Диктаторами не народжуються. Диктаторами стають.

ХХ століття в Європі було багате на диктатури. Були це диктатури м’які (авторитарні). Були й диктатури жорсткі (тоталітарні).

У становленні цих диктатур була своя логіка. Вони, як правило, виникали там, де суспільства були «аморфні», в яких громадянські інститути були погано розвинутими, а «новочасні» громадянські зв’язки не отримали належного оформлення. Щоб таке суспільство «трималося», потрібна була більш-менш сильна диктаторська влада. Саме тоді суспільство могло відносно нормально функціонувати й відповідати на ті складні виклики, що з’являлися перед ними.

Диктатури отримали поширення не лише на Сході Європи (в Радянському Союзі), а й у Європі Центральній та Південній. Там виникло чимало держав після Першої світової війни, коли розпалися імперії – Австро-Угорська, Російська й частково Німецька. Тоді диктатури виникли й у здавалося би відносно розвинутих країнах – Німеччині та Італії. Проте не треба забувати, який тут панував суспільних хаос після Першої світової.

Натомість, диктатура оминула розвинуті країни, де сформувалися сильні громадянські зв’язки – Англію, скандинавські держави, Францію, Швейцарію. Оминула вона й «неєвропейські» країни англо-сакського світу – США, Канаду, Австралію, Нову Зеландію тощо.

Можна говорити, що «спокуса диктатури» пропорційно зменшується до сили громадянських зв’язків.

На пострадянських теренах годі було чекати, що тут після розпаду СРСР з’являться демократичні держави – в сенсі європейської демократії. Єдиним тут винятком стали невеликі балтійські держави. Занадто слабкі в нас були громадянські зв’язки. Адже в СРСР їх не культивували – тут існувала диктаторська модель. Звісно, люди, сформовані в рамках цієї моделі, могли декларувати свій демократизм. Але це не значить, що вони були демократами. Часто ці люди в своєму маленькому світику вели себе як звичайнісінькі диктатори. І не дивно, що вони підтримували й підтримують політиків диктаторського типу.

А загалом в таких суспільствах, де слабкі громадянські зв’язки, де людина діє за принципом «моя хата скраю» або має кланову свідомість, годі чекати, що тут вдасться уникнути «спокуси диктатури». Інша річ, як ця спокуса буде реалізовуватися – як диктатура з тоталітарним відтінком (Росія, Узбекистан, Таджикистан), як «конструктивна» диктатура, для якої притаманна зорієнтованість на економічний розвиток (Азербайджан, Казахстан, Білорусь), чи як «хаотична» диктатура під виглядом демократії (Україна, Молдова, Грузія, Вірменія, Киргизія, Таджикистан).

Звісно, пострадянські країни (принаймні деякі) мають шанс перейти до демократії західного типу. Але годі сподіватися, що це станеться раптом, революційним шляхом. Необхідно розбудовувати зв’язки, коли людина включається в реальне громадянське життя (на рівні колективу, територіальної громади, зрештою – держави). Лише так можна з часом ліквідувати «спокусу диктатури». Але це тривалий і непростий процес.

Петро Кралюк