Від поваленого Леніна до нових героїв: французький погляд на Донбас

Повалення пам’ятників Леніну було болючим для багатьох на сході не через прив’язаність до його образу, а через пам'ять про начебто благополучне минуле: французький журналіст, який впродовж кількох років досліджує Донбас, увійшов до «чорного списку» в «ДНР/ЛНР» та написав книгу «Ленінопад» розповів, як частині Донеччини та Луганщини можна створити новий образ, не пов'язаний з радянським минулим та стереотипним уявленням про Донбас.

Про це йшлося під час розмови «Висвітлення війни на сході України іноземними журналістами» з французьким журналістом Себастіаном Гобером у межах VIII міжнародного культурно-мистецького фестивалю «Книжковий Арсенал» у Києві.

Себастіан Гобер, французький журналіст, який працював в Україні ще до початку Майдану, розповів про свій проект «Далеко-близько». З його слів, цей проект є колективом незалежних франкомовних журналістів, фахівців з посткомуністичного простору, які працюють у різних пострадянських країнах, тож вони вирішили об’єднати зусилля та обмінюватися інформацією.

Це новий формат у фріланс-журналістиці, який об’єднує журналістів та допомагає знайти аудиторію, адже журналісти не мають достатньо коштів, щоб створити власний медіа-ресурс. Вони намагаються привернути увагу франкомовної аудиторії до країн, які зараз дещо менш цікаві на заході, ніж, наприклад, Сирія. Існує запит на платформу незалежних професіоналів, які доносять об’єктивну інформацію, яка дає уявлення про те, що відбувається у цих країнах.

Журналіст висвітлював анексію Криму та війну на Донбасі і розуміє, наскільки важливо створювати джерела достовірної інформації для іноземної аудиторії. Деякі з його колег працюють на Балканах, деякі – на Кавказі та у Центральній Азії.Як для французів створюють об’єктивний образ України

На запитання про те, якою стала за його роки роботи в Україні тема Криму та Донбасу для франкомовної аудиторії, журналіст відповідає, що зараз українська тематика не домінує настільки, як у 2014-2015 роках, оскільки конфлікт на Донбасі менш інтенсивний, ніж у Сирії, також більш актуальною є тема кризи міграції. Важливо зрозуміти, що українці тепер самі стали менше говорити про війну на Донбасі: один з його колег проаналізував, що на головних телеканалах країни цій темі присвячено не більше 2,5% ефірного часу новин.

«Попри це, ми розповідаємо своїм читачам, що люди тут гинуть, є понад 1,5 мільйона внутрішньо переміщених осіб і ситуація протягом тривалого часу не вирішується. Ми продовжуємо говорити про це. Це більше не «гарячі новини», але я часто їжджу на Донбас, пишу на такі теми, як гірництво, соціальні аспекти, такі, як відновлення, нагадую аудиторії, що там досі щось відбувається», - зазначає Себастіан Гобер.

Він запевнює, що працювати в Україні йому не складно, журналісту успішно вдається знаходити спільну мову з жителями Донбасу. Єдине, з чим виникають труднощі – спілкування з чиновниками, отримання дозволів на перетин блокпостів тощо. Журналіст зауважує, що раніше це називалося АТО, а зараз ООС, але ніхто насправді не розуміє, як це працює і наступного тижня вирушаючи на Донбас, він не впевнений, чи зможе перетнути блокпости.

Себастіан Гобер знав Донбас і до війни, він перебував там і в найгарячіші дні війни, тож для нього нескладно розуміти контекст Донбасу і в його роботі не трапляється ситуацій, в яких він не розумів би, де він і що відбувається навколо. Втім, він визнає, що складно позбутися емоційного компоненту: у регіоні відчувається глибока депресія, яка панувала тут і до початку війни. Це відчутно з розмов з жителями Донбасу, який був серцем СРСР, а згодом люди тут втрачали роботу, а відтак розпочалася війна. З місцевими жителями він спілкується суржиком із сильним акцентом, оскільки як україномовні, так і російськомовні здебільшого змішують ці дві мови докупи.Журналіст ніколи не стикався з цензурою та завжди мав змогу писати усе, що вважав за потрібне. Однак забороненою територією для роботи стали тимчасово окуповані території, так звані «ДНР/ЛНР», де справді не люблять те, що він та більшість його найкращих колег пишуть, тож ще у 2014-2015 роках він потрапив там до «чорного списку». Це єдина проблема – журналісти не можуть потрапити на той бік і дізнатися, що там відбувається.

Ленінопад та пошук нових героїв

Разом з фотографом Нільсом Аккерманом він написав книгу «Ленінопад». Матеріал для неї збирали протягом 1,5 року, відстежуючи ленінопад в Україні в контексті декомунізації та те, як на це реагують люди. Вони намагалися зрозуміти, як декомунізація впливає на українців. Автори проекту зібрали багато різноманітних історій про те, як українці в різних куточках країни реагують на декомунізацію. Одна з речей, яку вони зрозуміли, це те, що декомунізація не була пов’язана з постаттю Леніна, вона завжди стосувалася чогось іншого – минулого, політичного режиму, якихось місцевих тем тощо.

«Ці люди втратили все. Чимало з них мали емоційну прив’язаність до пам’ятників Леніну, радянських мозаїк, назв вулиць лише тому, що це все нагадувало їм минуле, яке має для них значення. Для багатьох з них втрата комуністичного спадку була болісним випробовуванням. Наприклад, Сєвєвродонецьк чи Лисичанськ, які були засновані у 1920-1930-их роках внаслідок індустріалізації СРСР.

Створити нове відчуття ідентичності, особливо в контексті війни та економічної кризи направду складно. Як журналісти, ми розуміємо, що не можна вірити стереотипам та зараховувати усіх людей з однієї території до однієї категорії. Завдяки проекту ми з’ясували, що навіть на Донбасі є люди, які все ж шукають нові альтернативи для розвитку їхніх міст та громад», - говорить Себастіан Гобер.Модератор розмови Катерина Яковленко зауважила, що місто Старобільськ на Луганщині не постраждало від військових дій, а одним з героїв міста є Нестор Махно, який на початку століття мав там резиденцію, і міф міста намагаються вибудувати на цій постаті. Вона запитала журналіста, чи в інших містах на сході намагаються знаходити нових героїв для створення нової ідентичності.

Себстіан Гобер відзначив, що пошук нових героїв та, у певному сенсі, переписування історії, він бачить у різних регіонах України. Наприклад, на південь від Черкас дуже розвинутий культ Богдана Хмельницького, навколо Дніпра розвинутий культ махновщини. Щодо Донбасу, журналіст там не бачив такого пошуку нових героїв, хоча, можливо, на це ще не настав час, адже багато людей там мусять боротися за власне виживання і у них немає часу на пошук героїв.

«Для пострадянського населення та особливо для Донбасу не властиво брати на себе політичну ініціативу, це не є частиною місцевих традицій. Люди не звикли бути активними у політичній сфері, а пошук нових героїв передбачає висловлення власної позиції. Не на лінії фронту, а у Запорізькій області я бачив гарний приклад в одному з сіл поблизу Мелітополя. Там у цивілізований спосіб демонтували пам’ятник Леніну у рамках декомунізації, а потім ухвалили колективне рішення про те, що робити з цим простором. Встановили «золотий фонтан», який став гордістю села, біля нього фотографуються усі молодята. Місцеві називають його «фонтан Леніна», вони досі прив’язують цей простір до згадок про нього», - розповідає французький журналіст.Це психологічний спосіб поєднувати минуле та розвиток нового простору. Ще одним особливим прикладом, з його слів, є Маріуполь, де на місці демонтованого пам’ятника Леніну встановили пам’ятник князю Святославу. Попри те, що його встановили завдяки полку «Азов», місцеві мешканці позитивно на нього реагують і це є один зі способів зміни контексту.

Катерина Яковенко зазначає, що на початку війни мешканці Маріуполя часто говорили, що вони не є територією Донбасу, натомість, це Приазов’я. Тому і характер міста, і люди мають свою специфіку. У Старобільську на Луганщині люди теж говорять, що це не Донбас, а Дике Поле. Отже, іноді міста відмовляються від донбаської ідентичності та шукають щось інше.

Вона запитала журналіста, чи це пов’язано з тим, що Донбас асоціюється виключно з війною, шахтарським та металургійним минулим, чи справді вони намагаються очистити себе від радянського та сучасного контексту Донбасу тому що війна наклала на нього свій відбиток.

Себастіан Гобер відповів, що іноді це пов’язано з тим, що люди там майже не подорожують і не знають, що відбувається у сусідніх містах. Наприклад, у Краматорську він просив таксиста відвезти себе у Слов’янськ, а той розгублено відповідав, що зовсім не знає це місто. Тому, мовляв, трапляється, що люди загрузають у своєму контексті. Маріуполь має певну специфіку («ми маємо море, ми – не частина Донбасу»), втім, це місто завжди економічно було частиною індустріального комплексу Донбасу завдяки металургійним підприємствам. На жаль ,він досі інтегрований у процеси війни на Донбасі. «Де-факто Донбас зараз з протилежного боку лінії фронту. Лінія фронту сформувалася переважно таким чином, що проросійські сепаратисти контролювали міста, а українські війська не могли зайти у ці міста, зважаючи на можливу велику кількість цивільних жертв, зупинившись переважно у сільській місцевості. Тобто, фактично більшість того, що утворювало Донбас – великі міста, шахти, більшість підприємств, лишилося на протилежному боці.

Процес дисасоціації себе з Донбасом для таких міст, як Маріуполь, Краматорськ та інших простіший завдяки лінії фронту. Люди в цих містах дистанціюються від того, що відбувається на протилежному боці, також важливо дистанціюватися від минулого. Такі міста як Маріуполь чи Краматорськ насправді змінюються. На українських територіях Донеччини та Луганщини є багато чудових місць природи, Святогорський монастир, тож можливо створити новий образ, щось, що не буде Донбасом», - зазначає журналіст.

Павло ПЕРЕВЕДЕНЕЦЬ

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---