USD 26.90 27.00
  • USD 26.90 27.00
  • EUR 31.70 31.87
  • PLN 6.85 6.99

Хай усі знають, як вони захищали аеропорт. Спогад тестя загиблого волинянина

Наші хлопці воювали голі й босі, щоб напитися, росу касками збирали, їли сиру кукурудзу, соняшникове насіння, спали на холодній мерзлій землі... Розкажіть, нехай люди знають, як солдати насправді захищали Донецький аеропорт, - каже, ледве стримував сльози, Володимир Долгунський, тесть загиблого на сході волинянина Миколи Ларіна.

Для мене Коля, як рідний син, з ним разом хазяйнували, бо маю землю, є біля чого працювати. Був роботящий, тямущий, справжній господар. Планував йому передати своє чимале господарство. Та не судилося... У червні 2015 року Миколу посмертно нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня, – згадуючи добрим словом свого зятя, - йдеться у матеріалі видання Слово правди
.

- У Миколи Ларіна - сирітська доля, змалку ріс без батька, згодом померла мама. Надіятися не мав на кого, тому після восьми класів пішов працювати підвожчиком кормів у ТзОВ «П’ятидні», згодом – різноробочим, - згадує названий батько. - Побільшало погожих днів у його долі, коли познайомився із майбутньою дружиною Світланою та переїхав жити до нас - прийняли його, як сина. Двоє діток Бог послав: Павла і Людмилу – вже і вони на зорі повноліття.

Коля вмів усе робити: орав землю, сіяв, управляв коньми, доглядав худобу. Хліборобську науку переймав з-пів слова, і все казав: «Тату, як чогось не вмію, то вчіть». А мені вже й у нього можна було повчитися. Тішилося серце, що господарство матиму на кого залишити. Коли ж розпочалися військові дії на сході, зять місця собі не знаходив, рвався туди. Стримували, мовляв, то сіяти треба, то врожай збирати.

39-річного Миколу Ларіна мобілізували під час третьої хвилі у середині серпня. Спершу - навчання на Яворівському полігоні, звідти старшого солдата-стрільця направили у Дніпропетровськ у 93-ю окрему механізовану бригаду, яка боронила Донецький аеропорт.

У жовтні лише на п’ять днів приїхав у відпустку. Рідні його не впізнавали: Микола став мовчазний, задуманий і сумний. Пробували заспокоїти, а він їм: «Воюю за і далі вас захищатиму від тих москалів». Мабуть, щось недобре відчував, бо тоді відвідав усіх родичів, навіть далеких.

Уже пізніше, телефонуючи, казав: декілька чоловік з інших областей, яких мали перекинути з Дніпропетровська у «гарячу точку», написали рапорти про відмову. Цього не зробив жоден волинянин.

Операцію з оборони Донецького аеропорту українські війська розпочали у травні 2014-го, тривала вона понад 250 днів. Контроль над цим летовищем був стратегічно важливим. У цю обпалену і вигорілу до тла землю зубами вгризлися мужні українські бійці.

Майже місяць перебував у тому пеклі старший солдат Микола Ларін – із бійцями стрілецького відділення 93-ої ОМБ охороняв підступи до аеропорту з боку села Опитне. Ситуація тут стала критичною – ще у липні противник замкнув кільце оточення. Вузьким коридором, який забезпечили ударна група, кілька танків і БМП 93-ї бригади, бійцям підвозили постачання і боєприпаси. Але пізніше і цей зв’язок перервався...

Майже щодня Микола зв’язувався із рідними. Ні на що не скаржився. А якось написав у повідомленні: «Нас лишили наодинці із ворогом. Ніхто із своїх - ні командування, ні волонтери не навідуються, бо не можуть прорватися. Голодні й холодні, без води і їжі, мерзнемо. Вночі вилазимо з окопів і збираємо каскою росу, рвемо кукурудзу і соняшники...».

Дружина Світлана, прочитавши, не втрималася і зі сльозами серед ночі зателефонувала чоловікові. Він уже не приховував: їх постійно обстрілюють, снаряд потрапив у намет, де зберігалися речі, одяг, документи - все згоріло. Ще казав: «Звідси живим ніхто не вийде. Звідсіля не повертаються».

Останній раз телефонував до дружини 29 листопада і дуже поспішав: «Усе, буду бігти, бо хлопці мої уже йдуть у наступ». А наступного дня, у неділю, вранці його телефон уже не відповідав.

Микола Ларін загинув під час артилерійського обстрілу біля села Опитне у районі Донецького аеропорту від поранень, несумісних з життям. Смертельний осколок пройшов між пластинами бронежилета, розрізав мобільний, зачепив записник у міцній палітурці, травмував легені, печінку. Пораненого не встигли донесли до санчастини, дорогою він помер.

На Волинь в останню земну дорогу загиблого героя супроводжували луцькі волонтери, які раніше доставили на схід харчі і спорядження, а назад повернулись із цим найтяжчим вантажем, а із Луцька до Устилуга - Костянтин Зінкевич із друзями. Сотні лампадок і свічок освітили його шлях обабіч дороги в Устилузі. А коли бус зупинився біля будинку, де мешкав Микола, сюди довго йшли люди, розсікаючи світлом пітьму, ставили вздовж огорожі на замерзлій землі свічки і мовчки молилися.

Уже пізніше Володимир Володимирович знайшов у зятевій записній книжці номер телефону його побратима Сашка з Луцька і зв’язався з ним, але той розповів небагато: при артобстрілі Коля не встиг скочити в окоп і був смертельно поранений.

- Хотілося б більше довідатися про солдатські будні мого зятя. Нам усім дорога кожна вісточка про нього, ми пам’ятаємо його завжди. Знаю, що з ним разом воювали земляки з Луцька, Каменя-Каширського, Ковеля, то, можливо, хтось відгукнеться і зателефонує за номером 0977243298, просить Володимир Долгунський.

Тетяна АДАМОВИЧ.
Знайшли помилку? Виділіть текст і натисніть


Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

Реклама
Loading...

Редакція сайту прийняла рішення тимчасово закрити коментування під новинами, які стосуються військових подій на сході.
В Україні триває війна, зокрема інформаційна. Таким чином, ми не можемо допустити, щоб ресурс Інформаційного агентства Волинські Новини використовували як майданчик для дестабілізації ситуації.


Утім нам важлива думка нашого читача, тож запрошуємо до обговорення публікацій на сторінках агентства в соціальних мережах.




Loading...
Система Orphus