«Були військові, які збожеволіли»: боєць з Волині розповів про нелюдські тортури у російському полоні

Майор 36-ї окремої бригади морської піхоти Сергій Смирнов потрапив у полон при обороні Маріуполя. Коли увага, здавалося, всього світу була прикута до звільнення заводу «Азовсталь», не менше людей перебували в повному оточенні на металургійному комбінаті «Ілліча», йдеться у сюжеті ТРК «Аверс».

Сімʼя Сергія Смирнова зараз проживає у Нововолинську, переїхали вони з Миколаєва.

«Там (на заводі «Ілліча», – ред.) було 70 відсотків усієї міці морської піхоти і прилеглих підрозділів, бо забувають, що там були і нацгвардійці, і поліцейські, і прикордонники. Вони забувають про це», – каже військовий.

Сергій Смирнов у лавах ЗСУ опинився свідомо. «Я з 2011-го п’ять років учився в Національній академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного у Львові. У 2016 році по розподіленню потрапив у 36 окрему бригаду морської піхоти. І до сьогодні там служу».

Читати ще: Вірив у повернення додому: як експолонений боєць зустрівся із родиною на Волині

У полон військовий потрапив під час прориву у квітні 2022-го. Його з побратимами спочатку тримали в Оленівці, а потім почались етапи по просторах Росії.

«Відношення вкрай скотське. Є місця, де більш лояльніше відносилися, бо я був по етапах, а кожен етап – це прийомка. Це коли забивають (полонених, – ред.) наглухо. В останньому місці я просидів рік і три місяці, це було в Мордовії. Ось там було фігово. Бо там прямо катували жостко, тим паче, якщо ти з морської піхоти. Просто забивали наглухо. Там дивилася або звання, або посаду. Дивилися: якщо хлопці з артилерії або танкісти, або офіцерське звання, то вони просто снош*ли. І це було кожен день», – каже колишній полонений.Як згадує військовий, тортури були різні. Кати вдосконалювали свою «майстерність», навіть вчили один одного, як завдати найбільшого болю. Їхня мета була – деморалізувати та знищити, щоб людина потім не змогла жити звичайним життям, тим паче – служити.

«Вони просто забивали нас, повністю, щоб не було ніякого фізичного здоров’я. Був максимальний психологічний тиск. Це було 24 години сім днів на тиждень. Ну, не зовсім так, бо давали поспати, у нас відбій все ж був. Але 16 на 7, відразу з підйому, була тупо психологічна давка. Там взагалі законів не було, в Мордовії особливо», – розповідає Сергій.

Військовий каже, що у декого не витримувала психіка. «У мене в камері такі було. Я більше скажу – половина таких. У мене в камері були військові, які зійшли з розуму. Вони просто зранку прокидались і билися головою об стіну. Вони абсолютно не розуміли, що роблять. Там помирали люди, при нас виносили тіла. Одного винесли на коридор і лежав там ще день. Потім тільки забрали».

Читати ще: Військовий Сергій Смирнов після полону оселився на Волині

Повна інформаційна ізоляція, голод і антисанітарія...

«Душ був просто в туалеті, ну, на туалеті зроблений, саморобний. Приймали раз в три тижні або раз у місяць. І ти заходиш тільки на хвилину часу, максимум – це включаєш воду і виключаєш. Потім тебе фіг*чать, і ти просто забігаєш в камеру. От і все. Щоб ви не думали – там бані не було. Там нічого не було, медицини не було. Якщо пам’ятаєте, але, думаю, в Україні вже знають, є такий момент, як доктор зло. Замість того, щоб лікувати, ну він на смєнку в нас приходив, то він просто шокером бив або просто так забивали, якщо хтось звертався за ліками», – розповідає про жахіття полону чоловік.

Знущалися і російські орки, і кати з інших республік.

«Коли ми були у Брянській області, то у нас були чеченці. І вони, напевно, більше навіть поваги виявляли, бо розуміли, де ми були, ніж самі росіяни, які сиділи в тепличних умовах і 40 відсотків яких навіть не брали участь в бойових діях», – згадує Сергій.

Пекло для військового закінчилось у вересні 2024-го, коли після 2,5 року полону його звільнили.

Військовий каже, що коли їх везли на обмін, то думав, що то черговий етап. «Я коли заїхав у Білорусь, то побачив, бо прогриз мішок, що кордон. Я з товаришем – ми такі, що й могли на рожен полізти, але це допомагало інколи в інформативному плані, щоб хоч щось десь побачити. А в нас мішки були на головах, то ми просто їх попрогризали, бо у нас, як завжди, руки були з’язані. То я побачив місто Новозибків, а це кордон якраз там України, Білорусі і орків».

Зараз Сергій проходить реабілітацію після тортур. Його сину було шість місяців, коли тато потрапив у полон. Тож нині чоловік наздоганяє пропущений із сім’єю час і чекає на звільнення побратимів.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---