Десятикратна чемпіонка світу з шашок переїхала з Бахмута до Луцька

Людмила Ведерко переїхала із Бахмута на Волинь ще у 2019. Все своє життя присвятила спорту і не планує зупинятися. Жінка отримала Заслуженого майстра спорту України з шашок та є десятикратною чемпіонкою світу.

З початку повномасштабного вторгнення, разом з тренером, допомагає спортсменам-переселенцям з інвалідністю влитися у звичне життя. Сьогодні, 6 квітня, міжнародний день спорту на благо розвитку та миру, і пані Людмила беззаперечний доказ того, що Україна має гідних спортсменів і, як ніколи, є прикладом незламності.

– Я народилася в Житомирській області, але ще в дитинстві з батьками переїхали в Бахмут Донецької області. Потім так вийшло, що я була в дитбудинку, школі-інтернаті, де пройшла таке добряче життя. Після школи пішла в училище. Після училища пішла на роботу, працювала фізично – маляром-штукатуром.

Жінка зізнається, спорт любила ще з дитинства. Грала у багатьох видах: шашки, шахи, настільний теніс, легка атлетика, їздила у різні табори, де займала перші місця.

– Мені було 9 чи 10, навіть у тиху годину забирав тренер-вожатий для того, щоб я з ними зіграла у шашки. І за це я отримувала призи – лимонад, цукерки, печиво. Любила ще грати на горні, до речі, в молодості, і на трубі грала.

Спорт завжди був в думках, але я не змогла піти навчатися через фінансове становище, так як мама не могла мені ніяк допомогти, а це треба було їхати в Донецьк для того, щоб поступити у фізкультурний технікум чи інститут. Так сталось, що коли я випустилась з училища, у мене була всього одна сукня. І ось коли пішла на роботу, згодом народився перший син і я зрозуміла, що не можу без спорту. Тоді я грала у настільний теніс і на другій роботі, «Побєда труда» (Артемівський машинобудівний завод – ред.), мені запропонували, щоб я їздила на змагання. Це були і шашки, і шахи, і теніс, іноді легка атлетика. Зрозуміла, що треба щось відкинути, оскільки забагато, а до того ще ж була работа, діти, сім’я. Тому я вирішила залишити шашки і настільний теніс. До 35 років я займалася суто тенісом, до речі, виконала кандидата в майстри спорту. А шашки це було як хобі спочатку. Потім почались теж змагання, спочатку було на область, а там і на Україну.

– Досягти успіху вдалося одразу, чи це, все ж таки, складний шлях, а не звичайна удача?

– Не все вдається з першого разу. Я перший раз поїхала на змагання з шахів і зайняла якесь там 17 місце. А потім я тренувалася і готувалась щороку самостійно. Пізніше вийшло зайняти призове місце на область і мені запропонували їхати виступати на всеукраїнські змагання. В цей час я була вагітною другою дитиною, але ніяк не могла відмовити. Там мене побачили тренери, звичайно, здивувались, як я граю, не знаючи ніяких варіантів. У мене не було книг, щоб цьому навчитися, але я вирахувала це в ході гри. Тільки з часом в мене з’явилися такі книги і я вже по них вчилась.Сім’я Людмили, як і багато інших, у 2000-их роках переживала тяжкі часи, тож довелось поїхати на роботу в Київ. Після 7 років роботи їй запропонували працювати в спорткомітеті адміністратором стадіона у Бахмуті. Жінка погодилась за умови, якщо вона буде тренувати діток.

– Мені дуже сподобалось, я і грала, і набирала маленьких дітей подивитися на мою роботу, і у мене все виходило. Я заклала у них навички з шашок, це була дівчинка і два хлопчики. Що цікаво, дітей краще починати тренувати з садочка, а не там з 8-10 років. Там я познайомилася із майбутнім тренером – Дмитром Мударісовим, який зараз став уже заслуженим. Я у нього завжди вигравала, тому радила йому підтягнути гру, почитати книги, і з часом він вдосконалив навички. Зрештою він став нашим тренером.– Коли ви переїхали на Волинь? Які заслуги отримали вже тут?

– У 49 років я отримала інвалідність – УОРА. Десь після цього ми приїхали на змагання у Волинь і нам дуже сподобалося відношення. Від місцевого керівництва отримали запрошення на роботу, Дмитро погодився, переїхав ще у 2018, але мене довелось вмовляти. У мене в Бахмуті було все, власна квартира, неподалік, у Світлодарську, і житло від матері, а тут ось так все залишити. Чоловік теж не хотів, але перспективи розвитку перемогли. У 2019 переїхала і я. Відтоді виступала від Волинської області, і в тому ж році отримала Заслуженого майстра спорту України.– Де ви зараз мешкаєте? Вистачає фінансів на житло?

– Зараз орендуємо квартиру, раніше жили в гуртожитку, але ми з чоловіком старші люди, хотілось би мати спокійний куточок. Фінансово важко все оплатити, оренда дорога, але іншого виходу немає. Коли ми приїхали в Луцьк, незабаром почалась пандемія, потім війна, але не зважаючи на мій вік, я хочу грати. Відчуваю себе досить перспективно і впевнена, що ще не один раз будуть призові місця. Станом на сьогодні, маю надію, що отримую довгоочікуване житло за програмою підтримки спортсменів, адже з 2019 року я стою у черзі отримання квартири.

– Як відреагували на розвиток подій після 24 лютого?

– У 2014 році воєнні дії були дуже близько від нашого міста. Неподалік Бахмута стояла військова техніка, були бомбардування. Але ми ходили на роботу, навіть в якийсь момент треба було йти на гральне поле під звуки пострілів і я не розуміла що і до чого. Потім це все стишилось. Так вийшло, що на початку лютого 2022 я ще приїжджала у Бахмут, але довелось раніше повернутися у Луцьк, бо мала оформити деякі документи. І ось 24 лютого повідомляють, що почалася повномасштабне вторгнення. Коли почали бомбардувати місто, внучка з невісткою неабияк злякалися і я сказала, щоб їхали сюди. Але до себе їх взяти було нікуди, тож довелось шукати інше місце. Вони залишили все, у чому були, в тому і поїхали. Що з житлом у Бахмуті і Світлодарську – невідомо, швидше за все, так як і з містом. Може там вже і окупанти облаштувались.

– Як адаптувалися на мовному рівні, чи не дорікали вам за це?

– Тут у мене вже багато друзів і ніхто ніколи мені не дорікав, що я розмовляла російською. Звичайно, на початку ще мені казали, що треба говорити українською, але тоді я ще цього не розуміла. А коли вже почалась війна, хоч і тяжко переходити, але стараюсь. Чоловіку так само, все ж таки, 67 років.

Останні чемпіонати світу з шашок у спортсменки були у 2021 році. Це були змагання у Болгарії та Туреччині, де Людмила також завоювала першість. Доводилось грати і з росіянкою та білорускою.

– Так вийшло, що росіянка перемагала, займала перші місця лише тоді, коли мене не було. Вона завжди була нижче мене. Із всіх партій, якщо була хоча б одна нічия зі мною, це вже результат, бо всі інші партії вона програвала. У Туреччині було таке, що в останньому турі у нас була нічия, мені це ролі не грало, але я принципово перегравала. Білоруска теж там на третьому і нижче. Вона не займала перші місця.

У Болгарії були три росіянки, а одна з них найбільше кричала, що займе перше місце, в результаті зайняла п’яте чи навіть нижче.– Як змінилася ваша діяльність після повномасштабного вторгнення, на що пішов найбільший орієнтир, окрім спорту?

– Коли почалась війна, дуже багато спортсменів з інвалідністю переїхало на Волинь. Тож ми з тренером почали займатися волонтерством. Допомагали оформлювати документи, орієнтуватися по місту, водили в лікарню чи, елементарне, в магазин. Так, до нас приїхали спортсмени з Харківської області, вони також грають у шашки, відомі майстри. Але жіночка зовсім не чує та ще практично не бачить. Чоловік геть зовсім не чує і вони дуже малограмотні. Ми із тренером Дмитром Мударісовим допомагаємо їм у всьому. Шукали для них житло, яке у повній мірі відповідає їх потребам. Треба піти на ринок – йдемо, купуємо, треба надати іншу допомогу – без питань.

Також приїхали до нашого міста спортсмени з Донецької області, відомі майстри. Чоловік поважного віку (74 роки, – ред.), 1 група інвалідності по зору з дитинства, наш тренер ще з дитинства – Віталій Кривошей. Мама мого тренера Дмитра Мударісова наразі доглядає за ним, хоча і сама такого ж віку – Марії Миколаївні 72 роки. Також ми допомагаємо у всьому, в чому є потреба.

Ще сюди переїхала ціла родина з Бахмуту – родина Смирнових.

Взагалі не сумуємо. З початком війни розумієш все більше і більше, що люди у нас козацького незламного духу, віруючі у Бога і нас ніколи не перемогти!

Наразі наше рідне місто Бахмут – неприступна фортеця, тримає оборону вже понад 9 місяців. Але, на жаль, гинуть наші хлопці, яким ще жити і жити. Місто зруйновано на 80 %. Наші домівки горять, в декого повністю зруйновані та у будь-якому випадку непридатні для проживання.

– Ви пройшли дуже багато етапів життя, але чи є щось, що б ви хотіли ще зробити, можливо якась велика мрія?

– Коли я захворіла – отримала інвалідність, то думала, чому Господь не забирає мене. В результаті зрозуміла, що я ще для чогось потрібна тут, є невиконана місія. І я не збираюся здаватися.

Найбільша мрія – щоб закінчилась війна з перемогою України над орками. Мріємо, що нарешті, за наші заслуги отримаємо квартиру в омріяному місті, поселимося із чоловіком, поруч будуть діти. Та будемо і надалі прославляти наше гарне місто Луцьк та усю Волинь на весь світ!Христина КРОТ

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---