Люди села. Волинянин і в дев’яносто не сидить без діла

Дев’яносторічний Микола Сасовський – один з найстарших жителів села Сокіл Рожищенського району. Поважають місцеві жителі Миколу Лаврентійовича за людяність та відкритість душі.

В селі Миколи Лаврентійовича – тепло і затишно. Біля груби - кошик дубових дров, на плиті – щойно зварена картопля.

- Син мені дров наскладає, а я вже підкладаю і палю, аби було в хаті тепло. Невістка Галина їсти приносить, але я й сам ще годен щось приготувати. От наварив картоплі на обід. Може, пообідаєте? – допитується дідусь.

З перших хвилин спілкування помічаємо щирість та щедрість Миколи Лаврентійовича, якому в житті довелося набачитись усякого.

Народився у бідній селянській родині, де, окрім нього, була старша сестра і молодший брат. Землі мали мало, тож мусив найнятись пастухом до господаря на хуторі Глинище біля Ужови.

Допитливий, кмітливий Микола добре вчився в школі, хоч закінчив лише п’ять класів. Від батька, знаного в селі шевця, перейняв вміння виготовити валянки. З болем в серці та сльозами на очах згадує Микола Лаврентійович роки німецької окупації

в рідному селі. Під час бомбардування загинула матір і сестра. Невдовзі з туги помер і батько. Тож лишився Микола Сасовський сиротою.

В квітні 1944-го Миколу Лаврентійовича мобілізували до лав радянської армії. Потрапив у снайперську роту 282 запасного полку. Невдовзі молодого солдата підкосив тиф. Лікувався у військовому госпіталі в Курську. А вже в липні 1944-го потрапив у новосформований робочий батальйон і до березня 1947-го працював на розвантаженні кораблів в Архангельській області.

Після звільнення зі служби птахом рвалася солдатська душа з чужого, холодного Архангельського краю на рідну Волинь. Та повертатися сироті було нікуди – після українсько-польських заворушень батьківська хата згоріла. Прихистила Миколу сім’я рідного дядька Вікентія. А в листопаді 1947-го засватав колишній вояк дівчину з сусідніх Корсинь.

- Женя була дуже хорошою дружиною. Прожили разом 61 рік, виховали троє синів, діждалися онуків. Батьки дружини стали для мене рідними людьми, в усьому нам допомагали. І цю хату для нас тесть будував, ніколи не дорікав, що я – бідний сирота. Тож на старість ми з Женею їх доглядали, - розповідає Микола Лаврентійович.

Працював Микола Сасовський продавцем, секретарем сільської ради, а ще, як колись батько, шив на замовлення теплі валянки, які односельці носили в холодну зимову пору.

- Валянки у селі – то перша обувка, жіночі ще й взорами різними прикрашав, замовлень вистачало, - ділиться дев’яносторічний дідусь.- Тепер уже здоров’я не те, та й сили підводять, але минулого року ще чотири пари пошив.

Микола Лаврентійович виходить в іншу кімнату і виносить новенькі валяночки. Демонструючи нам свої вироби, додає, що хоч самому вже шити важко, проте пообіцяв навчити цьому ремеслу свою сусідку. «Хай живе батьківське ремесло на допомогу та користь людям», - наголошує Микола Сасовський.

Заводимо мову з довгожителем і про зміст людського життя, про сімейне щастя. На що дідусь відповідає, не задумуючись: «Найбільше щастя в цьому житті – це примирення з Богом. Якщо людина живе за християнськими заповідями, то й Бог благословить її життєвими гараздами. Тоді й повага є в сім’ї, і радість від життя. А найбільше щастя двох, які поєднали свої долі, - це народження дітей».

Слідуючи цьому принципу, наш співрозмовник таки щасливий в житті, бо має велику родину. Троє дітей, дев’ятеро онуків, двадцять двоє правнуків – це й є найбільша радість дев’яносторічного Миколи Сасовського.

Тетяна Боярин

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---