Вчилася на акторку, але пішла у волинський монастир: монахиня розповіла, як вирішила прийняти постриг

До прийняття постригу монахиня Василина навчалася на акторку і працювала режисеркою у Здолбунівському будинку культури. Жінка несе послух у Петропавлівському скиті Свято-Миколаївського Жидичинського чоловічого монастиря, що на Волині.

Послушниця розповіла Суспільному про свій шлях до чернецтва та показала один день із життя в монастирі.

Родом монахиня Василина з міста Рівного. Там монастирів не має, тому й монахів не бачила, каже черниця.

«Я завжди думала, що у монастир йдуть люди від якогось нещастя, дуже засмучені, бо щось не вдалося їм. І коли в мене був такий настрій, завжди казала: «Піду в монастир». Але, кажуть, будьте уважні до своїх слів, бо вони мають можливість збуватися. У Господа дуже хороше почуття гумору», – зізналася вона.

Думки про монастир з’явилися, коли дівчина навчалася у Рівненському державному гуманітарному університеті на акторку драматичного театру. Акторство обрала тому, що не могла визначитися ким бути: чи журналістом, чи лікарем, і кожного року змінювала професію. Сцена ж, пояснила Василина, дозволила б прожити їх усі.

Читати ще: 25 років здавав кров: священник з Волині став заслуженим донором України

«Мої батьки були шоковані: ти ж ніде не займалася і так далі. Але з часом, зрозуміла, напевно такий був промисел Божий. Тому що зі школи потрапила в атмосферу інтелігенції й більш естетичного виховання, а далі вже був духовний, монастир», – додала монахиня.Університетські часи Василина й досі згадує, як прекрасний період у житті. Улітку студентка шукала підробіток, та одного разу його не вдалося знайти.

«Пішла в церкву, потім знову. Колись не ходила часто. Раз на рік до сповіді, до причастя, перед Пасхою. Це була традиція. Господь десь торкнувся мого серця, того що, я любила раніше служби, любила храм, але не так часто ходила. В дитинстві бувала, потім якось ні», – розповіла вона.

Походи до Покровського храму в Рівному ставали частішими, й одного вечора, каже монахиня, не захотілося їхати додому після служби, тому подумала, чи можна переночувати у церкві. Тоді студентка співала в хорі Петро-Павлівського храму в Здолбунові й вирішила запитати чи може ще щось робити при храмі.

«Я дуже довіряла священнику. Він єдиний, хто сповідав нас, спілкувався з нами, він не був байдужим. Я йому розповідала, що є така думка. Він каже: «Та тобі в монастир». Ночувати в церкві – це ж тільки монастир. Я так: знову монастир. Цікаво подивитися було б що таке той монастир», – додала вона.Поки зважувала, почалося навчання. Дівчина закінчила університет, працювала в будинку культури. У той час отець запропонував поїхати на екскурсію по монастирях Волині. Зі слів Василини, у Жидичині вона вперше побачила монахів. Каже, вразило, що монах жартує з гостями, так само як звичайна людина.

«Ми звикли, що у соборі співає архієрейський хор, там все помпезно і красиво. А тут один отець Феодосій і потім до нього підійшов отець Макарій. Це такий дует, і це така тиша. Я стояла, і десь на Херувимській пісні розуміла, що вже пів літургії минуло», – згадала Василина.

Після екскурсії, додала вона, дуже хотіла повернутися в Жидичин знову. Наступних два місяці часто приїжджала на служби.

«Отець Віталій каже: «Май совість, то чоловічий монастир. Що ти братію спокушаєш. Хочеш монастир, там є жіночий у Луцьку. Поїдь туди», – сказала монахиня.

Так Василина попросила пожити в луцькому монастирі на місяць під час відпустки. А повернувшись додому, захотіла назад.

«Сиджу на роботі, читаю Євангеліє і в мене таке відчуття, що я тут чужа, що воно мені не миле. Коли спілкувалася з монахами, мені здавалося, що вони мене розуміють. Вони мені були такі рідні. В іншій компанії сиділа, казали: «Ти якась дивна, щось таке говориш, ніби ти якась не така»», – пояснила черниця.

Згодом дівчина поїхала в Луцький монастир Святого Василя Великого і прожила там чотири роки. Зараз несе послух у Жидичині.

«Чернецтво це не понурі люди,які сидять по кутках, тільки моляться і нічого не їдять, як заведено вважати. Насправді монастир – це звичайні люди, які живуть з Господом, які живуть в радості, тому що в монастир йдуть не з розчарування, а за покликом серця», – зауважила Василина.Монахиня розповіла: день починається з особистої ранкової молитви, після – загальна молитва о 8:00. Далі легкий сніданок, матушка дає кожній завдання: робота на городі, косіння, зайнятися дровами, харчами.

«Усе так само як у людей. Ми насправді працюємо і для себе також. Як кажуть, не будеш працювати, не будеш мати. І щодня маєш якусь роботу. Але в нас обов’ язково теж на шосту вечірня молитва. У нас вечірній час із 20:00 після вечері і до 23:00», – розповіла розклад дня.

У вільний час у монаха є можливість почитати, помолитися. А о 23:00 полуношниця. Щосуботи звершується панахида, в тому числі за загиблих воїнів. Як зазначила Василина, беруть участь у «Неусипаємому псалтирі». Миряни протягом тижня подають ченцям записки за померлих, а монахи згадують і моляться за них, а також за своїх рідних.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---