Кінець листопада ознаменувався суперечливими сигналами з «штабу реформ», в ролі якого все більш чітко виступає уряд. З одного боку, прем'єр Гройсман заявив про те, що має намір ( «7 кроків назустріч бізнесу») скасувати близько 300 регуляторних актів, що представляють собою явний баласт на спині ледь подає ознаки життя економічного розвитку країни.

При цьому слід нагадати, що в 2014-15 роках план «ривка» в рейтингу Doing Business на 20 місць намагався здійснити і уряд Яценюка. Але впровадити гільйотину регуляторних актів (до речі, в 2005 році це у України в значній мірі вийшло) не змогли вже два міністри економіки - Павло Шеремета та Айварас Абромавічус. Причім, незважаючи на те, що Шеремета був більше теоретиком, а Абрамавічус - більше менеджером, обидва зіткнулися з найсильнішою протидією бюрократії (що не дивно, адже з цього регулювання вона і живе).

Навіть пам'ятається, як на одному із заходів за участю блогерів, Абромавічус «опустив руки», сказавши, що має бути більш загальне, широке законодавство, а від проведення «гільйотини» відомство відмовилося.

Нескладно вгадати, чому в Україні має місце непомірна влада парламенту, і навіть незначні зміни доводиться проводити законом, а для цього збирати коаліції, подекуди вельми строкаті, і задовольняти запити кожного депутата. Тому і виходить шок без терапії або гомеопатія без позитивного шоку.

Заява Гройсмана виглядає вкрай амбітно: за рік злетіти на 40 місце в рейтингу, на який, так чи інакше, орієнтуються інвестори.

За останні 10-15 років такі стрибки на пострадянському просторі вдавалися хіба що Грузії. Існує і деяка небезпека: буває, що «під шумок» бізнес-лобісти домагаються скасування і об'єктивно корисного регулювання, розв'язуючи собі руки (зокрема, такі кроки можуть стосуватися фітосанітарних норм і захисту трудових прав).

Разом з тим Україні особливо втрачати нічого - швидке економічне зростання їй необхідне за будь-яку ціну, як і явні гучні успіхи. Це пов'язано з невдоволенням, яке поширилося серед громадськості, і перетворилося в непередбачувану міжнародну ситуацію.

З іншого боку, профільний віце-прем'єр із соціального блоку Павло Розенко оголосив про те, що комунальні підприємства саботують встановлення теплових лічильників і терпіти це в Кабіні не збираються довше, ніж до нового року. Оснащення житлових комплексів лічильниками має ключове значення для масштабних коригувань політики субсидій, та й в цілому передбачувано важкої ситуації, що склалася в галузі житлово-комунального господарства та супутньої їй соціальної політики.

Обидва ці суперечливих сигналу свідчать, що потяг українських реформ зупинився на перехресті: або країна, незважаючи на зовнішні чинники, зможе прорватися до динамічного ринкового капіталізму, або знову надовго застрягне в ринковому соціалізмі, величезну роль при якому грають «акціонована» бюрократія і продажні парламентські представники декількох корпорацій-монополій, єдині в тому, щоб постійно вибивати гроші з середнього і робітничого класу, кидаючи поїдаючою інфляцією подачки люмпенізованим верствам населення заради отримання їх голосів на виборах.

Правова спадкоємність з режимом Януковича і невпинно необхідний від Києва Брюсселем (не так Вашингтоном) легалізм, підхід до вирішення будь-яких політичних і економічних питань, заснований на чинному національному та міжнародному праві, спочатку і дуже жорстко обмежили політ думки українських реформаторів.

В умовах іноземної агресії і альянсу української організованої злочинності (яке контролює чимало парламентаріїв і бюрократів) з соціально спорідненим їй агресором те, що ми бачимо на протязі майже трьох років, мабуть, є максимумом, що можливо.

Тому критику урядового курсу весь час доводиться ділити на два види:

- Ту, яка добровільно спрямована на оптимізацію політики влади з розумінням конституційних і політичних меж, в яких їм доводиться діяти;

- Ту, яка є не більше ніж шипінням недобитків поваленого режиму, отруйних українську політичну, економічну, суспільну і медійну життя самим своїм безхмарним існуванням.

На жаль, нинішня конфігурація влади є хиткий союз офіційних і неофіційних представників великої і частково середньої буржуазії, так і не знайшли в собі мужності провести необхідні репресії проти груп, що представляють загрозу самому існуванню України, її державності та суспільства. Чи не схожий на такого лідера (індивідуально і колективно) і Володимир Борисович Гройсман, не кажучи вже про Петра Порошенка.

При цьому роки спостережень показують, що без періодів агресивної ломки усталених порядків так звані «незахіднохристиянські» країни схильні століттями залишатися на периферії світового розвитку. З них за останні тридцять років прориви в ряди перспективних держав вдалися тільки Грузії (2003-2012) і Румунії (2009-2015). Це вимагало від прогресивних кіл цих країн граничного напруження зусиль і, по суті, фізичного знищення мафіозних структур, які підживлювалися «традиціоналізмом».

Здається, у чинного уряду (в усіх його іпостасях) залишилося не більше півроку, щоб показати, на що воно в цьому сенсі здатне, крім гучних заяв. Адже останні опитування показують, що більше половини виборців почали схилятися на бік тих політичних сил ( «Батьківщина», «Самопоміч», «Громадянська позиція», «Радикальна партія» і «Свобода»), які готові зрізати кути на дорозі до реальних досягнень. Причому разом з головами олігархів та інших злочинців, намертво заблокували ці самі «кути». До речі, це, за іронією долі, теж європейський шлях, тільки ... двох-трьохсотлітньої давності.

Максим Михайленко , «Фраза»