Напевно, багатьом лучанам знайомий цей дядя. Він грає на саксофоні в парку, в центрі, на Радянській. На голові смішна кольорова шапочка, приклеєний клоунський ніс. Одні думають, що це його професія, інші – що він бомж, та більшість взагалі не помічає ні цього дядька, ні його музики.


Сьогодні мені і моїй подрузі пощастило познайомитись із цією дивовижною людиною. Як це сталося? Ми сиділи в центрі міста на лавочці, слухали мелодію і наспівували слова пісень, які знали, наприклад «Где-то на белом свете…» чи «Что тебе снится, крейсер «Аврора»?». А тоді звернули увагу і на музиканта. Розговорились про нього, почали припускати, хто він, звідки і чому тут грає? І чомусь вирішили з ним познайомитись. Але поки ми сиділи і вагалися, він почав помаленьку збиратися додому. Тільки-но ми це побачили, як миттю підхопились з тієї лавочки і бігом побігли до нього, маючи на меті затримати його будь-якою ціною і поговорити..


Ну-от… Стоїмо ми вже перед ним, не знаємо, що сказати. І, на щастя, він сам до нас заговорив. Сказав: «Добрий день», а не «Прівєт, чувіхі» чи «Ооо, дєвачькі, киньте 5 грн на водку». І оцей «Добрий день» здивував нас найперше. Тоді ми стали розпитувати, хто він, де працює, чи довго вже так грає. І знаєте що? Якою ж оманливою, все таки, може бути зовнішність!!! Уявлення про людину потрібно складати, як мінімум, поспілкувавшись з нею.


Отже, цей вуличний музикант грає отак вже 19 років, з них 15 років – в Луцьку. Чи не кожного дня, за будь-якої погоди, він бере коробку зі своїм інструментом і йде в місто, щоб зробити приємне людям. Його розчарували усі ці натягнуті людські відносини, егоїзм, понти й випендрювання, розчарував несправедливий сірий світ, і він вирішив самотужки розмалювати його в якісь яскравіші тони. Так, грошей у нього небагато, бо скільки ж може їх бути у викладача музичної школи, та ще й в Україні? Але гроші для цієї людини аж ніяк не головна цінність. Так, важко виживати в таких умовах, та кожного дня, ідучи в парк чи в центр, він говорить собі: «Я вже міліонер, і мені більше нічого не треба, ніяких грошей, аби лише зробити приємне людям, щось, можливо, змінити в їхніх життях». І від цієї думки йому стає веселіше, він знову йде віддавати нам ту енергію, якої у нього всередині так багато. Звісно, з нього неодноразово сміялися, знущалися, глузували. Говорить, було у нього вже все, крім стрілянини. Не рідко приймали за бомжа чи тому подібне. Подумайте, скільки сили волі повинно бути в людини, яка терпіла знущання стільки разів, а наступного ранку знову йшла грати для тих самих людей. І цілком безкорисливо.


Він хоче, щоб наше місто стало живішим і веселішим та багато для цього робить. Хоче, щоб на площі ніколи не було тихо і говорить, що граючи відчуває себе там європейцем. Змінімо ж хоч трішки своє ставлення до таких розумних, цікавих і незвичайних людей, які роблять наше життя кращим.



Текст і фото: Юлія ФЕДУН

Малюнок: Ніна ТИХА