USD 27.7 28
  • USD 27.7 28
  • EUR 31.55 32
  • PLN 7.25 7.45

Віталій Кварцяний: від хлопчака-футболіста до тренера і президента «Волині»

Віталій Кварцяний - неординарна постать не лише у волинському футболі. Його добре знають далеко за межами батьківщини. Він дав дорогу в життя не одному десяткові спортсменів. Сьогодні публікуємо уривки з книги «Футбол – це не тільки перемоги», яку написав головний тренер «Волині» та голова федерації футболу області.

ПРО ДИТИНСТВО І ЮНІСТЬ У ФУТБОЛІ

... Як у всіх молодих людей, дитинство починалося з футболу, з вуличного футболу. Минуло всього вісім років після Великої Вітчизняної війни, коли я народився, – 19 липня 1953 року в Луцьку. Багатьох розваг, як зараз, не було, тому вулиця у всіх займала максимально багато часу. Існувала вулична дружба, яка підштовхувала нас до організації різних заходів, головним з яких був футбол. Усе зводилося до того, як побігати з м'ячем на будь-якому пустирі, на будь-якій вулиці, на будь галявині, на будь-якому майданчику – де тільки м'ячу можна знайти застосування. Грали у футбол самозабутньо, у вихідні дні – з ранку до вечора. Коли ходили в садок, після садка, коли пішли до школи – залишалися завжди після уроків, незважаючи на те, що батьки запитували завжди, де затримався, що робив і чому вчасно не прийшов додому. Ніхто ніколи не говорив батькам правди, бо швидко хотіли після уроків поставити дві цеглини з одного боку, дві – з іншого, і шість на шість або клас на клас – одинадцять на одинадцять – біля школи або на нейтральній смузі, на дорозі між школою і будинком самозабутньо грали у футбол, поки не ставало темно, і пізно згадували, що треба йти додому. По дорозі додому всі дружно думали, як виправдатися перед батьками, для того щоб виглядати більш-менш непричетним від тих дисциплінарних санкцій, які доводилося отримувати від них. Але все це терпілося, життя йшло далі, і так тривало день за днем. Майстерність шліфувалося без тренерів на цих безцінних земельних майданчиках в тому районі, де я проживав, на вулиці Коперника, 51, в центральній частині міста Луцька. Вулиця була кам'яна, з боків трішки землі, дерева. По всій вулиці грали у футбол і буквально билися за кожен клаптик землі. Автомобілі їздили не так часто, в основному коні, візки. Дивимося, наближається візок, цеглу зняли – проїхала, поставили їх і граємо далі. Ніщо не заважало: ні дощ, ні бруд, ні сніг. Крім того, в нашому районі, недалеко від вулиці Коперника, через квартал, знаходився парк, який ми називали просто: «Йдемо грати у футбол на луг». Це недалеко від річки Стир, де побудували нову автостанцію, а внизу поставили парашутну вишку. Це були центр дислокації і наше місцепроводження літніх канікул.

Через деякий час там побудували футбольні поля: одне маленьке, інше – трохи більше, на ньому проводився турнір «Шкіряний м'яч». У ньому брали участь більше п'ятдесяти команд міста. Футбол був найголовнішим захопленням і займав весь час. Були школа, ФУТБОЛ, а потім - все інше.



ПРО «ПРИЛАД» І ПЕРШИЙ ТИТУЛ

... Офіційно моя тренерська робота почалася 11 квітня 1977 р. на Луцькому приладобудівному заводі. Інженер обчислювального центру заводу Михайлюк Петро Кузьмич, який на громадських засадах тренував «Прилад», запропонував мені посаду тренера з футболу. Він допомагав мені чим міг, за що йому дуже вдячний. Я швидко знайшов спільну мову з керівництвом заводу, у якого не було ні поля, ні стадіону – нічого. У всіх змаганнях ми грали на полях, які перебували в іншому місці. Скрізь доводилося домовлятися за поле, в тому числі за головне, з директором стадіону «Авангард» Ципушкіним Михайлом Івановичем. Ми перераховували 90 карбованців за гру і проводили матч. Я вранці вставав, розклеював по місту афіші. Художники на заводі, з дозволу парторга, малювали, а я клеїв сам. І люди знали, коли грає «Прилад», близько тисячі глядачів завжди збиралося на центральному стадіоні. Коли були накладки, то грали на «Космосі» на Ленінградській, грали на «Темпі» на Львівській, на самому бойовому і активному полі – в Теремно, де грали пластмасовий завод, завод Штучних шкір і картонно-руберойдовий завод.

Розклеївши афіші, я брав відро вапна, розводив водою і сам робив розмітку поля в день гри. Коли закінчував розмітку, вапно на мені висихало, і я був весь білий. Йшов в частину, мився і біг додому, на Франка, комплектувати форму для юнаків та дорослих. Я тренував обидві команди, але з юнаками мені допомагав Альберт Мікоян. Футболісти дорослої команди всі працювали на заводі, і я почав збирати хороших хлопців. Відразу ж ми виграли кубок міста, в якому брало участь двадцять команд. У першості області перемагали три роки поспіль: у 1977, 1978, 1979. У цей період я тренував збірну міста, і ми виграли три роки поспіль приз газети «Радянська Волинь». Цей турнір вважався престижним, в ньому брали участь збірні команди Луцька, Рожища, Нововолинська та Ковеля. То в Луцьку, то в Нововолинську, то у Ковелі, то у Рожищі турнір збирав багато глядачів. Був великий ажіотаж, кожен хотів виграти і отримати безкоштовну передплату газети на рік, а за перше місце – порцелянові набори посуду кожному. Ніхто не знав ціни. Цікаво було виграти і отримати цей приз, а також кубок. Щороку восени всі хотіли перемогти.

... Ажіотаж навколо команди «Прилад» піднявся дуже великий. Дуже багато писали журналісти, люди йшли на роботу і обговорювали: «Прилад» у фінал потрапив, а раптом виграють Кубок України серед ДСТ «Авангард». Для двох з половиною тисяч робітників, які працювали на заводі, це було справжнє свято, і такий адреналін – щодня впродовж двох тижнів до фіналу.

До від'їзду з Києва я заскочив на базу ДСТ «Авангард», купив за готівку двадцять бавовняних спортивних костюмів для літніх зборів, тренувань і був дуже задоволений поїздкою.

І ось ми їдемо до Одеси. Я, звичайно, зміцнив команду. Взяв Володю Антонюка, Івана Польного, Вітю Попка, посилилися ким могли, законно, за документами. Судить дві гри Леонід Васильович Коліно – і в Одесі, і в Луцьку. Люди тримали слово. Логіка була – не заважати грати. А якщо треба було допомогти, він тут же робив так акуратно, що ніхто не мав претензій. Не те що сьогоднішні судді. Беруться – не допомагають, а ще шкодять. Від цього конфлікти, від цього все не задоволені. Треба бути об'єктивними.

Якщо суддя береться щось довести до кінця, він повинен робити це, не шкодячи футболу, не шкодячи командам, робити це грамотно, об'єктивно, з великим рівнем майстерності. Людяність була як би. Якщо я практично випередив усіх, то я заслуговую більшої як би підтримки, я так розумію. Футбольним існувала насамперед, повага до футболістів.

Ми граємо в Одесі. Був момент, коли м'яч гравцеві потрапляє в руку, майже біля порожніх воріт одесит. Суддя міг призначити пенальті у їхній бік, але цього не робить. Гравці почали обурюватися, я на полі заспокоюю команду: не треба, не треба, суддя знає, що робить. А Коліно мені каже: «Скажи команді, нехай закриють роти, і слова мені ніхто не говорить, і ти виграєш кубок. Я тебе одне прошу». Потім в кінці гри збивають одесита в нашому штрафному майданчику – чистий пенальті, і він теж не дає. Одесити кинулися, а суддя: «Стоп, а я вам не дав». Як би гармонійно підводив підсумки. Закінчилась гра, ми один одному подали руки, 0:0. Все вирішувалося в Луцьку.

Інтрига зберігалася, це потрібно було для ажіотажу, для вболівальника. На грі було дуже багато людей. Привезли, не знаю чому, білі дипломати. Котлярський не приїхав, замість нього на нагородження приїхав Макаров. Привіз кубок і подарунки, а золоті медалі не належали за бюджетом. Тоді я на заводі сам організував: в інструментальному цеху № 16 з латуні вирізали медалі. У великих металевих ящиках біля цеху знаходилися відходи, що послужили сировиною для медалей «Володар Кубка України на приз «Спортивної газети» ДСТ «Авангард».

Гра. На перших хвилинах м'яч забив Кабанов, в гармидері проштовхнув у ворота. Потім вони забили нам у відповідь. Матч був дуже напруженим – 1:1. Згодом я пробиваю штрафний, м'яч потрапляє в спину захиснику, рикошет – 2:1. Почалася суперечка з одеситами, але суддя зарахував взяття воріт, і ми виграли Кубок України ...



ТАЛАНТ РОЗКРИВАВСЯ ЗА РАХУНОК ХАРАКТЕРУ

На початку навчального року пройшов фінал, в якому взяли участь шість команд: «Карпати» (Львів) , "Динамо" ( Київ) , "Шахтар " ( Донецьк) , Крим, Ворошиловоград і наш інтернат. У фіналі ми грали з «Динамо» (Київ), зіграли 0:0. Тоді не було додаткового часу, кидали жереб. Капітаном команди у нас був Зеник Храпко зі Львова, але жереб пішов тягнути Володя Роговський. Він усіх відштовхнув: «Я буду тягнути, я фартовий». Арбітр кидає орел/решка : «Динамо» - чемпіон України , а у нас друге місце, за що були нагороджені срібними медалями. Але Роговський потім був у житті по-футбольному нахабним , упертим. Він завжди підходив до тренерів , будучи 1954 народження , хотів грати за 1953. Нас і так було багато, а він ліз і хотів грати у нас: «Кого ви там ставите: Храпко, Абремський, Хвесика, Гатаулліна, Кудю, ставте мене, я зараз вийду - заб'ю».

Якось ми грали матч в чемпіонаті Києва і програвали 0:2. Його випускають, і Володя забиває два голи, один головою в падінні, а другий - ножицями. Основний час зіграли внічию , а в додатковий виграємо. Ось так міг Роговський зіграти нестандартно. Він ходив постійно до тренерів і твердив, щоб його ставили, що він готовий, щоб вже робили заміну і так далі. Зараз такого ніде не побачиш - великого бажання грати. Парадокс , але таке було. Після цього він провів вісім років у « Шахтарі» і в олімпійській збірній СРСР грав.

Пам'ятаю, як проти збірної Німеччини вони зі Старухіним разом грали, Володя два м'ячі забив. Людина була серйозна , і як футболіст - теж. В Луцьк він приїжджав, граючи за «Зірку» (Тирасполь ) під час служби в армії і говорив, що його запрошують донецький «Шахтар» і московське «Торпедо». А ми вдома у Хвесика зібралися, випили, я вже після армії був.

Дивимося, а через півроку Роговський у донецькому « Шахтарі". Я ще казав тоді: «Ріг , що ти брешеш». А ось так все вийшло, він пішов і заграв на дуже високому рівні. І так собі дорогу прокладав, він нікому не поступався, ліз, топтав, був дуже талановитим футболістом. Він вірив у себе. От ви мене ставте - я вийду заб'ю. Хто зараз так зробить? А ось він такий був, і дуже нестандартний футболіст, і дуже наполегливий.

А сьогодні футболісти шукають можливість, щоб не грати, сидіти на лавці, отримувати зарплату, отримавши контракт, не думаючи про свій розвиток, не думаючи про те, що на нього розраховують, що він повинен приносити користь. А тоді талант розкривався за рахунок характеру.

Для того, щоб мати гроші, щоб батьків менше турбувати, тому що це Київ, а Київ вимагав витрат, ми розвантажували різний вантаж, який приходив на станцію Київ - Товарний. А витрати які : то кеди купити, то бутси . На «Динамо» був такий Боря - майстер, який індивідуально шив футболістам бутси. Якщо йти на стадіон, то праворуч в колонах була така невелика шевська будка. Він знімав розміри у футболістів і шив бутси там. Ми з Хвесиком Сергієм зайшли, замовили собі бутси, він і нам пошив .

Але одного разу ми поїхали в поїздку на гру, і у нас обох бутси вкрали. Треба було вийти на заміну, я кинувся одягати бутси, а їх немає. Бували випадки крадіжки, звичайно, і в інтернаті, але коли ловили, то били сильно. Потім виганяли з інтернату, і це було дуже неприємним процесом , тому що жили в кімнатах по 10 чоловік, було дружно, було добре, було весело, було цікаво, але були й такі моменти.

Я засмутився і півроку ходив сам не свій, тому що зібрав гроші на бутси, які Боря нам пошив. У нього завжди була чекушка, він починав день з 50 грамів, але руки мав золоті і шив футболістам бутси на кожен мозоль , футболістам основного складу і дублюючого.

А які тоді футболісти грали в дублі «Динамо»! Неможливо було на ігри взяти квитки. Стадіон «Динамо» був заповнений вщерть. Навколо стадіону продавалися маленькі пляшечки з кефіром , бублики, пакети з молоком, ситро, бутерброди різні. Все це вабило, і на це потрібні були гроші. А хотілося сидіти, дивитися, щось жувати, тому що всі навколо щось жували. Все це було злито в одне життя, ніхто не смітив, не було таких великих неакуратностей з боку вболівальників, було все по- людськи .

На дублі ніде було сісти. Сиділи, щільно притулившись один до одного. За дубль грали Горозій, Шпаков, Веремєєв, Назаров, Кащей, Христян, Семенов, Онищенко, Кириченко, Боговик. І коли називали кожне прізвище, то стадіон аплодував, тому що вони в такий футбол грали, що просто... Коли дубль виходив, то стадіон плескав хвилин десять. Можна це уявити зараз? Дубль «Динамо» грає, і повний стадіон, повний!



ПРО ТЕ, ЯК ОХОРОНЯЛИ ЛУЖНОГО

... Почалися розмови, як Лужного забрати з «Волині». Мені дзвонили із Запоріжжя, з «Таврії», з «Металіста», з ЦСКА. Але я всім говорив, що Лужний залишається в Луцьку.

Але в середині сезону у нас забрало Лужного київське «Динамо» – транзитом через «Карпати», так як він був військовослужбовцем. Олег говорив мені, що нікуди не поїде і буде грати тільки в Луцьку. Після ігор ми тікали зі стадіону через паркан до мене додому, на проспект Перемоги, там я його ховав. Мене викликали в спорткомітет, лаяли, я з ними лаявся, мало не бився, не давав Лужного. Раз забирали – я сховав, вдруге – теж, а на третій раз приїхали на стадіон, нахабно посадили в машину, і відвезли до Львова.

Лужний дуже сильно додав, я не хотів його нікуди віддавати, але нічого не міг зробити. Олег служив в армії, був приписаний тут в частині на вулиці Червоного Хреста і навчався в Луцькому педінституті на факультеті фізвиховання. Буквально через два місяці Лужний вийшов у складі збірної СРСР проти збірної Німеччини в Москві, де наша збірна виграла з рахунком 3:0. Його Лобановський відразу поставив у склад, і не тільки в київське «Динамо», але і в збірну Союзу.

ПРО ВАЖКІ 1990-ТІ ...

... Тоді ще ходили такі гроші, як купони. Ось-ось мали перейти на гривні, ніхто не знав, що це таке. А у мене як у президента клубу народжувалися ідеї, як наситити касу грошима. Я о пів на восьму був уже в кабінеті губернатора Клімчука Бориса Петровича. Він виділяв з позабюджетних коштів невеликі гроші на поїздки і відрядження. А в сім ранку я був у мера міста Кривицького Антона Федоровича і теж просив грошей з позабюджетних коштів. З цих грошей щось вдавалося викручувати, ну а інші кошти доводилося придумувати, як заробити.

Коли після «Шахтаря» нам перерахували і ми виплатили, за законом, преміальні футболістам, то половина суми пішла на податки. Настільки неправильно було все, що платити відкрито не можна було. Треба було думати, щоб не платити стільки. Виплатив футболістам і ще повинен залишився. Ми потім півроку розсмоктували, як повернути ці гроші, як закрити борг з законно виплачених преміальних.

І я почав думати. Ходив, просив, мені давали наряди на те, щоб клуб міг купити мокросолоні шкури, сухе молоко, казеїн, цукор. Ми все це реалізовуємо – і команда має гроші для існування. Домовився на спиртзаводі, що вони візьмуть у нас пшеницю і дадуть нам спирт. Але вийшло, що спирту не дали, а розрахувалися горілкою. Але тут виникли проблеми – у клубу немає ліцензії. Я ходив до керівництва області і міста, просив дозвіл для законного продажу горілки на ринку працівниками нашого кафе, в якому харчувалися футболісти. Ось таку копітку роботу доводилося робити для існування команди.

Також з моїм поверненням у команду довелося зайнятися функціонуванням клубного кафе. Доходило до того, що футболістам на базарі купували сухі котлети, смажили їх, але ніхто не знав, з чого вони приготовані. Футболісти недоїдали. Довелося налагодити контакт з макаронною фабрикою «Боніта», яка у вигляді спонсорської допомоги забезпечила команду своєю продукцією. Домовлявся з колгоспами, які безкоштовно надавали картоплю, моркву, буряк та інші овочі. Деяким колгоспам давали форму, м'ячі, а вони виділяли свинину, телятину. Домовився і про покупку м'яса за низькими цінами. Так ми почали якісно годувати команду.

Дуже гостро в клубі стояло питання з екіпіровкою. Тоді я з начальником команди Геннадієм Шухманом завантажили дві машини різного барахла та поїхали до Польщі.

Там на базарі продали його, поїхали в Лодзь і на виручені гроші у величезному торговому комплексі купили футболістам і працівникам клубу спортивні куртки, костюми теплі, костюми прості, костюми вихідні, кросівки, шапочки. З самого простого, але все нове і необхідне, оскільки команда вищої ліги, а ходили хто в чому. Все це двома машинами ледве привезли, але команду одягли і взули. Завдяки таким методам команда мала божий вигляд.

З транспортом в клубі теж була проблема. Простоював «Ікарус», який два роки не їздив. Ми знайшли двигун в Рівному, за 5 тисяч доларів купили його і поставили. В іншому автобус був нормальний, але, звичайно, зробили йому двійку, підвіску, сидіння переробили, і почали спокійно їздити на ігри, на збори своїм автобусом. Який літак, який поїзд, ми були щасливі, що у нас свій автобус!

Ще у губернатора я випросив восьмирічний «Опель» червоного кольору. Водій навіть колеса зняв, настільки був дріб'язковий, але ми колеса знайшли. Так у клубі з'явився службовий автомобіль. Потім знайшли старого «Рафіка», відремонтували його, перефарбували і пустили маршруткою по місту. Кожен день він заробляв, і в касі завжди були готівкові гроші, які йшли робітником на бензин, на солярку і на інші необхідні господарські справи. У такому вигляді тоді існував клуб вищої ліги в Луцьку.



... ПРО УЛЮБЛЕНОГО СОБАКУ

«Роккі завжди змушує з ним гуляти. Організовує мене і сьогодні. У нього щирі, віддані очі ... Роккі як би хоче говорити, розуміє і не може висловитися. Недарма ж кажуть, що було б дуже погано людям, якби собаки почали говорити. Він дуже багато знає і мучиться від того, що сказати не може. У мене з собакою дуже довірчі відносини.

Дуже часто після обіду доводилося гуляти з Роккі. Коли збігалися тренування в розпалі сезону, я його майже завжди брав із собою, приводив до роздягальні. Він знав по запаху всіх футболістів. Деякі спочатку боялися, деякі відчували дискомфорт, але з часом всі звикли, і пес знав та любив футболістів.

Щойно я вдома одягаю спортивний костюм, кросівки – Роккі відразу стрибає, бігає, лягає в проході, щоб я мимо не пройшов.

Роккі було приємно бігати по травичці, возитися з м'ячем. Спочатку прокушував м'ячі, але я змушував його чіпати м'яч тільки лапами, і він навчився. Я сказав йому, що не буду брати на тренування. Він це розумів і навчився перебирати м'яч лапами. Коли футболісти недопрацьовували, то я зупиняв тренування. Брав Роккі, кидав йому м'яч і звертався до футболістів: «Дивіться, собака добігає до самого м'яча, лапами зупиняє його і фіксує. А ви бігаєте біля ніг, бігаєте біля гравця і не можете зрозуміти, що м'яч відбирається в контакті до ніг, до м'яча, дуже жорстко, і це є манера відбору».

ЯК ЗАПАЛИЛАСЯ "ЗІРКА" ТИМОЩУКА



До превеликого позитиву роботи у «Волині» я відношу запрошення в команду ряду талановитих футболістів.

У середині 1990-х, в один з проміжних днів між іграми чемпіонату серед команд вищої ліги я поїхав на гру першості області в селище Вересневе. Це район цукрового заводу, де грала команда « Кристал» (Вересневе). Відповідно до регламенту змагань спочатку грали юнаки, а потім - дорослі команди. Це був непоганий період для команд колективів фізкультури, які представляли підприємства. Я любив дивитися ці матчі, тому що зазвичай можна було раптом когось помітити.

Там зустрів Сашу Тимощука, з яким поговорили, адже знали один одного давно. Дивився гру юнаків і звернув увагу на худорлявого хлопця, який був середнього зросту. Не найвищий, не самий маленький але самий худий і найбільш вражаючий по руху, за манерою, за координацією, за думкою, технікою… Футболіст виділявся. Хоча дозволялося грати сімнадцятирічним юнакам, йому було тільки шістнадцять. Я побачив його цікаві манери і запитую: «А що це за пацан грає?» Саша: «А це мій син Толя». Я кажу: «Ось це мені цікаво, що він тут робить і чому я його раніше не бачив?» Саша: «Так він же вчитися в київському спортінтернаті. Раніше займався у Байсаровича Володимира Миколайовича, а потім ми його відправили в Київ».

Це був спортінтернат, яким керував Анатолій Шепель, а рік Тимощука тренували Семенов і Гребеножко. Після того як відіграли юнаки, розпочався матч дорослих команд. Дивлюся, Толя переодягнувся і грає два тайми за дорослих, де він знову-таки виділявся. Єдине, що зовсім молоде, юне дитя, «шкура і кістки». Але всі дії були правильні. Логічно, всі за футбольними нотами, і я зрозумів, що цього хлопця треба негайно забирати в команду.

Почав умовляти батька: «Саша, давай». Тимощук: «Та він ще маленький, худий, куди йому?» Я: «Обіцяю, що цього року випущу його на поле за основний склад». Дубля тоді не було. Він: «Та ні, Володимировичу, ви що - смієтеся?» Біля Тимощука стояли люди. Жартували, сміялися. Я кажу: «Та я серйозно кажу, давай будемо вирішувати». Він: «Ні, я не можу, у нього там тренування. Вони їздили в травні на турнір до Англії і Голландії і Толя там добре зіграв за 1978 рік».

Мені розмова не сподобався, і я звернувся до серйозних людям, які мали авторитет в області та місті. У 1990-ті роки ми всі спілкувалися з людьми, яких всі знали і які все вирішували. Вони почали акуратно пресувати, але нічого не вийшло, тільки погіршили ситуацію.

Я звернувся у відділ освіти - до Володі Довганюка - і запитав, чи можна влаштувати хлопця в школу, якщо ми його заберемо з Києва до Луцька. Він сказав, що без проблем , і пообіцяв зробити вільний графік відвідування школи. Я заручився підтримкою відділу освіти і мав козир для переговорів з батьком Тимощука: у Толі буде вільний графік і він зможе тренуватися.

Я дуже хотів забрати Тимощука, буквально ночі не спав. Мені казали: «Володимировичу, що ви сушите собі голову цим худим Тимощуком? Поки він виросте, поки заграє ...» Я кажу: «Та він вже гравець. Його постав на полі - він м'яча не втратить, він думає правильно, вміє віддати, горить бажанням відбирати, у нього чіпкість, він рухається весь час. Все, що він робить серед дітей, буде робити серед дорослих. Треба йому повірити, це гравець великого майбутнього». Всі мене відмовляли, а я всіх напружив тим, що мені потрібен цей гравець. Вперся рогом.

Володя Довганюк почав мені допомагати, зв'язався з директором інтернату. Вони сказали: ми не проти, тільки допоможіть, бо у нас багато учнів і нам би картоплі сюди. Я відразу: «Ми завеземо їм вагон картоплі в цей інтернат».

Я почав зв'язуватися з тренером Сашею Гребеножко, з яким навчався в спортінтернаті. Його син, до речі теж Саша, потім грав у мене два роки за «Волинь».

Але тоді не було ще сина гравця, а був тренер Саша Гребеножко, мій друг і однокашник. Я кажу: «Саша, допоможи мені взяти Тимощука». Він: «Так допоміг, але ми в травні були на турнірі в Англії, Тимощук грав за 1978 рік і був одним з кращих. Нам сказали приїжджайте в травні на наступний рік, ми його візьмемо». Я собі подумав: англійці заберуть точно, тільки дурень не розбереться, що це гравець.

Я знову звертаюся до авторитетних людей у місті. Вони на трьох БМВ-740 погнали в Київ до керівництва. Вирішували - вирішували, але нічого у них не вийшло. А я місця собі не можу знайти. Почали вмовляти батька і матір - нічого не виходить. А хлопець хотів грати. Я йому говорив: «Синку, я тебе випущу в цьому році у вищій лізі, вийдеш грати». А він: «А я толком за юнаків не грав». Я: «Нічого страшного».

Потім я дізнаюся, з ким Саша Тимощук дружить, може, тут дасть слабину. Такою людиною виявився Петя Харахай, дуже порядна людина, він добре знав Сашу, вони разом провели дитинство. Я до нього звернувся: «Петя, давай ти піднатиснеш, може ми не з того боку починаємо. Вже два місяці ніяк не можемо вмовити». І йому вдається батька Тимощука умовити, вони разом приходять до мене в кабінет на стадіон. Сашко каже: «Ну добре, а які умови будуть?» Я кажу: «Ось тобі контракт, Саша, і пиши, що ти хочеш». Він: «Мені треба з Толиком поговорити».

Знову хлопці на БМВ їдуть до Києва і через два дні привозять Толика. Удома вони подумали і написали свої умови: юридичний факультет Волинського університету, зарплата 500 доларів, підйомні він написав 300 (а ми йому дали 500), і однокімнатна квартира протягом п'ятирічного контракту. Ось такі були умови, для того часу в Луцьку це була, можна сказати, «бомба».

Після цього ми серйозно завершили розпочату справу, знову група людей їде до Києва забирати документи, але їм не віддали паспорта. Ми зробили новий, підписали контракт, зареєстрували його, і Толя дебютував у вищій лізі 10.09.1995 року у матчі «Волинь» (Луцьк) - «Кремінь» (Кременчук), який ми виграли 2:0.

Тимощук в кожній грі виходив на заміну, відчував себе справжнім футболістом за діями, рухами… Був серйозним, перспективним, правильним гравцем. Я переконався, що роботу ми зробили правильно, і час це показав.

Коли я пішов з «Волині», його хотіли продати до Австрії, але продали за невеликі гроші в «Шахтар». І тільки після переходу Тимощука спочатку в «Зеніт», а потім у «Баварію», «Волинь» отримала додаткову компенсацію.

Коли Тимощука побачив Лобановський, він захотів його в « Динамо». До мене зверталися, але я відмовив, бо вже не працював у «Волині» і не хотів робити неправильних рухів, долю гравця мало вирішувати керівництво команди.

Іноді ловлю себе на думці, що якби фактично не вкрав Тимощука з інтернату, то він міг би виїхати до Англії, прижитися там і не досягти таких вершин, не зіграти більше ста матчів за національну збірну України.

Тимощук - простий, надійний талант, який розвивався завдяки праці та підтримував у собі все необхідне, чим багатий хороший футболіст. Він був і швидкий, і стрибучий, і самовідданий, і сили достатньо в нього було, і чіпкий, і одержимий, і головою добре грав. Бив з льоту з лівої і правої, мав короткий, середній і довгий пас, прекрасно бачив поле, грав у координаційній підкаті, читав гру. Все в ньому було. Він пройшов різні ступені універсалізації, адже його Бишовець ставив лівим захисником, у збірній, у Колотова, він іноді грав правого захисника, лівого і правого півзахисника, грав центрального півзахисника, грав опорного і нападника. У Луцьку він був нападником. Пройшовши всі стадії різних функцій як гравець, він визначився і ніколи не говорив: «Я там не гратиму, я там хочу, а там не хочу». Він грав на будь-якому місці, робив все для команди.
Загрузка...
Коментарів: 0

Додати коментар:

УВАГА! Користувач www.volynnews.com має розуміти, що коментування на сайті створені аж ніяк не для політичного піару чи антипіару, зведення особистих рахунків, комерційної реклами, образ, безпідставних звинувачень та інших некоректних і негідних речей. Утім коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації, суб’єктивні повідомлення і можуть містити недостовірну інформацію.

Система Orphus
Яндекс.Метрика
Ukr.net: Автобазар http://avtosale.ua/. Свіжі новини України і світу в режимі реального часу на Укр.нет. Фільми в кінотеатрах на KINOafisha.ua. Телепрограма на TVgid.ua.