Призові гроші витрачу на відпочинок і нову оселю, - паралімпійка Батенкова-Бауман

Біатлоністка Юлія Батенкова-Бауман удостоєно високої державної нагороди – ордена княгині Ольги ІІ ступеня за спортивні звитяги, зокрема, параолімпійські медалі з Ванкувера.

«СіДу» вдалося зловити спортсменку якраз по приїзді на Батьківщину.

– Юлю, тепер, уже після всього, що відчуваєте?

Що відчуваю? Передусім – щастя від того, що повернулася додому, до коханого чоловіка, до друзів... А коли чесно, то після олімпіади відчувала якесь... невдоволення. Бачите, моєю метою було перше місце, я дуже багато працювала для того. Тому, звісно, сподівалася на найвищу нагороду. Але ці секунди, що їх забракло до «золота»... Вони вразили мене у саме серце. Я ніби й раділа, що опинилася у трійці лідерів. Але ж другий – це не перший. Тобто мети своєї я ще не досягла і тренуватимуся ще сильніше.

- Не секрет, що у будь-якій команді присутній дух суперництва. Чи відбувалося щось таке у вас?

- Звичайно, суперницький дух присутній у будь-якій команді. Але, оскільки я капітан, то гадаю, що мій обов’язок – залагоджувати конфліктні ситуації. Але, попри все, ми – друзі. І часто доводилося підтримувати тих, хто слабший, хто виступив не так, як хотів. Бо ж багатьом із нас було неймовірно важко й фізично, й емоційно.

– Що скажете про організацію паралімпіади у Ванкувері?

– У 2006-му в Турині було дуже багато недоробок, ми не жили в олімпійському містечку. А от у Ванкувері все було організовано на дуже високому рівні. Люди, які будували це містечко, напевно, вклали у те будівництво душу, настільки нам було комфортно і затишно. Місцеві жителі нас просто шалено підтримували. Тоді, коли в першій гонці я виборола четверте місце й засмутилася, мені сказали: «Ну що ти, не сумуй! Юлю, ти ж четверта у всьому світі!» І на душі одразу ж посвітлішало...

– Лижним спортом ви захоплюєтеся з дитинства?

– Ні. Хоча мама завжди казала, що бачить мене в спорті. У дитинстві я ходила на гімнастику, щоправда, тільки з п’яти до восьми років, аж до тієї аварії, в якій втратила руку. Після цього життя моє змінилося. До 18 років я... шукала себе. Навчалася у технікумі на бухгалтера, але відчувала, що моє призначення – у чомусь іншому. Вдячна долі за зустріч з Валерієм Павловичем Дружиновичем (це саме він привів мене в спорт) та Володимиром Дмитровичем Гащиним. Мої досягнення – це великою мірою і їхня заслуга.

– Маєте нині подвійне прізвище. Отже, ви пані заміжня... Де ж зустріли свою долю?

– З Колею ми познайомилися у Євпаторії на змаганнях. Мала тоді якийсь трохи кепський настрій, сумувала. Так само йому було самотньо й незатишно. От і зустрілися дві самотності... До речі, в день знайомства написала у щоденнику: «Сьогодні я зустріла свого чоловіка». Тепер навіть не знаю, чому я саме так написала. Напевно, відчула, що Коля – моя половинка. У нас із ним так багато спільного, що навіть у моїй команді казали: «Та ви з ним однакові!»

– То, може, скоро почуємо про поповнення?

– Зізнаюся: я про це думаю. Упевнена, що зумію швидко відновитися й повернутися у спорт. Тобто я не боюся, що через народження дитини втрачу рівень. Просто треба трохи перевести подих після змагань. А там видно буде... До наступної олімпіади ще чотири роки, тож маємо купу часу!

– Як плануєте витратити призові гроші?

– Ідей маю багато. Частину коштів хочу вкласти у благодійність, відчуваю таку потребу. На частину планую придбати велике помешкання. Бо ж, оскільки у наших планах – збільшення сімейства, то й території нам треба більше. А зараз хочу трохи відпочити, відвідати друзів, які за мене вболівали, родичів у Ковелі, Криму, хочу зустрітися з вихованцями «Спарти» Валерія Дружиновича. Я по життю людина активна, тому відпочинок на дивані – то не для мене. Навіть на морі не можу просто лежати на пляжі. Мені потрібний рух...

– Чи є у світі сила, яка змусила б вас піти зі спорту?

– Це навряд. Доки я не досягну мети, доки не завоюю олімпійського золота – не здамся!

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---