Як уболівали за «Торпедо» і «Волинь» у 1980-Х

В ужиток футбольних уболівальників усього світу увійшла нова фраза: «Against modern football» (з англ. – «Проти сучасного футболу»). Фанатські рухи та ультрас-угрупування в усіх країнах борються за те, щоб зберегти футбол звичним, залишити його тією народною грою, подивитися на яку ми всі одного разу вперше прийшли на стадіон.

За щирість і безкомпромісність, за дух чоловічої боротьби ми колись полюбили гру мільйонів. У радянські часи футбол ще був справжньою віддушиною для здійснення мрій простих хлопчаків.

Про це йдеться на сторінках щотижневої газети Волинські Новини (№ 56).

Як уболівали в ті часи у Луцьку?

Про це «Волинським Новинам» розповів лучанин Костянтин Демченко, один з активних фанів «Волині» ще з 1980-х.

– Я з першого класу на стадіоні, прийшов на футбол ще в 1986-му. До середини 1990-х поняття «фанатського сектору» або якихось «фірм»-угрупувань ультрас не було. Так, серед нас були активніші хлопці, зазвичай старші, вони придумали перші «рози», малювали перші банери, – пригадує Костянтин. – Кольорами «Волині» в ті часи були чорно-білі (відлуння «Торпедо») та зелено-білі (у такому екіпіруванні колись грала луцька команда). На атрибутиці фанатів переважно малювали геральдику Луцька й Волині, а ще наприкінці 1980-х на стадіоні часто можна було побачити українські національні прапори.

До речі, якщо уважно продивитися відео з переможного матчу «Волині» проти «Суднобудівника» (жовтень 1989 року, 3:0), то синьо-жовті стяги дуже помітні, а після забитих господарями голів, які принесли Луцьку звання чемпіонів України в другій лізі союзного футболу, видно кинуті на доріжки стадіону фаєри та стрічки.

Найпопулярніша фанатська пісня тих часів – «Хабіда». Пам’ятаєте її? «На заводі є пружинка. Ха-біда, хабіда. Хай живе радянська жінка. Ха-біда, хабіда...».

Мене часто запитують про сенс слів, думаю, що римувалося просто й дохідливо. Припускаю, що там, де йдеться про «пружинку і завод», – це натяк на те, що клуб мав зв’язок із нашим автозаводом.

Дерев’яні лави «Авангарда» вгиналися від уболівальників, стадіон ущерть заповнювався навіть на деякі, здавалося б, прохідні матчі.

Так званий фанатський сектор у ті часи був не із номером 17, а в районі сучасних 13-14-го. Підлітки та юнаки ходили на матчі за так званим «районним» принципом – окремо сидів «вокзал», окремо «карлуха» (сучасний проспект Відродження), ще десь – «40-й». Старші зазвичай кликали на футбол молодших, які ганяли у м’яча в дворах.

Перші фаєри на «Авангарді» запалили також наприкінці 1980-х. Це не була піротехніка в сучасному значенні цього слова. На вишківському військовому аеродромі вимінювали дефіцитну тоді горілку на спеціальні «вогні», які військові застосовували для підсвічування посадки літаків. Там-таки діставали димові шашки. Смерділи й кіптявіли вони несамовито!

Цією «амуніцією» опікувалися хлопці з 40-го кварталу. Вони ж діставали раритетні тепер бобінні стрічки десь у районі КРЗ.

Після виграних матчів «Торпедо» чи «Волині» вболівальники збиралися у колону й робили «коло пошани» містом: від стадіону йшли в центр, по Богдана Хмельницького, звертали до ринку. На повороті вгорі на Парковій колону зазвичай розганяла міліція, і фанати весело розбігалися у парк.

Хоча я не пригадую якихось суттєвих заворушень за участі міліції. У футболі було... більше футболу. Ну, хіба дербі за участі команд із сусіднього Рівного могло перейти межі. А от те, що рубалися тоді гравці на полі за честь міста і за свою честь – це факт. І обов’язково дякували нам за підтримку.

За футбол мене... вигнали з піонерів. Якось матч із севастопольською «Чайкою» проходив чомусь ледь не вдень. То я намовив два класи знятися з уроків і піти на футбол. Коли прийшов покараний додому, батько, прихильник Руху, мене... похвалив.

«Биток» на «Авангарді» був майже завжди в ті успішні для команди 1980-ті. Особливо пригадується матч Кубка СРСР проти вищолігового московського ЦСКА. Присягаюся, прийшло 25 тисяч людей! Ну й після перемоги у другій лізі на всі матчі перехідної зони багато народу приходило, наприклад, на гру проти «Текстильника».

Знали й любили усіх футболістів, але найбільше – Федецького, Польного, Антонюка, Бурча. Нашому воротарю часто кричали із сектора: «Міша, гол буде?!». Бурч, не повертаючи голови, хитав рукою, заспокоюючи, мовляв, зараз мої заб’ють. І забивали регулярно!

Фото: Матч 1/16 фіналу Кубка СРСР луцького «Торпедо» проти московського ЦСКА, літо 1987 року

Юрій КОНКЕВИЧ

Фото з архіву автора

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---