Майже 50 років свого життя волинянин віддав залізниці

Цьогорічний липень став для Бориса Борисюка з Дубечного на віку дев’яностим. Майже півстоліття свого життя волинян віддав залізниці і жодного разу не пошкодував, що пов’язав свою долю з одним із найсучасніших видів транспорту, йдеться у матеріалі газети Волинські Новини від 26 липня.

«Мабуть, наші батьки, які померли молодими, віддали нам із сестрою свої літа, – каже Борис Павлович. – Нині дев’яносто виповнилося мені, а наступного року такий самий ювілей відзначатиме й сестра».

І з теплом у голосі чоловік повертається у минуле:

«Маю ровесницю – золотисту шовковицю, яку посадив батько на місці колишньої нашої хати. Аж не віриться... – задумливо дивиться у вікно, за яким не на жарт розгулялася літня негода. Напевне, вона й нагадала чоловікові його непросте, сповнене випробувань життя, зокрема сирітське дитинство, коли на жнивне поле до однолітків приходили батьки, а їм було нікого виглядати».

А в 1944 році прийшов Борис Борисюк на роботу на залізничну станцію «Кримне». Два місяці поспіль, хоч і далеко від рідної домівки, але ще тривала війна. Потрібно було відновлювати знищене розрухою народне господарство. І він не шкодував сил. А 1952 року, працюючи вже начальником залізничної станції, заледве не потрапив у сталінські табори.

«У залі очікування висів портрет Сталіна, – згадує ветеран праці. – Черговому, а ці функції виконував і начальник станції, доводилося ходити за вісімсот метрів до стрілок. Поки туди, поки назад – час збігав. А що робиться в залі очікування, ніхто не знає. І от якось хтось виколов Сталіну на портреті очі. Винного знайшли в моїй особі. Звичайно, звільнили. Добре, що не посадили за ґрати».

Тоді Борис Павлович пішов на роботу в місцеву МТС зв’язківцем. Однак вищої освіти в чоловіка не було, довелося шукати робоче місце деінде. На допомогу прийшов односельчанин, який перебував у Кіровській області в Росії. Втім на чужині не прижився, повернувся, влаштувався у лісництво.

«Аж тут у Хотиславі, що в Білорусі, відкривали нову залізничну станцію, – розповідає Борис Борисюк. – Були потрібні фахівці. І мене одразу призначили там начальником. Робота не кабінетна, відповідальна, але ж улюблена, а це додавало сили. Перейшов на рідну станцію «Кримне» лише тоді, коли підготував гідну зміну».

Майже п’ятдесят років свого життя віддав Борис Павлович залізничній дорозі, спочатку Брестській, потім – Львівській. Жодного разу не пошкодував, що пов’язав свою долю з одним із найсучасніших видів транспорту. Після виходу на пенсію ще п’ять років не відпускали його на заслужений відпочинок. А тепер гірчить в чоловіка на душі від того, що станцію «Кримне» кілька років тому закрили, колію розібрали, приміщення вокзалу забили дошками, тепер залізничне полотно довкола неї заростає бур’янами. Залишилася просто зупинка з такою ж назвою. Хіба задля такого трудився він піввіку?

«Через станцію колись по два поїзди за годину проходили, – пригадує. – Роботи було стільки, що не вистачало часу, щоб розмотати «тормозок», який брав із собою на обід. По десять вагонів деревини завантажували на день».

Болить у залізничника серце, бо завжди сподівався на розквіт галузі, в якій трудився. Та не склалося в місцевих умовах.

Ці невеселі нотки змушують перейти до іншої теми.

«Батько завжди любив подорожувати, дивитися, як живуть люди в інших країнах, цікавився природою, особливо тваринним світом. Навіть по телевізору дивився суто такі ж передачі і жодного серіалу. А скільки різноманітної преси надходило в наш дім з цієї ж тематики! – розповідає донька ювіляра Любов Борисюк. – Тому ще за Радянського Союзу, в 1968 році через Брестський обком профспілки працівників залізничного транспорту придбав путівку в Єгипет. Особисто начальник КДБ проводив з батьком інструктаж, як поводитися за кордоном. А в 1977 році тато поїхав у Шрі-Ланку та Індію».

Із захопленням розповідає про свої мандрівки й сам ювіляр, який виховав двох хороших доньок, має трьох онуків та п’ятьох правнуків. У свої дев’яносто він ще знаходить сили не тільки виконувати чоловічу домашню роботу, а й самостійно їздить громадським транспортом за п’ятнадцять кілометрів у храм в Стару Вижівку. До слова, Борис Павлович – цікавий співрозмовник, чимало знає про історію свого села, про розвиток залізниці з часу, коли царська влада запустила перший поїзд через станцію «Кримне». Він не перестає дивувати своєю активною громадянською позицією, залишається й донині членом Народного Руху України та палким прихильником Помаранчевої революції, хоч вона й не виправдала народних сподівань на краще майбутнє.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---