Лист солдата: правда про «перемир'я» з перших уст
Їх накривають мінометами, але розпочинати обстріл у відповідь дозволяють лише у крайньому випадку, щоправда, що означає "крайній" і коли він, власне, настає, ніхто не каже. Лист солдата з передової, в якому - уся правда про уявне перемир'я публікує Нововолинськ діловий.
Текст лист подаємо без змін:
"Сьогодні о п’ятій ранку розбудили Градами. Накривали щільно, прямо біля бліндажів лягало. Жертв, Слава Богу, немає. Тільки кухню з туалетом рознесло і єдину нашу машину. Немає на чому тепер виїхати в місто. Тільки броня є, але ж на ній не поїдеш.
Пару днів тому дві години вели бій. Нас накривали 120-ми мінометами, а ми у відповідь — АГС, ПТУРи, гранатомети. З нашого боку один двохсотий і два трьохсотих. Взагалі, ми не відповідаємо майже. Нам можна тільки коли крайній випадок. Сьогоднішній обстріл крайнім випадком не вважається. Комісія приїхала, проаналізувала. Сказали, що все ОК. А що для них крайній випадок, я не знаю. Це, напевно, коли декілька годин підряд не дають продихнути і голову підняти, і коли багато жертв. Отоді, може, й дадуть відповісти.
У нас тут за 2 місяці жодного разу не використовували танки. Вони просто собі стоять. Нам наказують спостерігати — і все. От ми і не робимо нічого, тільки чекаємо, поки в нас прилетить чергова міна або Ураган. А ми готові. Нам тільки дай команду, ми б вже давно пішли в наступ.
У них зброя набагато краща, новіша, і калібр не той. А мій автомат старший за мене, він 67-го року. Не знаю, як ми за таких умов відсіч даємо. Але даємо ж. Просто в бою не думаєш взагалі про себе. Про те, що можна отримати поранення або загинути. Якось про це забуваєш. Думаєш тільки, як їх далі не пустити, як утримати позицію. І все. Все решта розумієш вже коли скінчився бій. Тоді починаєш усвідомлювати.
Батьки не знають, де я. Думають, я на полігоні в Чернігові. Ну як, папі я сказав, а мама не знає. І коли під Маріуполем був, не знала, і коли в Дебальцево забезпечували відхід нашим — також. Тоді я був в Азові. А в березні пішов у військкомат. Тепер у ЗСУ.
Вже так втомилися, якщо чесно. Хочеться у відпустку. Обіцяють наприкінці серпня. Так і з глузду з’їхати можна. У нас тут багато молодих. Переважно 90-го, 91-го року. Вже всі шарахаються найменшого шороху. Бува таке, ложка впаде, а хтось панічно присідає або падає на землю. Це ненормально. І сни сняться тільки про війну. Що ти десь в запеклому бою когось витягаєш. Нам казали, що таке може бути… От недавно було з одним. Снилося, що коло бліндажа стріляють, так він у сні взяв автомат, вибіг на двір і почав шмаляти. Заспокоювали його.
Та ми тримаємось. Все у нас нормально. Для нас це вже нормально, так.
Зарплату виплачують і АТОшні. Хоч щось радує. Проблема тільки з формою і берцами. Їх видали, і вони розраховані на рік. Мої прожили два місяці, вже відклеюється підошва. А форма згоріла взагалі. Ця наша українська. Вона дуже схильна горіти прямо на тілі. До нас прилетіло, і в мене трохи попало. Був у кітелі, на плечах погорів і поплавився.
З оптикою дуже складно. Немає ні у кого нічного. Хіба хто за свої кошти купить собі якийсь коліматор. А нам треба. Перед нами немає нікого, ми найпередовіші. Тут сєпари десь 3-4 кілометри від нас. Ми їх в бінокль бачимо, як і вони нас. З одного боку армія РФ, з іншого – козачки. Буває, вони між собою гатяться. Ну, і нам передають прівєти, долітає.
Та чого за нас переживати, не переживайте. Ну хіба що тільки трошечки можна.
Ваня, 23 роки, 29-й блокпост
Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу
Текст лист подаємо без змін:
"Сьогодні о п’ятій ранку розбудили Градами. Накривали щільно, прямо біля бліндажів лягало. Жертв, Слава Богу, немає. Тільки кухню з туалетом рознесло і єдину нашу машину. Немає на чому тепер виїхати в місто. Тільки броня є, але ж на ній не поїдеш.
Пару днів тому дві години вели бій. Нас накривали 120-ми мінометами, а ми у відповідь — АГС, ПТУРи, гранатомети. З нашого боку один двохсотий і два трьохсотих. Взагалі, ми не відповідаємо майже. Нам можна тільки коли крайній випадок. Сьогоднішній обстріл крайнім випадком не вважається. Комісія приїхала, проаналізувала. Сказали, що все ОК. А що для них крайній випадок, я не знаю. Це, напевно, коли декілька годин підряд не дають продихнути і голову підняти, і коли багато жертв. Отоді, може, й дадуть відповісти.
У нас тут за 2 місяці жодного разу не використовували танки. Вони просто собі стоять. Нам наказують спостерігати — і все. От ми і не робимо нічого, тільки чекаємо, поки в нас прилетить чергова міна або Ураган. А ми готові. Нам тільки дай команду, ми б вже давно пішли в наступ.
У них зброя набагато краща, новіша, і калібр не той. А мій автомат старший за мене, він 67-го року. Не знаю, як ми за таких умов відсіч даємо. Але даємо ж. Просто в бою не думаєш взагалі про себе. Про те, що можна отримати поранення або загинути. Якось про це забуваєш. Думаєш тільки, як їх далі не пустити, як утримати позицію. І все. Все решта розумієш вже коли скінчився бій. Тоді починаєш усвідомлювати.
Батьки не знають, де я. Думають, я на полігоні в Чернігові. Ну як, папі я сказав, а мама не знає. І коли під Маріуполем був, не знала, і коли в Дебальцево забезпечували відхід нашим — також. Тоді я був в Азові. А в березні пішов у військкомат. Тепер у ЗСУ.
Вже так втомилися, якщо чесно. Хочеться у відпустку. Обіцяють наприкінці серпня. Так і з глузду з’їхати можна. У нас тут багато молодих. Переважно 90-го, 91-го року. Вже всі шарахаються найменшого шороху. Бува таке, ложка впаде, а хтось панічно присідає або падає на землю. Це ненормально. І сни сняться тільки про війну. Що ти десь в запеклому бою когось витягаєш. Нам казали, що таке може бути… От недавно було з одним. Снилося, що коло бліндажа стріляють, так він у сні взяв автомат, вибіг на двір і почав шмаляти. Заспокоювали його.
Та ми тримаємось. Все у нас нормально. Для нас це вже нормально, так.
Зарплату виплачують і АТОшні. Хоч щось радує. Проблема тільки з формою і берцами. Їх видали, і вони розраховані на рік. Мої прожили два місяці, вже відклеюється підошва. А форма згоріла взагалі. Ця наша українська. Вона дуже схильна горіти прямо на тілі. До нас прилетіло, і в мене трохи попало. Був у кітелі, на плечах погорів і поплавився.
З оптикою дуже складно. Немає ні у кого нічного. Хіба хто за свої кошти купить собі якийсь коліматор. А нам треба. Перед нами немає нікого, ми найпередовіші. Тут сєпари десь 3-4 кілометри від нас. Ми їх в бінокль бачимо, як і вони нас. З одного боку армія РФ, з іншого – козачки. Буває, вони між собою гатяться. Ну, і нам передають прівєти, долітає.
Та чого за нас переживати, не переживайте. Ну хіба що тільки трошечки можна.
Ваня, 23 роки, 29-й блокпост
Знайшли помилку? Виділіть текст і натисніть
Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу
