Пів століття разом: волиняни, які відсвяткували золоте весілля, поділилися секретами сімейного щастя

Подружжя Дігалевичів із села Вишеньки Рожищенської громади разом уже пів століття. Кілька років тому вони обвінчалися. За життя Івану та Ярославі довелося важко працювати. Він працював у колгоспі трактористом, вона – ветеринарним фельдшером.

Про це йдеться у одному із сюжетів телеканалу «Аверс».

Івану Дігалевичу виповнилося 76 років, його дружині Ярославі – 77. Цієї осені буде 52 роки, як вони одружилися. Нині подружжя на пенсії. З господарства у них є два коти, собака і кури. Утім, розповідають, що коли були молодшими, то тримали чимало худоби.

Коли пані Ярославі був рік, її сім’ю примусово виселили із польського села Довжнів Грубешівського повіту. Опинилися вони у Вишеньках. Згодом жінка змогла у ветеринарному технікумі у Рожищах здобути ветеринарну освіту.

«Наш голова колгоспу був суворий і справедливий. Треба було його слухати. Ми обслуговували три колгоспи», – розповідає жінка.

Як розповідає Іван Дігалевич, він із багатодітної сім’ї. Його батьки виховували 10 дітей. Мама не працювала, а тато, попри інвалідність, мусив виконувати важку роботу, аби прогодувати сім’ю.

«Тато мій був інвалід. Йому «волос» підійшов по лікоть. Рука стала тонесенька і не працювала. Але косив, і все робив. Тільки в армію на фронт не забрали через ту руку. Батько не раз від НКВД книжкою із законом по голові отримував. Докоряли, мовляв, чого мозолі є, а працювати не можеш», – розповідає чоловік.

Замолоду волинянин працював у колгоспі трактористом. Каже: за місяць міг заробити 40 рублів. А буханець хліба тоді коштував 16-20 копійок.

З часом подружжю вдалося придбати фінський будиночок. Чоловік їздив за ним у Тернопіль. Тоді за обійстя заплатили дві тисячі рублів.

Водночас подружжя відзначає одну особливість тодішніх часів. Кажуть, що хоч люди і тяжко працювали, однак уміли веселитись.

«Щонеділі – танці у клубі. З обіду наймали музикантів. Один був барабанщиком, інший грав на баяні. І від обіду починалися танці. То танцювали до опівночі. Весело було, може тому, що ми були молодими. Веселій було, ніж сьогодні. А ще ж старші жінки приходили подивитися, а ми й собі перед ними трошки гоноруємо, щоб гарно було», – посміхається пані Ярослава.

«Їдуть на роботу – співають, підуть на Стир купатися – співають. Усюди співали. А сьогодні навіть п’яного не чути», – сміється пан Іван.В Івана та Ярослави троє дітей. Уже мають дев’ятьох внуків. Пригадують, що власне весіля гуляли тиждень.

«Тоді весілля були дуже «борзиє». Шалаш. І гуляли ледве не тиждень – від неділі до неділі. Поки бідони не висихали».

А от обвінчалося лише три роки тому. Кажуть, що за радянських часів не те що обвінчатися, а й дитину похрестити було складно.

«Золоті» ювіляри розповідають, що часом сварки бували, але такого, щоб не розмовляли між собою тижнями чи місяцями, не було.

А головним мистецтвом довгого і щасливого подружнього життя називають довіру і вміння пробачати.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---