Життєпис голови Луцька періоду нацистської окупації Євгена Тиравського: між інтересами громади та викликами воєнного часу

Євген Тиравський хоч і був головою Луцька у період нацистської окупації, але корінним лучанином його не назвеш. Він народився 19 лютого 1885 року в селі Гути Брацлавського повіту Подільської губернії у родині псаломщика Платона Оксентійовича. Батьки вочевидь сподівалися, що син продовжить родинну традицію і стане священником. Цим, напевне, варто пояснювати його навчання в духовній семінарії Кам’янця-Подільського, яку він закінчив у 1906 році.

Однак у юнака були інші плани на життя. Після року учителювання в одній із середніх шкіл міста у 1907 році він вступив на правничий факультет Харківського університету, який закінчив у 1912-му.

Професійну кар’єру Тиравський розпочав 1 березня 1913 року на посаді молодшого штатного контролера 3-го округу Херсонського акцизного управління. Однак місце праці його не задовольняло, тому 15 травня він звернувся до голови Вінницького окружного суду із проханням про переведення до числа кандидатів на судову посаду. Після бюрократичних процедур 4 червня 1913 року його було призначено молодшим кандидатом Вінницького окружного суду. Далі обіймав посаду помічника секретаря 2-го кримінального відділення суду, незабаром отримав звання старшого кандидата суду.

Повернутися до Вінниці Євгена Тиравського, очевидно, спонукали й особисті мотиви. У серпні 1913 року він одружився з Ольгою Базилевич – дочкою священника з Могилівського повіту Подільської губернії. Таким чином у родині все ж таки зберігалися церковні традиції. Наступного року в подружжя народився син Вадим, але у сімейне життя внесла корективи Перша світова війна.Євген і Ольга Тиравські, 1920-ті рр.

Євгена Тиравського мобілізували до російської імператорської армії. Він закінчив старшинську школу в Калузі, після чого його скерували у штаб генерала Брусілова в Рівному. У такий спосіб вочевидь відбулося його перше знайомство з Волинню – краєм, який стане його другою батьківщиною.

З початком Української революції у 1917 році Тиравський активно включився у процес будівництва молодої держави. Його кар’єра відповідала динаміці подій того часу: 1 квітня 1918-го його призначили рівненським повітовим комісаром, а вже 20 травня – військовим слідчим при 2-му подільському корпусі у Вінниці. Трохи пізніше, 10 грудня, його призначають вінницьким повітовим комісаром.

Вже у час, коли український уряд перебував в еміграції, 1 листопада 1920 року Євген Тиравський став заступником начальника Подільської губернії.

Світ не підтримав молоду Українську державу, і її територію розділили інші країни. Тиравський не міг повернутися додому, бо став ворогом більшовицької влади. Однак він не емігрував на Захід, а лишився в Луцьку, отримавши дозвіл від польської влади для себе, дружини та сина на проживання в місті ще 7 червня 1920 року. Втім у Луцьку Тиравські закріпилися не одразу.

Будучи в еміграції, український уряд не міг утримувати своїх держслужбовців, тому 20 липня 1921 року Євгена Тиравського було звільнено в «заштат». Постафактум 4 вересня 1923 року йому було надано звання судового сотника армії УНР.

Шукаючи засоби до існування, разом з дружиною та сином Тиравський мешкав у маєтку Косачів в селі Колодяжне, де до 1922 року працював звичайним робітником у лісовому господарстві. Однак, маючи хорошу освіту і коло знайомств у середовищі уенерівської еміграції в Польщі, він все-таки переїхав до Луцька, де з 1 квітня 1925 року розпочав роботу в окружному земському уряді. У місті також проживав і молодший брат Євгена – Михайло, випускник Українського високого педагогічного інституту ім. Михайла Драгоманова в Празі. У 1928 році він навіть захистив докторську дисертацію із природничих наук.

У Луцьку брати Тиравські розгорнули активну українську роботу в громадсько-культурній, освітній та релігійній сферах: опікувалися організацією Чесно-Хресної церкви, були членами товариства імені митрополита Петра Могили. Євген очолював батьківський комітет Української гімназії в Луцьку, де навчався його син Вадим і працював брат Михайло. Останній також входив до управи спортивного клубу «Стир», належав до товариств «Рідна хата», «Лесі Українки», Волинського українського театрального товариства. Поряд із цим упродовж 1932-1939 років був секретарем комісії з перекладу українською мовою Святого Письма і богослужбових книг, яка діяла при владиці Полікарпі.

Читати ще: Луцький хаб «Рідна хата» – місце культурних тусовок і єднання громади майже 100 років тому

Євген Тиравський виступав проти окатоличення вірян Православної церкви та засуджував політику полонізації. Ймовірно, це стало причиною того, що 24 березня 1933 року його перевели до окружного земського уряду в Пйотркові (Польща) за більш ніж 500 км від Луцька. Тут Тиравський пропрацював до 29 січня 1936 року та зрештою його звільнили «за гайдамацько-підривну діяльність».

Отримавши новий життєвий виклик, він ухвалює рішення працювати за своїм попереднім фахом. Так, 25 травня 1937 року його зарахували до колегії адвокатів апеляційного суду у Варшаві. У такий спосіб Тиравський міг відстоювати не лише власні права, але й захищати інших. Зокрема разом з адвокатом Степаном Шухевичем (дядьком майбутнього командира УПА Романа Шухевича) захищав членів ОУН на судових процесах.Адвокатське свідоцтво Є. Тиравського, 1937 р.

Початок Другої світової війни 1 вересня 1939 року й прихід радянської влади на Волинь внесли кардинальні корективи у життя Євгена Тиравського. У 1939 році він працював юрисконсультом у міській раді Луцька, але ситуація ставала дедалі напруженішою. Зрештою його звільнили за «неналежну увагу до комуністичної партії» та разом з дружиною включили до списків на депортацію. Лише напад Німеччини на СРСР 22 червня 1941 року врятував родину від маховика совєцьких репресій.

25 червня війська вермахту вже сміливо крокували вулицями Луцька. Для Тиравського, який до цього очікував на арешт, ситуація блискавично змінилася на протилежну. Вже на початку липня він очолив промислово-фінансовий відділ міської управи Луцька, а 12 числа того ж місяця став начальником адміністративного відділу Волинської обласної управи. До нашого часу дійшли документи з його підписом, де він закликав дотримуватися «порядку і чистоти» на вулицях і подвір’ях, вимагав провести негайну інвентаризацію майна та зобов’язував службу порядку покласти край крадіжкам.

Читати ще: Інвестори Луцька: династія Рафаловських і їхній лікарський хаб 1920-х

Період стабільності для Євгена Тиравського тривав недовго. Волинська обласна управа незабаром припинила існування, і 9 вересня він знову стає юрисконсультом міської управи Луцька.

Що несе з собою нацистська влада, Тиравський міг усвідомлювати ще не повною мірою. Хоча вже на той час у місті відбулися перші страти: 27 червня до Луцька прибула частина зондеркоманди 4а, яка 30 червня розстріляла 300 євреїв і 20 мародерів. Після того як було виявлено тіла 10 німецьких полонених, 2 липня в місті було розклеєно оголошення про явку єврейських чоловіків від 16 до 60 років з лопатами на територію замку Любарта. Після того як вони викопали рів, їх заводили до замку і розстрілювати групами по 10-30 осіб. Упродовж чотирьох годин було вбито 1160 людей.

Читати ще: Розстріл в’язнів Луцької тюрми 23 червня 1941 року та його виконавці

Про трагедію євреїв Євген Тиравський міг довідатися і постфактум. На той час всі страждали через зруйновані будинки, де під завалами були тіла людей, до того ж, місто шокувала страта в’язнів у Луцькій тюрмі. Навіть на могилах луцьких в’язнів було встановлено таблички з написами: «Тут лежить 800 українців, заденунціованих жидами, а помордованих большевиками. Луцк, 24 червня 1941 р.».Одна з могил в’язнів луцької тюрми. Напис на табличці німецькою та українською: «Тут лежить 800 українців, заденунціованих жидами, а помордованих большевиками. Луцк, 24 червня 1941 р.»

Власне самі євреї та військовополонені червоноармійці були змушені розчищувати вулиці міста від наслідків бомбардувань. Так, у своєму щоденнику за 10 липня 1941 року священик села Романів Максим Федорчук зробив наступний запис: «Був у Луцьку. Євреїв не видно, всі мусять ходити на працю по ремонту вулиць міста».

Читати ще: Луцькі інвестори: друкарня та будинок Шнайдерів

У такій ситуації 5 грудня 1941 року Євген Тиравський стає новим посадником – головою Луцька, змінивши на цій посаді Миколу Єрмолаєва. Що спонукало його до цього кроку, можна лише припускати. Особисто для нього це могла бути і чергова кар’єрна сходинка, яка давала надію на краще життя, і бажання допомогти громаді міста у непростий час. Хай як пафосно це звучить, але остання теза була також вагомою: Євген Тиравський тривалий час захищав інтереси української громади всупереч власному доброту.

Посадник Луцька не мав достатньої самостійності в ухваленні рішень, і за малими винятками його повноваження зводилися до виконання тих чи тих німецьких наказів. Таким чином, Тиравський став таким собі посередником між органами нацистської влади та місцевою громадою, і лучани сприймали його неоднозначно, адже він ставив свої підписи під непопулярними указами. Більше того, за вказівкою німецького гебітскомісара навіть реорганізував управу міста, звільнивши 248 своїх підлеглих, що в умовах скрутного економічного становища могло викликати широкий осуд.Одне з розпоряджень Є. Тиравського періоду німецької окупації

Однак чи не найбільшим викликом для міста, як для і самого посадника, стала нацистська політика стосовно євреїв. У жовтні 1941 року в Луцьку мешкало 37144 жителі, з них 17052 євреїв, 11128 поляків, 6313 українців, 1823 росіяни і 828 представників інших національностей. Реалізовуючи стратегію Голокосту, 11 грудня 1941 року нацистська влада створила гетто на території Старого міста і зобов’язала переселитися сюди усіх євреїв.

13 грудня 1941 року гебітскомісар Лінднер заборонив залишати територію гетто. Воно було оточене стіною з колючим дротом і перебувало під охороною. Таким чином, після майже 20 років проживання разом з представниками єврейської громади Луцька Тиравський ставав не лише свідком, але й інструментом реалізації Голокосту, водночас міг сприяти порятунку інших життів.Вказівний знак на початку луцького гетто

Проєкт гетто хоч і розробляли службовці міської управи, але всі рішення ухвалювала німецька влада. Остання вочевидь до кінця не погодила межі гетто з місцевою громадою, внаслідок чого виникали конфліктні ситуації. Так, 14 січня 1942 року настоятель і парафіяни Покровської церкви Луцька зверталися до окружного комісара із проханням виділити із території гетто садибу згаданого храму і два церковні будинки. У зверненні повідомляли, що вказані об’єкти відділяються від табору мурованою стіною і мають доступ із міста через вулиці Шевченка, Ринок, Хлібну і Караїмську. Сприяти розв’язанню вказаного питання мав також Тиравський.

Читати ще: Луцькі інвестори: спадок родини Глікліхів

Попри можливість використання безплатної праці, 20 серпня 1942 року окупаційна влада розпочала масові вбивства бранців гетто. Розстріли проводили в урочищі Причищизна поблизу села Полонка Луцького району. У наступні кілька днів тут загинуло близько 15 тисяч жителів міста. У цей час Євген Тиравський на своєму робочому місці, очевидно, не був. Від 5 серпня обов’язки посадника виконував Павло Скоробогатов.

Незважаючи на виклики часу, посадник приділяв увагу історії та культурі. Зокрема у випуску місцевої газети «Український голос» від 9 квітня 1942 року працівники Волинського краєзнавчого музею складали щиру подяку Українському допомоговому комітету і посаднику Луцька «за батьківську опіку над музеєм».

Євген Тиравський підтримував українську церкву. Вочевидь він керувався не лише патріотичною позицією, але й власною релігійністю, адже обоє з дружиною походили з родин священників. Посадник мав дружні взаємини з архієпископом Полікарпом Сікорським – тимчасовим адміністратором Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ). Вже будучи у діаспорі, в одному із листів до Тиравського останній писав: «Я теж з приємністю споминаю Луцьке життя. Споминаю, як я гостював у Вас і ми їли смаженого зайця, якого дуже смачно зготовила Ваша дружина. Ви тоді були посадником м. Луцька. Багато в Луцьку пережито і доброго, і злого, але зле якось залишається в стороні, а споминається більше добре».

Читати ще: Невідома історія в’язня Луцької тюрми та власника палацу в Острожці

31 січня 1943 року Євген Тиравський звільнився з посади. Причин, які спонукали його ухвалити таке рішення, могло бути кілька. Його кандидатура могла не задовольняти німецьку владу так само, як і він сам міг остаточно розчаруватись у всіх її сенсах та вимірах. Втім обидві причини, найімовірніше, мали більше спільного, аніж відмінного.

Після звільнення експосадник повернувся до приватної адвокатської діяльності. Він рекламував свої послуги на сторінках місцевої преси і запрошував клієнтів відвідати його офіс з 08 до 12 і з 15 до 18 год на вулиці Високій 5/1 (нині вулиця Святовасилівська).

Поступово із когорти наближених до влади Тиравський стає її опонентом так само, як і в попередні періоди. Вирішальне значення тут зіграла не лише його проукраїнська позиція, але й очевидний зв'язок із визвольним рухом. За спогадами актриси луцького театру Наталії Солошенко-Тиравської, яка вийшла заміж за сина Євгена Тиравського Вадима, під сценою закладу знаходили сховок вояки УПА. Цьому сприяв її чоловік, який через батька підтримував контакт з повстанцями і допомагав їм. Ймовірно, саме підозра у співпраці з українським визвольним рухом стала головною причиною арешту Євгена Тиравського і його дружини 15 травня 1943 року.

Спочатку експосадник перебував у луцькій, а згодом рівненській в’язниці, де разом із ним у камері були священник Микола Малюжинський та професор Іван Власовський. Зрештою, 17 листопада 1943 року Тиравського звільнили. На той час лінія радянсько-німецького фронту наближалася до Луцька, тож усвідомлюючи загрозу репресій, цього разу вже від більшовиків, разом з родиною він виїхав до Варшави, а згодом до Кракова. Врешті вони опинилися у таборах для біженців в американській окупаційній зоні Німеччини.Документ про посвідчення особи Є. Тиравського, 1944 р.

Станом на 1945 рік Євген Тиравський з дружиною проживали у місті Кітцінґен, згодом переїхали до Весбадена, де ексголова Луцька працював у бібліотеці табору. Опинившись за кордоном, він намагався бути у центрі українського еміграційного життя, входив до Союзу українських ветеранів, долучався до церковних справ, більше того, йому пропонували стати адміністратором УАПЦ у британській зоні окупації Німеччини, однак він відмовився. Одна з причин могла бути пов’язана з дозволом на еміграцію до Австралії, який родина отримала 19 квітня 1949 року.Фото з документа про виїзд до Австралії. Євген і Ольга Тиравські, 1949 р.

Євген Тиравський прибув на південний континент 22 червня 1949 року. Попри виклики, які очікували його у чужій країні, він продовжував брати участь в українському громадському житті. На прохання Полікарпа Сікорського обійняв посаду секретаря управління УАПЦ в Австралії.

Читати ще: Мойсей Данцігер. Життя під час війни, або Непроста дорога в рідний Ковель

Помер Євген Тиравський 25 серпня 1957 року в Сіднеї (за іншими даними – 25 червня). Посмертно у 1981 році як сотника військового суду його було нагороджено «Хрестом 60-ліття Відродження Українських Збройних Сил». Нагороду і грамоту до неї отримав син Вадим із «правом передання дальшим нащадкам роду».Грамота про нагородження (посмертно) Є. Тиравського «Хрестом 60-ліття відродження Українських Збройних Сил», 1981 р.

Після поразки Української революції Євген Тиравський чверть століття докладав зусиль, аби зберегти власну українську ідентичність. Для цього у відносинах з неукраїнською владою він обирав стратегію пошуку компромісів, або ж так званої золотої середини. Він не чинив відчайдушного опору окупантам, не перебував на нелегальному становищі як члени ОУН, але все одно не уникнув репресій.

Його стратегія компромісу супроводжувалася постійною дилемою вибору із червоними лініями, перехід через які, іноді й несвідомо, переростав у класичний колабораціонізм. Життєпис Тиравського певною мірою відповідає цілому поколінню української інтелігенції, яке намагалося зберегти власну ідентичність в умовах існування неукраїнської влади.

Навіть наприкінці життя він був змушений адаптовуватися не лише до нової країни, але й до природних умов Австралії.

Богдан ЗЕК

Публікацію підготовлено завдяки стипендійній програмі Центру міської історії за підтримки Фундації єврейських студій у Вроцлаві

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---