Іловайськ: три роки болю. Пам'яті загиблих волинян

29 серпня минають треті роковини іловайської трагедії. Три року тому назва Іловайськ, яка до цього більшості українців ні про що не говорила, стала синонімом смерті, горя й болю, - йдеться на сторінці волинської бригади в мережі.

"29 серпня 2014 року, чорна дата підлого й підступного розстрілу українських військових при виході з іловайського котла, яка особливо зачепила Волинь, в українську історію ввійшла - як одна з найбільших трагедій війни на Донбасі… Під Іловайськом на той час разом з підрозділами інших військових частин воювали бійці волинської 51 окремої механізованої бригади, на базі якої в грудні 2014 утворилась 14 окрема механізована бригада. Багато українських захисників не вийшли з проклятого Іловайська, назавжди залишившись у тому пекельному серпні… Багатьох поховали у безіменних могилах… Сотні отримали поранення, сотні пережили полон… Й лишилися тільки пам'ять і біль! За тими й про тих, хто в Іловайську віддав життя за те, аби ми жили і довершили нашу спільну справу!" - йдеться у дописі.

У наших пам’яті та серцях навічно: тимчасово виконуючий обов’язки командира 51 омбр полковник Півоваренко Павло Васильович, майор Шепелюк Олексій Борисович, капітан Шилік Анатолій Вікторович, старший лейтенант Михальчук Віктор Олексійович, старший прапорщик Смірнов Сергій Геннадійович, солдат Оніщук Юрій Віталійович, солдат Потапчук Станіслав Володимирович, старший лейтенант Беца Ігор Миколайович, лейтенант Лобжин Олександр Володимирович, солдат Павляшик Микола Анатолійович, солдат Момотюк Дмитро Володимирович, солдат Мостика Андрій В’ячеславович, молодший сержант Брик Дмитро Юрійович, солдат Бугайчук Сергій Анатолійович, лейтенант Ільяшенко Роман Ігорович, сержант Ярмолюк Олександр Петрович, старший лейтенант Коцюк Руслан Володимирович, старший солдат Тарасюк Олексій Васильович, солдат Лучук Роман Олександрович, солдат Деркач Олександр Петрович, солдат Бірюков Роман Ростиславович, молодший сержант Дзингель Денис Андрійович, солдат Данилевич Роман Миколайович, солдат Голяновський Руслан Вікторович, молодший сержант Василюк Олександр Анатолійович, старший солдат Войчук Олександр Анатолійович, солдат Засєкін Вадим Олександрович, рядовий Зелінський Василь Аркадійович, молодший сержант Іонов В’ячеслав Анатолійович, солдат Курука Сергій Іванович, старший солдат Посполітак Андрій Васильович, солдат Тарасюк Богдан Володимирович, старший солдат Головчак Сергій Володимирович, солдат Кушнір Ігор Миколайович, солдат Малиш Віталій Васильович, старший солдат Крепець Леонід Петрович, солдат Янчук Валерій Леонтійович, старший солдат Ващишин Олег Анатолійович, сержант Саксін Андрій Михайлович, молодший сержант Дем’яник Сергій Валерійович, солдат Білець Петро Васильович, солдат Гуменюк Микола Олександрович.

На жаль, Іловайська трагедія торкнулася родин захисників й інших підрозділів. Так, шестеро волинських воїнів світла роти спецпризначення "Світязь" загинули того пекельного серпня.

"Минуло три роки, буде п’ять і п’ятнадцять… А рана, завдана Іловайськом тим, кому пощастило вийти звідти живим, і досі ще свіжа! Вона спалює спогадами про бойових побратимів, які назавжди залишились серед серпневих соняхів і айстр Іловайська… Вона спопеляє ненавистю і прагненням праведної помсти, яку вже три роки, воюючи, вершимо – заради святої пам’яті тих, хто був другом, заради майбутнього України та власних дітей, і того, чого в серпні 2014 так хотіли ті, хто з нього не вийшов, - заради перемоги над сепаратистсько-російськими недобитками!" - йдеться у дописі прес-служби 14 бригади.

Спогадами про трагічні події під Іловайськом у серпні 2014 року поділився на своїй сторінці у Facebook волонтер та депутат Волинської ОДА Костянтин Зінкевич.

Подаємо його допис повністю, без змін і правок:

"У серпні 2014-го шквал телефонних дзвінків почав наростати з 24-го числа. А 28-29-го це вже було щось таке, у що важко було повірити.

Військові з 51-ї ОМБР дзвонили і розповідали про обстріли з усіх сторін, волали про підкріплення, про допомогу пораненим!

За один день біля Іловайська загинуло і пропало без вісти 400 чоловік і більше 400 було поранено із різних бригад та батальйонів.

Втішити бійців можна було лише словами... А допомогти ми, як волонтери, могли тиском на Генштаб, який про вторгнення до України російських військ знав уже два тижні, а також інформаційно, допомагаючи біцям орієнтуватися в просторі і хто біля кого знаходиться.

Це були сотні дзвінків у день.

Дві доби Панасюк Олексій разом з бувшим комбригом Володимиром Яцківим по телефону в буквальному сенсі вели одиночних солдатів і групи бійців, які просто заблудились і не орієнтувались на місцевості. А ще й треба було знати, де є ворог, а де наші. Слава Богу, щойно перед тим я привіз детальні топографічні карти Донеччини, якими поділився з нами Народний тил. І по цим картам, соняшниками і рівчаками, поранених і на межі здорового глузду бійців зводили по телефону у більші групи, притримували у посадках чи кладовищах на ніч, а далі знову вели до своїх. Розповідей я наслухався різних від хлопців - хто в корівниках перечікував, хто кілька кілометрів повз польовою дорогою, втискаючись у колію від колеса вантажівки...

"Комбриг Яцків, хоч і був відсторонений від посади, все ж перебував у розташуванні 51-ї у Володимирі і, як міг допомагав, та добивався підмоги. Його "розривало на шматки" від того, що він не там, із своїми хлопцями. І коли якимсь чином боєць, що заблудився, дізнавався телефон волонтерів і дзвонив комусь із нас, то ми часом чули недовіру на тому кінці дроту і відмову йти у той бік, який ми вказували. Ось тут включався Яцків. Голос полковника Яцківа знав кожний боєць і довіряв йому, як батьку. І так потроху, як своїх дітей, збирали бійців...

Один військовий, будучи пораненим, "заліг" у якійсь хаті у забитому селі... Ми йому "виписували" лікаря-патріота, який приїжджав з Донецька, колов антибіотики та привозив ліки. Потім, коли цей воїн зміг ходити, ми передали йому документи "made in Russia", щоб можна було його вивезти через сєпарські блок-пости. А тих блок-постів утворилось вже кілька десятків. Кілька разів були збої по таким причинам, які важко вигадати. Ця історія кількох місяців з щасливим хеппі-ендом достойна екранізації і детального опису! Але тоді, коли боєць на це погодиться.

Поряд з тим дзвонили родичі військових. Бійців, з якими нема зв'язку. Полонених бійців... З кожною людиною потрібно було розмовляти. Ми теж майже не спали.

Одна мама мені ще кілька місяців дзвонила о 6-7 ранку... І я не смів телефон поставити на "беззвучний". Я розумів, що їй просто необхідно з кимось поговорити про сина. Син з полону таки повернувся додому.

Щохвилини інформація оновлювалась, а Україна про це не знала нічого. Щодня ставали відомі нові імена загиблих. За час волонтерства мені доводилось безпосередньо контактувати із сотнями бійців. Біля 20 чоловік із моїх добрих знайомих загинуло. Це неймовірно важко. Тому останнім часом намагаюсь занадто не "зближатись" з конкретною людиною, бо потім втрату бійця дуже важко переживати. Нехай краще він буде живий, а мого душевного ресурсу вистачить на більший відрізок часу.

Бійці, які вийшли з Іловайська, зараз розповідають про жахливі бої, про зраду і душевний біль, про понівечені тіла і увесь натуралізм війни.

Це не можна забувати! Не можна дозволити перевертням у владі перетворити живу пам"ять про людей у формальні промови біля меморіалів і бутафорство.

Кожен патріот, що віддав життя на цій війні з Росією, загинув за те, щоб прості люди жили краще і багатіла Україна, а не за те, щоб хтось хитріший когось очолив.

Вічна вам пам'ять, хлопці!"

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---