«Буду проситися у стрій. Там є робота для всіх», – захисник з Луцька на псевдо Анатолійович

Уродженець Луцька Анатолій Анатолійович З. – солдат 23-го інженерно-позиційного полку. Зараз Анатолійович (такий позивний дали побратими) проходить лікування після важкого поранення. Його мрія – повернутися у стрій.

«Мені 55. Я добровольцем до війська пішов, сам. Строкову не служив, працював водієм. Вирішив, що настав і мій час. Після проходження БЗВП ротний Назарій питає: «Хочеш відпочити чи на виконання?» Я обрав виконання», – розповідає про себе.

Воїн пригадує: на виконання завдання виїхали ввечері, а вже вранці були на місці – на Запорізькому напрямку.

«Гучно було. І танки працювали, і міномети. І ще дрони, дрони, дрони. Руки-ноги перших пів години трусилися, а потім вже звикаєш. Страх завжди присутній. Та навіть не так страх, як обережність», – зізнається.Воїн додає: під час виконання завдання треба весь час бути пильним.

«Ротний із нами був. Він взагалі молодець, ніколи за нашими спинами не ховався. Коли стало трохи тихіше, вийшли подивитися фронт робіт. Ми роботу зробили б досить швидко, коли б не обстріли. Для початку нам треба було скрутити дріт, аби потім на нього натягувати антидронову сітку. Це треба було зробити з асфальту, бо там все повністю заміновано. Дистанційно заміновано, вони скидають з дронів», – пояснює специфіку своєї роботи Анатолійович.Щоб викидати міни-пелюстки, воїни вигадали лайфхак – поробили собі совки з пластикових пляшок. Анатолійович разом з напарником Віктором вийшли роздивитися. Хлопці залишилися в зеленці.

«Дивлюся: іде дрон-спостерігач. Завис навпроти мене. Думав спочатку, що то наш. Підняв дуло, а він пішов угору. Тут почув звук клацання і одразу вибух. Позаду був ждун. Він на землі вибухнув, не злітаючи», – пригадує, як дістав поранення.

Читати ще: «Заживу зараз трохи і повернуся на службу», – 26-річний поліцейський з Луцька, який отримав поранення на Донеччині

Ногу бійцю відірвало одразу. Підскочили побратими, занесли його в посадку, наклали турнікет.

«Коли мене принесли, старався триматися, а один побратим втратив свідомість. Кажу: «Його відкачуйте». На евак чекали довго, з другої до восьмої – не могли заїхати. Крили мінометами, плюс дрони. Верхній турнікет на нозі був 10 годин, його потім зрізали. Вивозили суміжники. Одна група вела, друга їхала. Коробка виїхала о сьомій, о восьмій була вже в нас», – ділиться історією свого порятунку Анатолійович.

Потім була реанімація в Запоріжжі, шпиталь у Дніпрі. Дружині про поранення перший час не розповідав.

«На виконанні зв’язку у нас не було, тільки рації. Дружина переживала, бо довго не виходив на зв’язок. Я потім телефоную, кажу: «Сідай, послухай, маю тобі щось сказати». Вона була шокована, але я сказав, що нічого», – намагається усміхатися.У львівському шпиталі чоловіка відвідували місцеві хлопці, з якими проходив БЗВП. «Волонтери про нас дбали, артисти розважали. Приїжджав лірник Козак Сіромаха, фото з ним маю. Зараз чекаю на чергову операцію, далі буду вчитися ходити. Хочу вибрати собі якісний протез, – ділиться планами. – Мрію вернутися у свою роту. Скучаю за хлопцями, там друзі, з якими познайомився і вже зжився. Стріляю добре. Думаю, за небом дивитися, хлопців прикривати зможу».Анатолійович додає: вважає себе повноцінною людиною, старається все сам робити. Зараз пересувається трохи на візку, але більше на паличках. І нетерпеливо чекає, коли стане на протез.

«Як приїжджаю додому, сусіди збігаються. Співчувають. Чому, питаюся, співчуваєте? Кажу: все нормально, це ж війна. Я знав, куди йду, – усміхається. – Якщо до того, як мене відремонтують, війна не закінчиться, буду проситися у стрій. Хай навіть і на протезі. Там є робота для всіх».

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---