USD 40.80 41.35
  • USD 40.80 41.35
  • EUR 39.00 39.80
  • PLN 8.10 8.27

«Я не боюся мертвих. Я боюся тільки живих»: лучанин про те, як військові медики рятують життя на передовій

15 Червня 2022 17:55
Військові медики щодня рятують життя на передовій. Часто їм доводиться зашивати рани, зупиняти кров і надавати іншу допомогу під обстрілами чи на великій швидкості в автомобілі.

Журналісти hromadske відвідали прифронтові госпіталі Донбасу. Зараз там – найскладніша ділянка фронту.

Вони поспілкувалися з медиками опорних лікарень, військовими хірургами, командирами та рядовими медичних род бригад, лікарями-волонтерами та пораненими.

Серед співрозмовників – фельдшер 14-ї бригади Збройних сил України Олексій Кушнєр із Луцька (на головному фото). Він вивіз понад 150 поранених із передової.

«У суспільстві поширена хибна думка, що лікарі на передовій – це про купу крові, швидку долікарську допомогу. Насправді приблизно 70% нашої роботи – це робота з різноманітними соматичними захворюваннями. Наприклад, у нас є величезні металеві автомобілі, які роблять смерть ворогам, але коли в підрозділу діарея, він не зможе виконати свої функції, покладені на нього командуванням і в принципі державою», – говорить парамедик.

У випадку бойових дій він працює разом із лікарем – у чотири руки. Коли простежується невелике затишшя, медики розділяються по екіпажах і з ними працюють водії.

Фельдшер показує свій шанець. Частина прихована, щоб у випадку бомбардувань, вдалося зберегти життя. Також демонструє свої рюкзаки з медикаментами.
«Біля автомобіля вибухнула міна. На ношах лежав поранений, біля нього працював лікар. Осколок прошив кріплення. Але всі залишилися цілі… Ми їхали швидко не тільки тому, що пораненого потрібно якнайшвидше доставити до госпіталю, а й тому що дорога Бахмут–Лисичанськ у той період перебувала під постійними обстрілами. Не знаю, чи це провидіння, чи наша добра карма, чи просто нам щастило: прилітало або за нами, або перед нами.

Коли ти приїжджаєш до позиції, бачиш, що туди гатять, і знаєш, що там є люди… Є знання та навички, вже отримані під час війни. Ти розумієш, що вже прилетіло і в тебе є 15 хвилин, поки триває перезарядка, аби стабілізувати постраждалих, загрузити їх і швидко вивезти. На війні немає такого: хтось поранений, стоп, ми надамо допомогу, а потім будемо далі воювати», – звертає увагу Олексій Кушнєр.

Як додає, усі з понад 100 людей, переданих їхній групі, живими доїхали до госпіталю. Кілька осіб у подальшому, на жаль, померли в реанімації.

«Постраждалих чи загиблих не приймають у госпіталь у бронежилетах, касках, зі зброєю. Ми їх роздягаємо… Я помітив, що навіть солдати, в яких не вистачає зайвих магазинів чи чогось іншого, не беруть цього, тому що бояться доторкнутися до речей поранених, щоби не розділити їхню участь. Я, наприклад, можу завезти поранених, загиблих, відмити машину і після того, як вона висохне, спокійно покласти туди каремат, спальник і спати в машині. Я не боюся мертвих. Насправді я боюся тільки живих», – акцентує Олексій Кушнєр.

Водій медичної групи 14-ї бригади Максим, який працює разом із Олексієм, наголошує: головне – не боятися та якнайшвидше допомагати лікарям, бо час – це життя людини.

Як розповідає військовий лікар, хірург міської лікарні Сєвєродонецька Віталій, від початку повномасштабного вторгнення роботи в лікарні стало набагато більше, вона стала динамічнішою, адже зросла кількість пацієнтів, зокрема поранених військових.

«Сніданок у мене о 13:00 або 14:00. Ми спимо годину-дві. Не тільки тут лікарі так мало сплять, а й далі… Я звик до такого ритму життя. Переїжджати з місця на місце мені теж подобається. Я люблю змінювати обстановку», – зазначає він.

Хірург медроти 81-ї бригади ЗСУ Віталій Маланчук розповідає: «У нас дуже багато було травматичних ампутацій… Буквально на другий день я зв’язався зі своїм другом, який відгукнувся, приїхав з Івано-Франківщини, покинув обласну лікарню. Він підсилив нас у плані судинної хірургії. На сьогодні на нашому напрямку він зробив близько 40 реконструктивних операцій. Тобто це 40 потенційних ампутацій, якби не було такого спеціаліста.

До нас прийшли близько 1600 людей. Я не враховую амбулаторних, тому що люди мають і хронічні захворювання, хворіють. Із них більш як половина отримали оперативне лікування».
Інтерн київської лікарні, хірург Першого добровольчого медичного шпиталю на позивний Скіф зауважує: колектив, до якого він входить, нині працює на евакуації та стабілізаційних пунктах.

«Якщо хворий стабільний, ми відразу намагаємося передати його на госпіталь вищого рівня (подалі від передової, – ВН), щоб йому надали більш якісну допомогу… Прифронтова лікарня дуже завантажена. Тут немає води, тут реально дуже важкі умови для хірургів. Усе складно. Але спеціалісти радують, тому що вони знаходять вихід навіть у такій безвихідній ситуації.

Звісно, бувають пацієнти, які помирають. Бувають травматичні ампутації. Я кожного разу повторюю: 90% поранень на цій війні – це мінно-вибухові травми. Вогнепальних поранень майже немає…

Коли я згадую цих пацієнтів, думаю тільки про одне: вдома їх хтось чекав. На жаль, не дочекається.

Найголовніше – час, швидкість, на якій ми переміщаємося. Як жартує водій, якщо ми летимо, то чому в нас немає стюардеси в салоні. Буває, на одній каталці – по двоє-троє пацієнтів. Доводиться все робити дорогою стоячи, на ямах. Водій озвучує все: серпантин, поворот на ліво, поворот на право, лежачий поліцейський... Ми так домовилися. Щоб я знав, коли рівна дорога і можна зробити більш делікатні маніпуляції», – розказує Скіф.

Відповідальний за безпеку Першого добровольчого медичного шпиталю Андрій у той час, як медики зосереджуються на наданні допомоги пацієнту, оцінює наявну ситуацію, вирішує, яким шляхом їм рухатися.

«Ми їдемо з лікарями. Оцінюємо обстановку, зв’язуємося з військовими, визначаємо небезпечні ділянки. Ми відповідаємо за евакуацію у випадку небезпеки, вивіз населення з небезпечної зони. Дрібниці дуже важливі», – пояснює він.

Як зізнається хірург Першого добровольчого медичного шпиталю Олександр Полякін, він повинен допомогти країні, аби жорстока війна не дісталася його рідної Одещини. Найтяжче для нього в роботі – серйозне навантаження (не тільки фізичне, а й психологічне).

«Нещодавно забирали хлопця. Йому трохи більше ніж 20 років. Він мав поранення стегна. Говорить: «Шкода, що не виконав побажання мами». Яке? «Залишитися живим і здоровим». Я відповідаю:«Половина побажання в тебе вже збулася, а здоров’я поправимо; через три місяці вже будеш бігати», – пригадує лікар.

Стоматолог, лікар-волонтер Першого добровольчого медичного шпиталю на позивний Скар шість годин пролежав під обстрілом, поки зміг вибратися з пораненим.

«Ми потрапили під вогонь артилерії. Ми стояли на точці евакуації, чекали пораненого. Накрили той сектор, де ми були. Ми лежали за 10 метрів від заводу. Туди ніхто не міг заїхати, а ми не могли виїхати. Зв’язку не було, але все добре. Ми чекали шість-сім годин, щоби виїхати. За три години наш стрілок нарахував 500 приходів у нашу сторону, а потім збився», – ділиться медик.
Знайшли помилку? Виділіть текст і натисніть


Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу


Коментарів: 0

Додати коментар:

УВАГА! Користувач www.volynnews.com має розуміти, що коментування на сайті створені аж ніяк не для політичного піару чи антипіару, зведення особистих рахунків, комерційної реклами, образ, безпідставних звинувачень та інших некоректних і негідних речей. Утім коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації, суб’єктивні повідомлення і можуть містити недостовірну інформацію.


Loading...
Система Orphus