Думаю, що бардак в країні – то не тільки наслідок космічної кількості злодіїв, запроданців та ідіотів у владі. Тут проблема ще й тому, що страшенно наш народ любить займатися не тим, чим би йому належало.

Далі, звісно, не про всіх, але ситуація симптоматична. От громадські активісти. Бери собі «актівнічай», так нє, понамальовували ксів і через одного хочуть бути журналістами. Бачив таких, що два слова сказати не може, а ксівою махає і думає, що йому вірять, наче воно ще щось і пише.

Хорош, а журналісти. Та Богом дані тобі функції писати і ізоблічати. Що тобі ще треба? Нє, блін, воно ні хр*на не пише. Воно лізе в активісти, щоб там ізоблічати.

А разом активісти і журналісти лізуть у політики і депутати, рано чи пізно їм стає в лом активнічать і писати, і контролювати – треба, значиться, самим покерувати. Але тут я, якраз, трохи розумію, бо ніша вивільняється: політики і депутатьйо всіх рівнів замість мудро керувати і людські закони писати, подалося в активісти і в журналісти.

Хр*н кого в якій Раді застанеш: усі або пікетують, або мітингують, або блокують, або у фейсбуках-твітерах свої нєтлєнки пишуть. І всі згадані тут дружно вимагають порядку.

Життя – воно непередбачуване і кидає людей з фаху на фах, з місії на місію, як сліпих кошенят. Куди тут до порядку… 
Роман Онишкевич  
журналіст, поет