Свірібка, ребрена, бусьок: 93-річна волинянка розповіла про діалектизми, які збереглися у селі

93-річна жителька села Фаринки Камінь-Каширської громади Євгенія Веремейчик народилася на хуторі, де було 15 хат. Спілкується бабуся місцевою говіркою, де вживають багато слів з польської мови.

Волинянка розповіла Суспільному про життя і побут українців у часи Другої Світової війни, а вчителька української мови і літератури місцевої школи Руслана Мушка із села Пнівне допомогла пояснити їх значення у місцевій говірці.

Особливості говірки у Фаринках

Між селами Кримне і Пнівне проходив кордон між Литвою і Польщею. Жили в селі Пнівне поляки. І саме вони принесли дуже багато своїх слів, які залишилися в спілкуванні місцевих жителів, а згодом стали говіркою, розповідає вчителька Руслана Мушка.Зі слів професора кафедри української мови та лінгводидактики волинського національного університету імені Лесі Українки Юрія Громика, належність територій Волині в різний час до складу різних адміністративно-територіальних утворень певною мірою впливала на склад діалектного мовлення, але не настільки кардинально.

Читати ще: Волинські науковці видали дві монографії про говірки Полісся

Південні райони, південна частина Волинської області теперішньої – це окраїна Великого Волинського діалекту, який охоплює ще південні райони Волинської, Рівненської, Житомирської областей, північні райони Львівської, Тернопільської, Хмельницької областей, а центр і північ сучасної Волинської області – це Західнополіський говір, пояснює науковець.

«Якщо брати фонетичні особливості, наприклад, західнополіського діалекту, то це вимова А після м’якого приголосного, як Е: тежко, декую. Так само після шиплячих – щепка, приїжджели. В багатьох західнополіських говірках є вимова наголошеного И як Е: реба, жето, кедати, венесли. Вимова наголошеного Е як А: траба, сташка. Ця особливість повторюється і в багатьох волинських говірках», – наводить приклади Юрій Громик.Читати ще: «Провали в мовній політиці – одна з причин війни в Україні». Юрій Громик – про конфлікти з російськомовними переселенцями, «адін народ», матюки та московську церкву

Історично склалось, що в селі Фаринки поляків давно вже немає, а слова залишилися. На скляну банку у селі й досі кажуть слоїк, на димар – комин, на віника – поміло, на щітку – пензель, каже вчителька Руслана Мушка. За роки роботи жінка зібрала понад 100 найбільш поширених діалектизмів у навколишніх селах, які й досі вживають старожили. Вона розповідає, що Євгенія Веремейчик – це місцева ходяча енциклопедія, яка багато знає та може розповісти.«У нас в селі не було слова табуретка, лише «слинчик» всі називали. Слинчики, то тепера куруви доять на них маленьких сидять. Слинчики скрізь були: і пу хатах, і кала стола, сім’я должна кругом стола сісти, слони стоєли, а тепер стуло», – каже старожилка.Діалектизми, які поширені у селі Фаринки:

Прокєва – кропива;

Латуття – латяття;

Жулудь – жолудь;

Закалевся – намастився;

Свірібка – борщ;

Губляки – сушені гриби;

Воблок – чорна хмара;

Натина – гичка на буряках;

Портовина – скатертина;

Дносталка – старе покривало;

Внуча – ганчірка;

Ребрена – драбина;

Скупець – яма, де ховали картоплю;

Динники – гарбузове насіння;

Ходники – килимки;

Бусьок – лелека;

Загорода – подвір’я;

Веренька – кошик з лози.Євгенія Веремейчик народилась в багатодітній родині, поки батько воював на фронті жінка з матір’ю та ще шістьома братами і сестрами жида в сусідів, де було власних п’ятеро дітей. Усі вміщались у двох кімнатах.

«Яку хто хоче нарєду мав. Прели вовну, ткали сукно, мнєли те сукно, шили такі пінджачки, що ще знаєш, що вже не би я трохи дівка була. Ще тако з пояском мені пушили. Яка там дівчинка була нарядна, щоб ту людину привів, як ми рядились, топіро в клуб, то вигнали б з клубу, пудало», – розповідає про свою молодість Євгенія Веремейчик.

Дуже часто діалектизми мають потенціал стати нормативними словами. Для того просто треба, щоб у різних стилях і сферах мовлення їх почали активно вживати, каже Юрій Громик. З його слів, те, що ми зараз називаємо українською літературною мовою, це теж за походженням діалект, середньонаддніпрянський діалект південно-східного наріччя.

«Так склалися обставини, що носії цього діалекту свого часу виявилися найактивнішими в процесі будування нації та держави, і мови літературної книжної», – говорить Юрій Громик.

Євгенія Веремейчик свою говірку береже та передає наступним поколінням. Жінка має 10 внуків та 20 правнуків.

«Я така, дітки, щаслива перед смертю. Я хочу миру. Я хочу, щоб та молодь побачила світу. Як вони страдають по тих окопах, як вони голодують. Де сяду, дітки, молюся», – говорить старожилка.

Один із внуків Євгенії Веремейчик служить у війську, тричі був поранений. Бабуся каже, що завжди молиться за всіх захисників, щоб Господь оберігав їх та Україну.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---