Не дожити до вечора, а до обіду: історія волинянина, який провів 50 місяців у неволі
Військовий Павло Літвін із Боратинської громади провів у російському полоні 50 місяців. У червні 2026 року Павло повернувся додому під час обміну полоненими. Його дідуся й бабусю також утримували у в таборах.
В інтерв’ю військовослужбовець розповів про пережите в неволі, вірші, які складав у пам’яті, та історичний перегук у долях двох поколінь родини, повідомляє Суспільне.
«Ми побачили, що нас в Україні чекають»
З його слів, першим відчуттям після обміну було бажання, щоб це справді був обмін, щоб нічого не зірвалось і все склалося якомога краще. Хотілося якомога швидше від’їхати від місця обміну й залишити позаду все, що було до нього.
«Ми побачили, що нас в Україні чекають. Коли ми проїжджали перші кілометри шляху від пункту обміну до лікарні, ми були дуже здивовані тим, як нас зустрічають. Люди виходять з магазинів, зупиняються в автомобілях. Багато дуже дітей з прапорами. І видно, що вони щиро зустрічали нас і раділи, так як і ми самі», – розповідає Павло.
Така підтримка була важлива, щоб ти от з перших хвилин, з перших годин відчув, тебе дійсно дома чекають, згадує він.
«Вийшли з автобуса і я одразу помітив своїх товаришів, з якими я проходив службу у військовій частині. Я був цьому безмежно радий, що я потрапив на обмін. Потрапили мої побратими, які мені були дорогими і близькими. Ми дуже довго обіймалися, були і у моїх друзів і сльози на очах», – додає.
Вперше поговорити з рідними вдалося в лікарні.
«Нам в лікарні видали телефон, SIM-картку. В нас дуже тривалий час не було телефонів ніяких. Я не міг розібратися, як правильно там встановити ту карточку, як запустити той телефон. Я набрав, говорю: «Я дома, це я». І просто рідні почали плакати і просто я чув, поки вони плачуть і радіють, що я повернувся додому», – згадує колишній військовополонений.
Читати ще: 50 місяців неволі: воїн Павло Літвін першим зняв свій портрет зі стенда з фотографіями полонених і зниклих безвісти в Луцьку
«Коли потрапив у полон розумів, що буде важко»
Павло Літвін розповів, коли вони були в Маріуполі, їхні позиції обстрілював ворог. Була складність як з боєприпасами і зі зброєю, так і з продуктами. Маючи обмежену кількість харчів, військові ділилися ними разом із місцевими мешканцями.
«Найскладніше для кожного було чути звук літака. Він не давав тобі заспокоїтися, ти завжди чекаєш, очікуєш, де він буде. Він наносить велике ураження і морально давить на людей. Спочатку вони заходили на нижчих висотах, а з часом почали підніматися вище і їх не могли зафіксувати і уразити.
Це був квітень. Обставини все ускладнювались, ускладнювались і дійшли крайньої точки, нам дали завдання вийти на вказаний рубіж. Не було чіткого розуміння, куди ми йдемо і що ми йдемо. Але коли я вже підняв руки, зрозумів, що ми потрапили в полон і потрібно триматися. Буде важко», – згадує морпіх.
З його слів, разом з ним у полон взяли приблизно 250 військових.
«Не дожити до вечора, а дожити до обіду»
Його утримували в Таганрозі, Оленівці та виправних колоніях Мордовії. Були місця, де було більш краще перенести цей час в неволі, розповідає Пасло Літвін. Враження було таке навіть і ціль не дожити до вечора, а дожити до обіду.
«Я пам’ятаю таку ситуацію, де почалось до нас гірше ставлення. Це було в Таганрозі. Я пам’ятаю, нас тільки вивантажили з вантажівок, тому що ми не вийшли, нас вивантажили. Руки зв’язані, ноги зв’язані, очі закриті і нас просто як мішки викидають з КАМАЗів.
Одній людині стало погано. Я подумав: прийдуть, допоможуть, а його просто побили. Кажуть: «Все, тобі більше допомоги не треба». А він не розумів взагалі, що відбувається. Надавали удари і гумовим кийком – руки, ноги, електрошок. І у кожного з нас, хто проходив полон, є таке, коли ти чуєш звук електрошокера, тебе повністю всього починає кидати в тремтіння. І ти все це пропускаєш через себе, навіть, якщо ти його тільки чуєш», – каже волинянин.
Також було цькування собак. І бувало так, що собака могла вкусити. Таким способом вони вганяли в паніку, щоб людина не могла логічно мислити.
«Далі була Республіка Мордовія. Був складний заклад. Ми тільки як туди приїхали, нас поставили на коліна, мішки на головах, і в мене в кармані був мій документ, хто я, і звідки я родом. Він дістав цей папірець, читає Волинская область, і він задає питання: «А это что, западная Украіна?» Я не встиг навіть відповісти, мене просто почали бити. Вони дуже не люблять західну Україну. Україна, яка хоче любити своє, мати своє, українське, для них така Україна не підходить. І завжди шукали...» – згадує Павло.
Вірші в неволі
У неволі Павло Літвін почав писати вірші. Правда, записати було ніде. Все трималося в голові і уберігалося для таких от випадків, щоб з кимось поділитися.
«Стоїш і дуже багато часу є подумати, згадати своє минуле, уявити майбутнє. Тобто ми жили в декількох просторах: в минулому, в майбутньому і в сьогоденні. А вірші допомагали в тому, щоб не здаватися. І щоб була згадка про те, що це в нас було і поділитися з іншими людьми, щоб вони, можливо, через вірш відчули те, що відчував я, перебуваючи там», – згадує Павло.
Сплю, мені знову сниться війна.
Не може забути пам’ять моя.
Зруйноване місто, розбите життя,
жахливою завжди була вона.
Прокидаюсь і знову в полоні.
Сил потрібно доволі.
Хочу кричати, а потрібно мовчати.
Прийдеться ще довго стояти.
Падаю і знову встаю.
Надія допомагає в бою.
«Життя варте того, щоб знову жити»
Як розповіла представниця обласного ветеранського товариства репресованих та політв’язнів Анна Рекретюк, у місцях ув’язнення в Росії раніше утримували й ваших дідуся та бабусю, Емілію і Павла Домбровських.
«Знаю, що мій дідусь був в УПА, що він був відісланий на схід, що перебував в таборах, холод, голод. І дідусь завжди намагався, щоб була їжа, щоб було тепло, тому що в нього був страх, що в нього це знову може пропасти.
Деякі лінії мого життя і життя мого дідуся перетинаються. Ми також стояли на захисті України, українського і в нас був один ворог», – розповів Павло Літвін.
З його слів, час пройшов, все залишилось тим самим. Люди як думали зі сторони Росії про Україну, так вони і думають надалі. І просто потрібно навчитися жити з тим, що маємо, не принижуючи своє, а люблячи своє і пам’ятаючи, хто ми є.
Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу
В інтерв’ю військовослужбовець розповів про пережите в неволі, вірші, які складав у пам’яті, та історичний перегук у долях двох поколінь родини, повідомляє Суспільне.
«Ми побачили, що нас в Україні чекають»
З його слів, першим відчуттям після обміну було бажання, щоб це справді був обмін, щоб нічого не зірвалось і все склалося якомога краще. Хотілося якомога швидше від’їхати від місця обміну й залишити позаду все, що було до нього.
«Ми побачили, що нас в Україні чекають. Коли ми проїжджали перші кілометри шляху від пункту обміну до лікарні, ми були дуже здивовані тим, як нас зустрічають. Люди виходять з магазинів, зупиняються в автомобілях. Багато дуже дітей з прапорами. І видно, що вони щиро зустрічали нас і раділи, так як і ми самі», – розповідає Павло.
Така підтримка була важлива, щоб ти от з перших хвилин, з перших годин відчув, тебе дійсно дома чекають, згадує він.
«Вийшли з автобуса і я одразу помітив своїх товаришів, з якими я проходив службу у військовій частині. Я був цьому безмежно радий, що я потрапив на обмін. Потрапили мої побратими, які мені були дорогими і близькими. Ми дуже довго обіймалися, були і у моїх друзів і сльози на очах», – додає.
Вперше поговорити з рідними вдалося в лікарні.
«Нам в лікарні видали телефон, SIM-картку. В нас дуже тривалий час не було телефонів ніяких. Я не міг розібратися, як правильно там встановити ту карточку, як запустити той телефон. Я набрав, говорю: «Я дома, це я». І просто рідні почали плакати і просто я чув, поки вони плачуть і радіють, що я повернувся додому», – згадує колишній військовополонений.
Читати ще: 50 місяців неволі: воїн Павло Літвін першим зняв свій портрет зі стенда з фотографіями полонених і зниклих безвісти в Луцьку
«Коли потрапив у полон розумів, що буде важко»
Павло Літвін розповів, коли вони були в Маріуполі, їхні позиції обстрілював ворог. Була складність як з боєприпасами і зі зброєю, так і з продуктами. Маючи обмежену кількість харчів, військові ділилися ними разом із місцевими мешканцями.
«Найскладніше для кожного було чути звук літака. Він не давав тобі заспокоїтися, ти завжди чекаєш, очікуєш, де він буде. Він наносить велике ураження і морально давить на людей. Спочатку вони заходили на нижчих висотах, а з часом почали підніматися вище і їх не могли зафіксувати і уразити.
Це був квітень. Обставини все ускладнювались, ускладнювались і дійшли крайньої точки, нам дали завдання вийти на вказаний рубіж. Не було чіткого розуміння, куди ми йдемо і що ми йдемо. Але коли я вже підняв руки, зрозумів, що ми потрапили в полон і потрібно триматися. Буде важко», – згадує морпіх.
З його слів, разом з ним у полон взяли приблизно 250 військових.
«Не дожити до вечора, а дожити до обіду»
Його утримували в Таганрозі, Оленівці та виправних колоніях Мордовії. Були місця, де було більш краще перенести цей час в неволі, розповідає Пасло Літвін. Враження було таке навіть і ціль не дожити до вечора, а дожити до обіду.
«Я пам’ятаю таку ситуацію, де почалось до нас гірше ставлення. Це було в Таганрозі. Я пам’ятаю, нас тільки вивантажили з вантажівок, тому що ми не вийшли, нас вивантажили. Руки зв’язані, ноги зв’язані, очі закриті і нас просто як мішки викидають з КАМАЗів.
Одній людині стало погано. Я подумав: прийдуть, допоможуть, а його просто побили. Кажуть: «Все, тобі більше допомоги не треба». А він не розумів взагалі, що відбувається. Надавали удари і гумовим кийком – руки, ноги, електрошок. І у кожного з нас, хто проходив полон, є таке, коли ти чуєш звук електрошокера, тебе повністю всього починає кидати в тремтіння. І ти все це пропускаєш через себе, навіть, якщо ти його тільки чуєш», – каже волинянин.
Також було цькування собак. І бувало так, що собака могла вкусити. Таким способом вони вганяли в паніку, щоб людина не могла логічно мислити.
«Далі була Республіка Мордовія. Був складний заклад. Ми тільки як туди приїхали, нас поставили на коліна, мішки на головах, і в мене в кармані був мій документ, хто я, і звідки я родом. Він дістав цей папірець, читає Волинская область, і він задає питання: «А это что, западная Украіна?» Я не встиг навіть відповісти, мене просто почали бити. Вони дуже не люблять західну Україну. Україна, яка хоче любити своє, мати своє, українське, для них така Україна не підходить. І завжди шукали...» – згадує Павло.
Вірші в неволі
У неволі Павло Літвін почав писати вірші. Правда, записати було ніде. Все трималося в голові і уберігалося для таких от випадків, щоб з кимось поділитися.
«Стоїш і дуже багато часу є подумати, згадати своє минуле, уявити майбутнє. Тобто ми жили в декількох просторах: в минулому, в майбутньому і в сьогоденні. А вірші допомагали в тому, щоб не здаватися. І щоб була згадка про те, що це в нас було і поділитися з іншими людьми, щоб вони, можливо, через вірш відчули те, що відчував я, перебуваючи там», – згадує Павло.
Сплю, мені знову сниться війна.
Не може забути пам’ять моя.
Зруйноване місто, розбите життя,
жахливою завжди була вона.
Прокидаюсь і знову в полоні.
Сил потрібно доволі.
Хочу кричати, а потрібно мовчати.
Прийдеться ще довго стояти.
Падаю і знову встаю.
Надія допомагає в бою.
«Життя варте того, щоб знову жити»
Як розповіла представниця обласного ветеранського товариства репресованих та політв’язнів Анна Рекретюк, у місцях ув’язнення в Росії раніше утримували й ваших дідуся та бабусю, Емілію і Павла Домбровських.
«Знаю, що мій дідусь був в УПА, що він був відісланий на схід, що перебував в таборах, холод, голод. І дідусь завжди намагався, щоб була їжа, щоб було тепло, тому що в нього був страх, що в нього це знову може пропасти.
Деякі лінії мого життя і життя мого дідуся перетинаються. Ми також стояли на захисті України, українського і в нас був один ворог», – розповів Павло Літвін.
З його слів, час пройшов, все залишилось тим самим. Люди як думали зі сторони Росії про Україну, так вони і думають надалі. І просто потрібно навчитися жити з тим, що маємо, не принижуючи своє, а люблячи своє і пам’ятаючи, хто ми є.
Знайшли помилку? Виділіть текст і натисніть
Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу
Коментарів: 0
В окопах, на службі та в укриттях: як в Україні пройшов Радіодиктант національної єдності
Сьогодні 17:48
Сьогодні 17:48
Комедія про дружбу, мистецтво та різні погляди на світ: у Луцьку запрошують на виставу «Serendipity»
Сьогодні 17:31
Сьогодні 17:31
У Луцьку п'яний водій Kia спричинив подвійну аварію
Сьогодні 16:57
Сьогодні 16:57
Додати коментар:
УВАГА! Користувач www.volynnews.com має розуміти, що коментування на сайті створені аж ніяк не для політичного піару чи антипіару, зведення особистих рахунків, комерційної реклами, образ, безпідставних звинувачень та інших некоректних і негідних речей. Утім коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації, суб’єктивні повідомлення і можуть містити недостовірну інформацію.