«Татку, поїхали. Нас бійці чекають», - 10-річна Соня з сім’ї волонтерів

Ця історія – про сім’ю волонтерів, які їздять у військові госпіталі й підтримують бійців піснею.

Лучанину Юрію Морозовичу – 37. Його доньці Соні – 10, сину Іллі – 15. Вони не просто сім’я, вони – надійний тил, зразок чудової самоорганізації українців. Їх об’єднує бажання допомогти і боротися у війні своєю зброєю – добром.

Про це йдеться на сторінках газети Волинські Новини №30.

Ні дня без війни

Дівчинка, зручно вмостившись на кріслі, розбирає ноти, складає тексти пісень за порядком. Її звати Софійка. Вона співає для бійців. Поруч сидить її тато – Юрій Морозович. Він налаштовує гітару, адже за кілька хвилин вони даватимуть хлопцям невеликий імпровізований концерт. У психологічний кабінет Волинського обласного госпіталю для інвалідів війни сходяться бійці. За якусь мить тут яблуку ніде впасти. Хтось дивиться на волонтерів з острахом, хтось – із цікавістю. Софійка співає перша. Коли бійці чують пісню «Човен» у дитячому виконанні, розчулюються. Медсестри слухають ці пісні уже не вперше, але знову плачуть.Боєць Віталій наближається до Юрія, каже, що у нього теж є гітара. Він навчився грати, співати й навіть складати пісні на війні. Юрій пропонує йому зіграти. «Та я не такий, як ви, граю тільки для себе», – каже хлопець. «А звідки знаєте, який я? Я теж музичної освіти не маю», – відповідає Юрій і простягає йому гітару. Віталій бере її до рук, починає грати, тихенько наспівує, соромиться. Якщо прислухатися, то можна почути, що він співає «Алілуя»...До війни Юрій працював заступником генерального директора у великій компанії. Потім започаткував власний бізнес у Закарпатті. Коли в країні розпочалася війна, став волонтером. Допомагав усім, чим міг.

Кілька років тому Морозовичі відкрили в собі, що можуть співати та грати на публіку. Почали виступати в госпіталях Луцька та Мукачевого. А вперше чоловік заспівав для хлопців два роки тому в АТО. Побачив, що бійцям потрібна психологічна підтримка більше, ніж продукти чи одяг. Вони замкнуті, у кожного – психологічна травма. Вони не можуть вирватися з усього цього самотужки.

«Це було 29 грудня. Сім’я приїхала до мене святкувати Новий рік у Мукачеве, – каже він. – Уже тоді в мене було багато друзів-волонтерів з мукачівського госпіталю. Сказали, що не всі хлопці роз’їхалися по домівках, багато з них залишилися на Різдвяні свята у госпіталі. Мій син якраз навчився грати на гітарі. Кажу до нього: «То що, зіграємо для хлопців? Їм веселіше буде». Він відразу ж погодився. А вже 4 січня ми грали та співали для бійців. Хлопцям дуже сподобалося, а ми тішилися з цього. Потім приїхали туди вдруге, а тоді вже й у Луцьку почали виступати. Гра на гітарі – то як їзда на велосипеді: ти або їздиш, або ні».Крім госпіталів, Юрій співає ще й в АТО. Його рідні взагалі знали лише про одну його поїздку на схід. А про перші ніхто не знав. Вигадував для сім’ї різні історії, куди їде. Просив волонтерів, щоб не публікували у соцмережах його фото.

«Мене здав один з капеланів, – каже Юрій. – Тато якраз приїхав із Закарпаття. Капелан сказав, що їздив зі мною на схід. Батько тоді вже й дружині розказав. Сприйняли нормально. Я ж не поїхав у нічний клуб гуляти, заради доброї справи поїхав. Хлопці життя там кладуть, а я поїхав на балалайці пограти. Вони з автоматами, щодня під обстрілами, ризикують собою. Як не поїхати?».

Чоловік каже, що без дитини співати важко, бо хлопцям тоді важче відкритися, довіритися. Нині у Соні серед бійців багато друзів. Батько розповідає, що навіть якщо на Світязь їдуть, то вона до них обов’язково заїжджає. Хлопці її обожнюють, на руках носять.

«Мені було страшно співати, – зізнається дівчинка. – Голос не був такий, як зараз. Найбільше переживала за те, щоб хлопцям сподобалося. А потім звикла. Зараз постійно повторюю: «Татку, поїхали. Нас бійці чекають. Співаємо для того, аби хлопці забули про лікарняні будні. Забули про біль, який пережили на війні».

Волонтерство як обов’язок

Чоловік переконаний: якщо люди прагнуть змін, то мають самі їх здійснити. Кожен має чимось допомагати, адже в країні війна, і не треба про це забувати.

«У кожного своя роль, кожен може допомогти по-своєму, – каже Юрій. – Ми не музиканти. Ні у мене, ні в моїх дітей нема музичної освіти, але якщо Бог дав нам такий талант, то чому не використовувати його? Нині армія більш-менш забезпечена, а от психологічної підтримки бійцям бракує. Це мають робити усі нормальні свідомі українці. Хто як може, так і має боротися з загарбником. Підтримувати хлопців потрібно: хтось грошима, а хтось піснями. Найбільше вони потребують психологічної підтримки. Коли приїжджаю в АТО, то вони мене просто не відпускають. Завжди стараюся приділити їм увагу, незалежно від того, поспішаю я кудись чи ні. От тільки люди в госпіталях завжди нові. Прикро, що їх так багато».

Юрій зізнається, що не вирішував ставати волонтером, це сталося природно. Чоловік робить це передусім для себе і для своєї сім’ї. Він не хоче, щоб загарбники прийшли до нього додому, на Волинь. Прагне, аби його діти були вільними та щасливими людьми, не жили в час війни.

«Для мене волонтер – це людина доброї волі, – каже чоловік. – Коли приходжу у волонтерський центр, наприклад, в Дніпрі, то не можу довести, що я волонтер. Бо будь-яка людина може прийти і сказати, що вона волонтер. Ти або допомагаєш армії, або ні. Ми зобов’язані захистити себе таким чином.

Дуже часто волонтери кажуть: «Ой, як попросити щось у когось, соромно». Зав­жди відповідаю, що просимо не для себе, а для хлопців. Для них не соромно просити. Ми ж не заберемо це собі додому, не поставимо у сервант. Зараз люди набагато менше допомагають. Розумію, що в них інші клопоти. У когось грошей нема, а хтось і забув, що війна триває. Коли спілкуюся з хлопцями, то вони завше кажуть, що ми не маємо сидіти і плакати, бо війна йде. Треба жити далі. Вони кажуть: «А для чого ми там стоїмо на передовій? Гуляйте. Співайте. Живіть. Ми тут стоїмо, щоб ви могли нормально жити».

За словами Юрія, військові сьогодні і військові в той час, коли почалася війна, – різні. Раніше вони були голодранцями в капцях. Їм було потрібно все: від шкарпеток до зброї.

«Зараз харчування нормальне. Якщо передаємо щось із їжі, то це печиво та шоколадки. Бійців ЗСУ і одягають, і споряджають. А от з добровольцями біда. У мене є товариш, командир батальйону «Донбас». Якось зателефонував мені й каже, що скинулися і передали хлопцям на передову 70 кг овочів. Я здивувався. Виявляється, їх годують консервами. Як воювати, коли ти голодний? Ми з фермерами домовилися і привезли усе, що потрібно».

Чоловік каже: добровольці – це ті самі козаки. Адже їм теж ніхто не казав іти й бити ляха чи москаля. Вони самі організовувалися, і не від хорошого життя. Їх кличе кров. Їм потрібно рухатися вперед, звільняти свою землю. Вони не розуміють, чому нема наказу і чому, коли у тебе стріляють, не можна давати відповідь.

«Це моя країна, моя вулиця і мій будинок. Я змушений щось зробити, щоб жити щасливо. Знаю таких людей, які витратили на АТО мільйони. Але вони не афішують це. Даючи те, що потрібно хлопцям, ти захищаєш себе і свою сім’ю. Бо вони зроблять так, що ця наволоч сюди не прийде. Дехто каже, що воюватиме, якщо вій­на прийде у Західну Україну. Та не треба буде тоді воювати. Бо тоді вже черевики москалям натиратимемо, а не воюватимемо», – переконаний волонтер.

Юрій розповідає, що йому прик­ро чути, коли люди кажуть, що Майдан не потрібен був, що війна даремно триває.

«Ні, не даремно, – переконаний він. – Згадайте, як боролися наші діди в УПА. Вони розуміли, що у них нема шансів. А нині УПА визнано однією з найбільш серйозних партизанських організацій, яка існувала в ті часи. Вони розуміли, що не будуть героями, а на їхніх могилах ніколи не стоятимуть хрести. Але йшли воювати. Вони показали, що боротися – важливо. Серед вояків є такі люди, які фанатично до війни ставляться. Готові вже класти життя. Це і піднімає бойовий дух, і насторожує водночас. Не можна, щоб такі люди розгубили свої життя. Вони потрібні і в мирному житті. Бракує нам таких патріотів у Верховній Раді та в уряді».

Чоловік каже, що коли спілкується з бійцями, співає для них, то йому ще більше хочеться щось змінювати у країні.

«Бійці нас прийняли. Це працює, як дзеркало: усміхнись – і тобі усміхнуться. Ти відкритий – і до тебе відкриті. У мене є мрія: хочу приїхати в госпіталь і побачити, що тут більше нема бійців, вилікувалися, поїхали додому, – зізнається чоловік. – Хочу співати та грати для медперсоналу. Це наша ненька Україна. Ми сюди нікого не запрошували. Хай хто прийде – турок, німець, москаль – переможемо, проженемо. Шлях важкий, але треба йти. Україна переможе. Це безсумнівно. Нема шансів у того, хто прийшов загарбувати землю тих, у кого в крові закладено, щоб її захищати».

Лілія БОНДАР, Луцьк

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---