Останнім часом мені все частіше на думку спадає, що високий з матеріальної точки зору, рівень життя сам по собі не гарантує майбутнього. Так – часто на наших шляхах можна зустріти дорогі автомобілі, але часто можна побачити й розчарування життям в очах наших дітей. Дітей, яким 14-16 років.
Це розчарування – наслідок недоотриманої в свій час материнської і батьківської опіки. Бо ніякими матеріальними «відкупними» не можна замінити мамину  казку і бабусину колискову перед сном, ігри з татом чи похід до лісу з дідусем. Нерозпалений  в свій час вогник родинної любові потім обертається погаслими очима і спустілими душами наших дітей.
І виправити це упущення батьків школа не завжди може. Бо ж важко ставати наставниками і вчителями для тих діток, які в часи свого раннього дитинства духу наставництва і вчительства по-справжніми не відчули.
Я вважаю, що ми повинні прагнути не підвищити рівень життя, а покращити якість життя, неодмінними складовими якого мають бути повноцінне дитинство і повноцінне батьківство.
Любімо своїх дітей, вкладаймо в них душу й серце, наповнюймо їх життєвою енергією,  коли вони цього потребують!
Тільки тоді ми будемо не ВИЖИВАТИ, не ПРОЖИВАТИ, не ДОЖИВАТИ, а повноцінно ЖИТИ!