такої не було, як сьогодні про це чую. До того ж, тоді разом служили хлопці різних національностей, а сьогодні самі українці не можуть між собою вжитись. Але я за те, щоб армія була. Волиняни повинні служити в Криму, донеччани на Волині. Це має об’єднувати», – поділився думками Карпюк.



Служив в армії і Митрополит Луцький і Волинський Ніфонт, в миру – Василь Солодуха.

Василь Солодуха служив у Новгороді Великому на річці Волхов.

«В армії було спочатку дуже тяжко. Навіть помолитися спокійно не було де. Засміють, покепкують. Ввечері після «відбою» накривався з головою і шептав молитву до Бога», - пише про ці роки Нифонта Олена Чабан у книзі «Небесні дзвони».

«На другому році служби за Василем Солодухою був закріплений склад («каптьорка»), там і міг помолитись, щоб ніхто не бачив, не насміхався», - йдеться у книзі.

«Але перед сном, як годиться, хотілося поговорити «Отче наш». Та вже не ховався під одіяло з головою, брав у руки своє маленьке кишенькове Євангеліє і читав або молився.

Солдати до цього ставилися по-різному: хто байдуже, хто жартував, але він на них не сердився. Був там такий Володя — росіянин. Як тільки Василь починав молитися, він деякий час вичікував, а тоді — бах! Василеві у спину своїм чоботом. Василь, звичайно, здригається, та терпить і далі молиться. Володя його дру¬гим чоботом у спину — ба-бах! І знову перебиває товаришеві.
Але гніву Василь і цього разу не таїть. Він чекає, доки всі заснуть. Тоді бере замурзані чоботи Володі, витирає, начищає до блиску і тихенько ставить біля його ліжка. Вранці, коли лунає команда: «Підйом!» — Володя хапається за взуття і тут же ставить назад з криком: — Где мои сапоги? Василь наче й не чує.

А коли Володя врешті зрозумів, що й до чого, то аж почервонів від ніяковості. Проте ще кілька разів так само випробовував товариша, запускаючи йому чоботом в спину. Історія повторювалася. Начищені Володині чоботи вранці чекали свого господаря на місці призначення. Врешті, Володя здався і сказав, що кращого товариша, ніж Василь, він ще не зустрічав. Після цього вони міцно подружилися», - йдеться у книзі Олени Чабан «Небесні дзвони»



Нагадаємо, раніше, у лютому 2010 року відомі особи Волині ділились спогадами про свої дитячі мрії .

Підготувала Ірина КАЧАН

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---