«Хоч і старші дядьки, але слухають», – 22-річний командир взводу 100-ї бригади з Волині

Командир взводу 100 окремої механізованої бригади Ігор Паклін у військо пішов від початку повномасштабного вторгнення. На той момент йому було 20 років. Чоловік залишив роботу, де був керуючим, та вступив до лав Збройних сил України.

Під час інтерв'ю Суспільному розповів, що про своє рішення не шкодує.

Як рідні відреагували на це ваше рішення піти у військо?

Я, якщо чесно, не запитував нікого. Але мама й тато не сильно були за. Брат так само. Але я сказав, що піду і все. Вступив до лав 25 лютого 2022 року. До цього не служив, був обмежено придатний.

Спочатку 100-та бригада стояла тут, на заході країни. Ми тренувалися. Злагодився колектив. Знали кожен крок, скажімо так, побратима. Коли відправилися в зону бойових дій, шокового стану не було. Ми були підготовлені і морально, і фізично.

Що для Вас було найважчим, вже будучи в зоні бойових дій?

Найважчим завжди є переживання за побратимів. Думаєш, щоб всі були цілі, здорові. А такого чогось важкого і немає. Найголовніше – виконати завдання, щоб усі були цілі.

Обороняли рубіж, тримали оборону, щоб не допустити просування ворога в тил. Бувало, навіть вперед трішки висунулись, ворога підсунули.

Чи бували ситуації на межі життя і смерті у вас конкретно?

Так, бували. Один раз був поранений. Осколкове поранення в голову. Але там нічого страшного. Найголовніше – контролювати себе, не кіпішувати, приймати правильні рішення, тоді все виходить.Відразу важко було до цього звикнути, але якось з часом звиклося. Страх свій переборов, і вже потім просто ходиш, як на роботу. В кожної нормальної людини є страх трішечки, але найголовніше – його переборювати. Переборювати і виконувати завдання, зберігати своє життя.

Вам 22 роки, як бути командиром у такому юному віці?

Найголовніше, що побратими слухають. Хоч і старші дядьки, але слухають. Кажуть: Ігоря нема, ми нікуди вже не підемо. Як я йду, то вже всі спокійно йдуть.

Читати ще: «В армії скинула 15 кілограмів». Волинянка пішла на передову разом з донькою. Інтерв’ю

Коли частину 100-ї бригади відправили на Бахмутський напрямок, тут на заході, зокрема на Волині, відбувалися акції в підтримку бригади. Можливо, ви про це чули. Жінки, дружини, матері організовувалися і вимагали більшого озброєння. Як ви взагалі до цього ставитеся?

Я думаю, що такі акції не допоможуть. Бо може бути тільки гірше. Озброєння в нас завжди вистачало. Озброєння, забезпечення і їжа – в нас завжди всього хватало.

Тоді який вид підтримки рідних, які в тилу, найкращий? Збори допомагають?

Хлопці самі знають, що їм треба купити: дрон, батареї чи ще якесь обладнання. Це найбільше. Так само автомобілі, ремонтувати їх теж треба.

Як спілкуєтеся з рідними? Як часто виходили на зв'язок з ними, будучи там?

Раз-два рази на тиждень зідзвонювалися. Мало часу, не завжди є інтернет, зв'язку зовсім не було. Десь як на інтернет попадеш, набереш чи напишеш, що все добре, живий, здоровий.

Зараз ви на відновленні. В чому його суть? Це ж не просто реабілітація?

Відпочиваємо, скажемо так, від обстрілів. Кожен день тренування. Нових людей дають. Так само їх навчаємо.

Ви тренуєте? Чи самі тренуєтеся?

Я теж тренувався, пройшов навчання і сам треную. Стараюся своїх хлопців трошки підучити, щоб вони вже до мого голосу звикали. Суто до мене, щоб звикали. Бо інструктори показали, навчили. Зараз, як новенькі приходять, то вже більшість я займаюся ними.

Читати ще: Пройти переможним парадом Красною площею й розстріляти Кремль: про що мріють князівські воїни з Волині

Важко встановлювати контакт з новенькими?

Різні попадаються. Є, що розуміють, чого він сюди прийшов і що з ним може трапитись. А є, що не розуміють, чого він прийшов і що він тут робить.

Як поводитесь з тими, кому не вистачає мотивації?

Розказуємо свої ситуації, які в нас були, що це не смішно. Треба тренуватися, щоб ти міг зберегти своє життя.

Чого не варто питати у військових під час відпустки, а що навпаки варто?

Коли приїдеш у відпустку, багато питають: а як там? Поїдь, подивися, як там. Людина не зрозуміє, як там, коли вона сама там не побуває. Я нікому нічого не розказую. На цю тему я ні з ким не спілкуюся, навіть з рідними.

Малюнки від дітей отримуєте?

Так, отримуємо. Навіть на нулі вішали. Вони добре мотивують теж. Коли було важко, подивишся на них і одразу розумієш заради кого ти воюєш. Це досі дієвий інструмент.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---