Діамантове весілля волинян: рецепт подружнього довголіття

Шістдесят літ у парі прожили волиняни Ірина та Володимир Поліщуки і днями відзначили діамантове весілля. Кореспондент Інформаційного агентство Волинські Новини поспілкувався з подружжям та дізнався рецепт подружнього довголіття.

Народна мудрість каже, що життя прожити – не поле перейти. Та якщо разом, рука в руці, у парі, з повагою та любов’ю, то й десятки літ минають непомітно, а поле життєве перетворюється на добре протоптану надійну стежину.

Це підтверджують у розмові і рожищани Ірина Володимирівна та Володимир Якимович Поліщуки, котрі нещодавно відзначили своє діамантове весілля. Дивлячись на цих поважних людей, яким життя щедро посріблило сивиною скроні, на їх натруджені руки, якими вони ніжно обіймають один одного, розумієш, що світлі почуття своєї молодості вони зберегли й донині.

Історія знайомства наших співрозмовників сягає далеких 50-их років. Рожищанка Ірина Трофімчук з дитинства не цуралась ніякої роботи, бо, рано втративши неньку, зростала під опікою мачухи. Спритна та завзята, пішла працювати обліковцем у колгосп «Заповіт Ілліча». По поверненні зі строкової служби пастухом у господарство влаштувався і Володимир Якимович, що був родом з Духча. Так і зустрілися.

«Ірина сподобалась мені відразу – красива, привітна, роботяща. Серцем прикипів до неї, півтора року залицявся», - згадує молоді літа 87-річний Володимир Якимович.

Добротою та щирістю душі вразив Ірину працьовитий парубок, ще й подруги раяли: «Не прогав, Ірко, хлопець хороший».

«Серце мене не підмануло, бо за все життя не почула від чоловіка навіть поганого чи образливого слова», - з гордістю говорить Ірина Володимирівна.

В 55-ому році Ірина Володимирівна та Володимир Якимович саме на зелені свята побралися.

«Дев’ять підвод їхало з Духча до Рожища, з музикантами, з весільним хлібом», - розповідає дідусь.

А Ірина Володимирівна додає: «Була я в білій сукні, у вельоні, але все було позичене».

Спочатку молодята тулились в невеликій батьківській хатині в Рожищі, згодом стали зводити власний дім.

«Чотири роки будували ми хатую Будматеріалів не можна було дістати, все робили власними руками. А коли звели стіни, то довгий час не було чим ту хату накрити. Одним словом, набідувалися ми, але свій куточок таки звели», - говорить Ірина Володимирівна.

«Тяжко було нам жити, бо в колгоспі працювали за трудодні, батьки допомогти не мали змоги (Володимир з багатодітної сім’ї, де восьмеро дітей ставила на ноги лише матір, бо батька закатували поляки, коли хлопцеві було чотирнадцять - авт.), то щоб вижити, доводилось і корову тримати, і свині, і птицю. Але були молоді, здорові, то Бог давав силу все те здолати», - підсумовує Ірина Володимирівна.

В колгоспі поважали працьовитих та відповідальних Поліщуків. Володимир Якимович, коли працював доглядачем худоби, мав найвищі прирости ВРХ в області. За трудові досягнення наш співрозмовник був удостоєний ордена Трудового Червоного Прапора, також був учасником виставки ВДНГ, за путівкою їздив в Москву та Болгарію.

Злагоджено та результативно працювала і ланка Ірини Володимирівни. Тридцять п’ять жінок під її керівництвом завжди знаходили спільну мову. А нагородою жінці за самовіддану працю стали орден «Знак пошани», бронзова медаль ВДНГ «За успіхи в розвитку народного господарства», різноманітні грамоти та подяки.

Чесно пропрацювавши вік, Поліщуки не нажили великих статків. Найбільшим багатством, зі слів подружжя, були і є для них їхні діти, внуки та правнуки.

У п’ятдесят шостому році народилася дочка Зіна, рік по тому – син Анатолій. Ростили, пестили, леліяли, в сім’ї завжди панували затишок і взаєморозуміння. Вивчили і одружили дітей, діждались четверо онуків. Здавалось, живи і тішся. Але доля послала подружжю нове випробування – незагойною раною на серці посивілих батьків залишається передчасна смерть дочки Зіни.

«Тоді здавалось, що втратила частину себе, жити не хотілось», - зі сльозами на очах згадує згорьована матір.

Горе ще більше згуртувало родину Поліщуків. Як міг втішав дружину Володимир Якимович, ніколи не видаючи власного смутку, надії до життя надавали онуки, як продовження дочки на цій землі, Тетяна та Роман. Вони й нині щонеділі навідують стареньких.

«Надійною нашою опорою нині є син Толік. Усе, що потрібно, зробить, чи не щодня до нас приїздить. Загалом маємо і дітей хороших, і внуків (син Анатолій з дружиною Ларисою теж подарували батькам двоє онуків – В’ячеслава та Володимира - авт.)», - говорить Ірина Володимирівна.

Розповідаючи про своє нелегке життя, Ірина Володимирівна дістає з сімейного альбому фотокартки і показує: «Подивіться, це наше золоте весілля, коли ми брали церковний шлюб, обмінювались справжніми золотими обручками». Цей символ подружньої вірності та кохання на руці Володимира Якимовича і тепер.

На фото - усміхнені молодята в дружньому колі родини. І таким непідробним почуттям світяться очі ювілярів.

«Ніби вчора було, а десяток літ як рукою майнули. Вже й діамантового весілля діждались», - зітхає Ірина Володимирівна.

Шістдесят літ пліч-о-пліч, в радості та горі. Не кожному дарує доля таке щастя. А рецепт подружнього довголіття Поліщуків досить простий – кохати і шанувати один одного, бути поступливим і чесним в стосунках, поважати свою половинку.

Ці життєві пріоритети зробили кохання наших співрозмовників таким непереможним і міцним, як сам діамант.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---