USD 39.00 39.35
  • USD 39.00 39.35
  • EUR 39.10 39.45
  • PLN 9.71 9.93

Лучанин пішов воювати за загиблого брата

25 Вересня 2014 22:00
Вадим Марушко – рядовий з медроти 24 ОМБр. Йому 23 роки, родом з Луцька. Нещодавно вернувся з Німеччини, де проходив лікарську практику.

Вернувся на похорони молодшого брата Владислава – той загинув на війні. І старший пішов на фронт, аби довести, що смерть брата не була марною, - повідомляє «Українська правда. Життя».

Краще б ця історія була сюжетом одної з книг Сергія Жадана. Два брата, росли без батька. Жили у провінції, боролися за місце під сонцем. Разом займались кікбоксингом.

Це була б хороша книга: з карколомними пригодами, смішними діалогами, зворушливими сценами. Але життя жорстокіший автор, бо його героїв одразу забувають – на відміну від персонажів сучукрліту.

Принаймні, так сталося з загиблим Владиславом.

«Я ВТІК СЮДИ, ЩОБ ПОКАЗАТИ, ЩО В МЕНЕ БРАТ МАРНО ТУТ НЕ ВМЕР»

"І про тебе теж забудуть", - з чоловічою прямолінійністю кажуть брату Владислава Вадиму (а заразом і самим собі) його бойові товариші під час нашої зустрічі на Луганщині.

Вадим кароокий, зачіска геть не солдатська – маленький ірокезик настовбурчився на зухвалій голові. Міцний, широкоплечий. Говорить емоційно, з надривом і голос має ледь сипкий – почав курити на фронті.

Він постійно щось робить: жестикулює, клеїть дурня, дратується, щось підтверджує, щось заперечує, під’юджує всіх фотографуватися при повному обмундируванні, щоб показати фото дружині.

Питаю, чи він зі Львова, бо 24-у ОМБр або "Залізну бригаду" називають львівською - дислокується вона у Яворові і воюють там дуже часто мешканці Львівської області.

- Ні, - каже, - я з Луцька. Прийшов на контракт добровольцем, - Вадим говорить так, ніби вистрілює замість слів автоматні черги, чітко вимовляючи кожне "р". - В мене просто брат загинув. Я прийшов – думав, що за брата помщуся. Просто втік сюди, щоб показати, що в мене брат марно тут не вмер. Нікому про це не говорив.

Брат рідний. На два роки молодший. Цікавлюсь, як звали.

- Владислав, - одразу відповідає мій співрозмовник. - Владислав Марушко. Я його не осуджую звісно, це було його право. Але просто треба було хоч дитину залишити за собою. У мене вже доця буде, син є. Хоча я вмирати не збираюсь, звісно. Я г*внистий! – в очах у Вадима миготять лихі задерикуваті іскорки і дивиться він з-під лоба. - Вже два рази за тиждень день народження святкував. А брат такий, що… Разом зі мною займався кікбоксингом. Гарячий був. Завжди ліз, вибачте, в найбільшу ср*ку. Повоював два тижні і на тому кінець.

Міна була, чотири осколки в грудну клітку. Легені пробило - і все. Він в бронежилеті був. Бронежилет той ні до чого…

Я все намагаюсь переконати Вадима, що нікого не забуто, ніщо не марно. Але він й не слухає мене – перебиває на півслові.

ГЕРОЇВ ОДРАЗУ ЗАБУВАЮТЬ?

- Та про нас забули всі. Всі! На похорон ніхто не приїхав - ні офіцери, ніхто, - Вадим спочатку спалахує, а потім опускає голову і говорить швидше з землею, ніж з людьми. - Він просто малий був, дурний. Мене не було в Україні. Якби я був, то він би не зробив цього - стопудово. Мамка в траурі ще досі. Я пішов воювати - мамка в шоці узагалі!.. Дзвонить і каже: ти для мене герой. Дружина каже, що ми тебе всі любим, ждемо, вернись… Ну, типу - живим, здоровим! Оце вся ситуація,- він ледь руками не розводить. - Тільки це не війна, це вибивання людей. Забувають про тих, хто реально був героями. Забувають. Це неправильно всьо. Неправильно.



Монолог Вадима що раз, то більше схожий на полум’я, у яке я час від часу докидую галузок-реплік. Хоча мої слова не надто впливають на хід розмови.

Я лікар! Не то, що я хвалюся, бо в мне червоний диплом. Я вчився реально! В мне не було батька, не було грошей - я вчився! Був у Німеччині, півроку практики пройшов. Я знаю це все, можу працювати. Якого хріна мене в частині ставлять помічником гранатометника?!

Говорять, що нема вакантних посад. То це нормально?! Мені ж не треба дєнєг від держави, не треба - серйозно! Всьо хериться, це неправильно!

ФОРМА ЗГОРІЛА. НОВОЇ – НЕ ДАЛИ

Я вам тако скажу… Я просив: дайте мені форму якусь одну. Вся ця форма в Дмитрівці згоріла. Вся! А чо ви її мені не дали, цю форму?.. Коли я приходив, у Дмитрівці ще все було спокійно.

Кажуть - це всьо на передову. Я поїхав на передову, я був на передовій! Кажу, от дайте. Штани дайте, бо я не маю – згоріло все. Ну не хочу я в армії ходити по гражданці - в шортах, як дибіл! Всі по формі, а я в гражданці!

Просто не має бути такого. Має бути якийсь порядок. Поставити, припустімо, чоловіка: от ти відповідаєш за макарони, тушонку і бульбу – за харчі. Прийшов тіп, треба - видав! Нахр*на це все тримати? Воно гниє, розумієте?!

Та краще віддати це все в дитячі будинки, віддати в доми престарілих. Це внатурі якась х*рня.

Шкарпетки. Я з дому віз сорок пар шкарпеток. Приїжджаю - тут вони валяються тако, нах*р розкидані. Я вожуся з кульком шкарпеток, як лох - атвічяю.

БМПшка горить - я витягую сумку, бо там в мене шкарпетки, труси в мене там, не буду мати в шо передітися, розумієте? – Вадим якось так описує абсурдність ситуації, що всі присутні починають сміятись..

Волонтери після того, як всі відсміялись, пропонують привезти і форму, і шкарпетки.

- Та не треба нам нічого, ми вже нічого не хочемо, Шо пацани скинулися - хтось якусь кофту дав, футболку, - отак і живем. Того що всі друг друга виручаємо. Я собі сам купив бєрци, сам купив форму спочатку.

Я собі кітеля понашивав: тут "Збройні сили України", тут група крові, всі діла… - Вадим починає пародіювати, як він елегантно готувався до війська і якою дурницею усе це йому видається зараз. - Згорів нахєр! Я перший раз в житті шив, атвічяю! Шоб я дома шив - то це узагалі якась фантастика. І це всьо тепер згоріло, - спантеличено розводить руками і цим знову змушує усіх сміятись. Але за мить знову стає більш ніж серйозним.

- Найприкріше за цивільних. Нам привозять хлопчика… Я лікар, всі тут лікарі - не дадуть збрехати. Нам привозять хлопчика 12 років, у нього частину ноги відірвало. 12 років, він у футбол грав - ще навіть був у цих щитках!.. То це нормально? Ми не стріляємо там, де вони стоять. А вони стоять в містах - там, де є люди, населення. І бабушки… От армія наша йде. А вони: "Тьфу! Бил би Путін - бил би порядок!" – Вадим гидливо спльовує на землю, показуючи, як це роблять бабусі.

КОЛИ ОФІЦЕРИ ЧУЮТЬ, ЩО ПАХНЕ СМАЛЕНИМ, ЇХ ДАВНО НЕМАЄ

- Комбриг в нас мужик та - дай-дорогу, хай йому Бог помагає (командиром бригади 24 ОМБр є полковник Олександр Павлюк). Але він не може удержати солдат, які тут по п’ятнадцять діб сидять в окопі і можуть лише спостерігати, коли тебе в тупу криють артилерією… Ти… Ти ніхто!!! Нас офіцери кидають з першого дня військової служби. Коли офіцери чують, що пахне смаленим, їх давно немає.

- Тебе як звати? Василина? Слухай сюди. Я їхав додому три рази, атвічяю. Я хотів тікати звідси, бл**ь. А тепер я забив. Тепер я зостаюся з усіма. І буду з ними до кінця.
Знайшли помилку? Виділіть текст і натисніть


Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу


Редакція сайту прийняла рішення тимчасово закрити коментування під новинами, які стосуються військових подій на сході.
В Україні триває війна, зокрема інформаційна. Таким чином, ми не можемо допустити, щоб ресурс Інформаційного агентства Волинські Новини використовували як майданчик для дестабілізації ситуації.


Утім нам важлива думка нашого читача, тож запрошуємо до обговорення публікацій на сторінках агентства в соціальних мережах.




Система Orphus