USD 25.9 26.2
  • USD 25.9 26.2
  • EUR 29.4 29.65
  • PLN 6.8 6.95

Сьогодні йому виповнилося б 90 років. Пам'яті Еділа Ольшевського

Сьогодні, 6 червня 2019 року, знаному українському митцеві, заслуженому артистові України Еділу Михайловичу Ольшевському виповнилося б девʼяносто років. Упродовж тривалого часу він був головним режисером Волинської обласної філармонії. У день народження Еділа Михайловича публікуємо спогад, написаний його сином – теж працівником філармонії, керівником літературно-драматургічної частини Волинської обласної філармонії, членом Національної спілки письменників України Ігорем Ольшевським.

***

Дорогому татусеві на 90-річчя.

На одній із моїх улюблених світлин, яку я зазвичай називаю першим нашим сімейним знімком, пильне око і об’єктив фотоапарата когось із колег батька й матері зафіксували момент, коли вони сидять удвох (ні, перепрошую, все-таки утрьох, бо в маминому лоні – Ольшевський-молодший) на якомусь лузі. Певно, виникли неполадки з театральним автобусом, і обоє вирішили перепочити. Молоді, замріяні, сповнені яскравих планів і надій на майбутнє, попри всі тогочасні проблеми... Поруч біля мами – тато. Ледь примружившись від сонця, роздумує про життя-буття. У погляді – й прихована тривога (матуся розповідала, що поїздка та була майже детективною – один із працівників виявився нечистим на руку та ще й нібито не зовсім тим, за кого себе видавав, і батько, як директор Нововолинського театру, їхав із ним розбиратися, а мама, – хоч сама була при надії, –турбуючись про татове здоров’я й безпеку, склала йому «компанію»), і сподівання, що все зміниться на краще, й доброта, доброта, доброта...
На жаль, татові не вдалося забрати нас із мамою із пологового будинку: загострення туберкульозного процесу надовго вклало його на лікарняне ліжко, і про народження моє він довідався вже в диспансері. Тато розповідав, що тієї ж ночі йому наснився кумедний сон: ніби повернувся додому, а я (вже величенький) питаю: «Ну що, татусю, підемо на пиво?». Казав, що сон цей ще більше впевнив його у власному одужанні. І справді, хвороба невдовзі відступила...

Інша, потемніла від часу світлина – мабуть, теж Нововолинськ. Тепер ми справді утрьох: тато, мама, я... На жаль, пам’ять людська влаштована так, що немовлячий період для дорослих і навіть дітей старшого віку закритий (не кожному вдається, як Михайлові Зощенку, проникнути у цей «спецфонд»). Тому не знаю, що мені говорили в цей час батьки. Можливо, наспівували пісень? Принаймні музику вони дуже любили – і мама, і тато, – й передали цю любов мені...
Перший же яскравий, осмислений епізод за участі батька зафіксувався вже в Берестечку. Повертаємося з мамою із прогулянки, а татусь сидить на подвір’ї й прилаштовує до нещодавно придбаного дитячого ліжка мотузяні «грати» – щоб я під час сну не злетів додолу (це був період «прощання з колискою»).

Напевно, батьки були у відпустці, хоча, щоб частіше бачити мене (з семи місяців до тринадцяти років я через часті гастролі жив і виховувався у бабусі), вони працювали навіть у вихідні й відгули теж проводили в Берестечку. Десь із тих часів пригадую і збирання грибів у лісі (тато в цей час розказував, які з них їстівні, а які отруйні, хоч фанатиком «третього полювання» не був – віддавав перевагу риболовлі).

Потім – Новий рік... В руках у тата – бенгальські вогні... Запалює їх, жартома, цитуючи персонажа якоїсь із вистав: «Салют із трьох берданок!» Іскри...

Відчуття свята... Власне, цей святковий стан відвідував мене щоразу – щойно відчинялися двері й до хати заходили батьки, або ж, коли прийшовши після ігор з ровесниками, заставав їх у причілку (основні кімнати бабуся здавала квартирантам). І річ була не в іграшках чи ласощах, які завжди привозили мама й тато – в ці миті я особливо гостро відчував, що у мене є батьки, і вони – саме тут, а не десь на гастролях, звідки завжди озивались листами... А щодо іграшок – тато, який мав золоті руки, нерідко сам робив їх для мене: пригадую пропелер, який розкручувався за допомогою котушки з-під ниток і рибальської жилки й, хоч не високо, але злітав, обертаючись, угору, моделі планера, вертольота (я ж мріяв бути льотчиком). А коли підріс, майстрували вже удвох (флюгер, телескоп і т. д).

Але найчастіше батько дарував мені книги, оскільки сам був неабияким бібліофілом (читав навіть у передостанній день свого життя). Значну частину свого заробітку витрачав на книжки, причому різноманітні, які стосувалися не лише театру – до нашої бібліотеки потрапляло багато як художньої, так і довідкової літератури, Власне, інтерес до видань енциклопедичного характеру теж прищепив мені тато ще в ті ранні літа – либонь, під час місячного «берестечківського сидіння», коли Нововолинський театр розформували (наслідок злочинних хрущовських експериментів), а нову роботу батьки ще не знайшли (Ніжин, знову Нововолинськ, Біла Церква й нарешті Луцьк були попереду). До Берестечка ми тоді перевезли всю нашу домашню книгозбірню.

Дитячі ж книги тато спочатку читав мені уголос, потім, коли я вже вивчив абетку (завдяки газетам і кубикам із літерами це сталося доволі рано – якщо не у три, то принаймні в чотири роки) й почав читати сам, завжди розпитував про зміст, який я мав не просто переповідати, а й (нехай навіть по-дитячому) аналізувати, являючи власне ставлення до героїв та їхніх учинків.

Коли я бував до сліз засмучений або розчарований трагічним – чи навіть просто сумним, – фіналом (особливо це стосувалося деяких казок Андерсена, які були радше притчами, аніж казками у звичному розумінні), тато не іронізував, не зводив усе до «письменницької вигадки» (мовляв, «чого ти, то ж неправда, папір усе витримає»), а навпаки, розповідав, як у дитинстві сам плакав, читаючи «Каштанку» Чехова чи дивлячись виставу за «Знедоленими» Віктора Гюго. Пояснював, що так у людині прокидається власне людина, здатна співпереживати й ставитися до життя як найвищої цінності.

Йшлося, по суті, про відоме ще з античних часів поняття катарсису – очищення через душевне потрясіння, – яке й відрізняє справжнє мистецтво від псевдомистецтва. Як творчий працівник театру, – актор і режисер, – тато це розумів, як ніхто інший, і намагався мені це пояснити, добираючи слова, доступні для дитини.

Не буде перебільшенням сказати, що й один із перших потужних імпульсів до майбутньої літературної творчості теж надійшов від батька (я про це вже писав колись). На моє 15-річчя тато подарував «Поэтический словарь» Олександра Квятковського. Того ж 1973 року придбанo «Словник літературознавчих термінів» Василя Лесина й Олександра Пулинця. Простудіювавши «від палітурки до палітурки» обидва видання, спробував творити щось своє – і «пішло», і «поїхало»... До моїх літературних спроб тато ставився серйозно, був (поряд із мамою) першим слухачем, читачем і критиком, либонь, кожного з віршів, перекладів, есеїв, пісенних текстів, які виходили з-під мого пера, і це не була думка дилетанта – як професійний режисер, він намагався вловити внутрішню «драматургію» твору, вчасно даючи слушні поради.

Зрештою, тато був і обдарованим літератором – замолоду писав цікаві вірші, уже в дев’яності створив дві п’єси про життя і трагічну долю двох знакових митців Розстріляного Відродження – Євгена Плужника («Голос пам’яті»; ця вистава з успіхом ішла свого часу на сцені Житомирського академічного українського музично-драматичного театру ім. Івана Кочерги) та Михайла Драй-Хмари («І оживаю, і люблю...»), інсценував повість Бориса Васильєва «А світанки тут тихі», сторінки документально-нарисової книги Світлани Алексієвич (нині Нобелівської лауреатки) «У війни не жіноче обличчя». Писав і прозу (автобіографічна повість про дитинство, юність, становлення митця, на жаль, лишилася незавершеною).

Та основним смислом життя батька була Її Величність Режисура. Цій справі тато лишався вірним усюди – і в театрах Володимира-Волинського, Нововолинська, Ніжина, Білої Церкви, і у Волинському обмуздрамдеатрі імені Т. Г. Шевченка (нині академічному), де тривалий час був головним режисером, і у Волинському училищі (тепер коледжі) культури і мистецтв імені І. Ф. Стравінського, де навчав юнаків і дівчат режисерській та акторській майстерності, і у Луцькій СЗОШ № 1, і, звичайно, у Волинській обласній філармонії, де теж працював на пос аді головного режисера аж до виходу на заслужений відпочинок, і де його згадують особливо зворушливо і вдячно...

Являючи приклад безнастанної натхненної роботи (зокрема і над собою), він умів заряджати творчою енергією й інших – приказка «Без Еділа нема діла», яка супроводжувала батька, по суті, скрізь – де б він не працював, – промовляє сама за себе (до речі, «Еділ Михайлович» тато – «за «паспортом», хресне імʼя його ‒ Кирило).

З 13 років я уже жив з батьками і влітку, коли наставали канікули, вони брали мене на гастролі. Перебуваючи разом із ними в поїздках по Україні та за її межами (Росія, Білорусь), я по суті, був свідком народження багатьох вистав (від першої читки п’єси – через численні репетиції, – до прем’єри). Саме тоді я збагнув, якою нелегкою, часто виснажливою, стресовою і навіть хвороботворною (тато у 48 років пережив інфаркт) буває праця тих, хто присвятив себе сцені. І зрозумів, чому батьки, які зазвичай бачать у нащадках спадкоємців своєї справи, продовжувачів творчої династії, у моєму випадку були незворушні: «Ким завгодно – тільки не артистом».

Та усвідомив і інше – справжні служителі Талії і Мельпомени, попри всі труднощі, попри тяжкий, тернистий шлях до визнання, ніколи не зрадять своїй справі. Враження від спостережень за роботою батьків та їхніх колег по мистецькому служінню вилилися згодом у «Молитву актора», що увійшла до мого ліричного трикнижжя «Зодіакальне світло» (2008), а роком пізніше була прочитана на 80-річному ювілеї тата зі сцени Волинського академічного обласного театру ляльок. Коли він уперше почув цей вірш із моїх вуст, то мовив схвильовано: «Так, це про мене... Про нас...».
Під час гастролей, бувало, випадали вільні години. Батько намагався проводити їх на природі (це ж стосувалося й відпусток). Пригадую, як у Кобеляках (Полтавська область) ми знайшли брід і доволі часто переходили з одного берега Ворскли на інший просто «пішки», без човнів чи будь-яких «плавзасобів». А у Генічеську на Херсонщині ловили бичків теж у цікавий спосіб – на креветку, з баржі, що відслужила свій термін, без вудок і поплавків, прив’язавши жилку до пальця і слідкуючи, коли сіпне, щоб вчасно підсікти. Рибалити тато любив надзвичайно. Коли приїздили до Берестечка, де мешкала бабуся – мамина мама, – щойно розпакувавши валізи, брався за копання черв’яків чи приготування іншої наживки, і вже ввечері ми з татом стояли на березі Стиру й слідкували за поплавками, а коли приходили додому, то вечерю мали не лише ми – вистачало й сусідським котам...
Родом батько був із Північного Кавказу, зі Ставрополя, одначе вважав себе людиною української культури – любив ставити вистави на історичну тематику, п’єси корифеїв національного театру, причому нерідко здійснював вельми сміливі кроки – так, наприклад, «Невольник» Марка Кропивницького (за однойменною поемою Тараса Шевченка) в оригіналі завершується «Молитвою за Україну» Миколи Лисенка на вірші Олександра Кониського. В радянський час у переважній більшості постановок згаданої п’єси ця кода була відсутня. Тато на свій страх і ризик наважився її відновити, і кілька вечорів 1981 (!) року вистава йшла з цим безсмертним твором, який по праву визнається як духовний гімн України.
Ясна річ, ідеологічні проробки не забарилися й фінал тато змушений був переробити, однак замінив його... поетичними рядками Василя Симоненка – теж на той час невгодного владі поета. До речі, це було не перше звертання до творчості відомого бунтаря-шістдесятника: пісенним варіантом «Лебедів материнства» (на музику Анатолія Пашкевича) закінчувалася свого часу лірична драма «Не бійся, мамо!» за Нодаром Думбадзе, поставлена на сцені Київського обласного музично-драматичного театру імені П. К. Саксаганського (нині академічного) – а це взагалі був пік маланчуківщини (1973 рік!), коли ім’я та прізвище В. Симоненка було м’яко кажучи, «не рекомендованим для оприлюднення». На жаль, багатьох задумів, – навіть у статусі заслуженого артиста України, – батько не зміг здійснити саме через «абичогонестальщиків» від ідеології – «За дев’ятим порогом» Олекси Коломійця, «Облога Буші» Михайла Старицького, «Баня» Володимира Маяковського, «Вестсайдська історія» Леонарда Бернстайна та Артура Лорентса так і залишилися у мріях та проектах (чи, згідно з новим правописом – «проєктах»)...
Безмежно відданий творчості, тато, проте, ніколи не забував про сім’ю – завжди був добрим, турботливим сином, чоловіком, батьком, зятем... 6 червня 2016 року ще встиг відсвяткувати свою 87-му річницю. З того часу його здоров’я почало стрімко підупадати, ліки вже не давали сподіваного ефекту, і 30 вересня того ж року – в день пам’яті святих мучениць Віри, Надії, Любові та матері їх Софії, – життєвий шлях тата обірвався (містична деталь: пішов у тому ж віці, що і його мама). День похорону видався на диво сонячним і теплим, навіть спекотним, а барви осені були просто левітанівськими. На це одразу звернула увагу моя сестра у других Тетяна і, прагнучи заспокоїти мене, мовила: «Бачиш, Ігорчику, який ясний день? Отже, не з журбою душа дяді Еділа відходить – відмучився...»

Мине не так багато часу (рік, три місяці й дев’ятнадцять днів), і «день ікс» настане для мами, котра так до кінця й не змогла отямитися від утрати коханого чоловіка. Під час прощання здалося, що матуся лежить у труні з ледь помітною усмішкою на назавжди безмовних вустах. Може, душа її в той час зустрілась із татовою?

Нині на календарі – 6 червня 2019 року. Тобі – девʼяносто, тату. З днем народження!

Світлини з домашнього архіву родини Ольшевських; автор кольорового фото – Володимир Лук’янчук
Загрузка...
Коментарів: 2
Лучанка Показати IP 6 Червня 2019 11:39
Чудова Людина була, добра, світла.. пощастило працювати з Еділом Михайловичем. Назавжди пам'ятатиму його.
Анонім Показати IP 6 Червня 2019 11:52
А вдалин по центру і на кольоовому фото Валентина Василівна?

Додати коментар:

УВАГА! Користувач www.volynnews.com має розуміти, що коментування на сайті створені аж ніяк не для політичного піару чи антипіару, зведення особистих рахунків, комерційної реклами, образ, безпідставних звинувачень та інших некоректних і негідних речей. Утім коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації, суб’єктивні повідомлення і можуть містити недостовірну інформацію.

Система Orphus
Яндекс.Метрика
Ukr.net: Автобазар http://avtosale.ua/. Свіжі новини України і світу в режимі реального часу на Укр.нет. Фільми в кінотеатрах на KINOafisha.ua. Телепрограма на TVgid.ua.