«Бандерштат» розпочали із зустрічі з ветеранами УПА

Для когось зброєю був олівець, а комусь довелося пройти десятиліття заслань, шахти чи уранові копальні: очевидці та учасники національно-визвольних змагань 1940-50-их років спілкувалися з волинянами та гостями краю у рамках фестивалю «Бандерштат».

Зустріч з ветеранами УПА відкрила гутіркову сцену першого дня фестивалю «Бандерштат» 2 серпня.

«УПА мусила створитися, бо йшла боротьба, українці були між двома молотами: нацисти воювали проти більшовиків. Українців могли стерти з лиця землі, але повстанці дали бій, увійшовши таким чином в історію українського народу», - пояснювали бандерштатівціям.

Сіма Кордунова розповіла, що у буремні роки її зброєю був олівець, яким писали повідомлення для повстанців. Рідне бандерівське село Лаврів, з її слів, спалили вщент, тож родині довелося жити у буді, яку з чотирьох кілків, накритих бляхою, зробив тато. Згодом тато викопав землянку, але побудувати дім не було кому. У селі в 1940-50-ті роки загинули 102 молоді людини. Практично у кожній хаті хтось був пов’язаним з бандерівцями, тож решту жителів виселили.

Найстарша учасниця гутірки Марія Ткачук, якій у вересні виповниться 91 рік, розповіла, що, повернувшись із заслання у Воркуті, їй довелося протягом доби покинути Волинь і знову вирушати в Сибір. Там вона влаштувалася працювати на шахті, знайшла своє кохання, народила синів і все ж згодом повернулася в Україну. Для бандерштатівців вона продекламувала поезії про УПА як найгероїчнішу та найнароднішу армію 20-го століття. Автор віршів – упівець, каторжанин, її однокласник Зіновій Сердюк. Вони разом навчалися за німецької окупації в українській гімназії в Тернополі. Навчальний заклад 1944 року закрили більшовики як «націоналістичну». Марія Ткачук - з 1990-их років станична братства ветеранів УПА. Разом з побратимами їй доводилося їздити різними районами області, зокрема організовувати поховання ветеранів. Тоді навіть траплялися випадки, коли у деяких селах священик московського патріархату зачиняв церкву і втікав напередодні їхнього приїзду.

Антон Костюк, якому виповнилося 90 років, у грудні 1944 року потрапив разом з рідними з Холмщини на Одещину.

«До мого дому було 120 кілометрів від Луцька, тільки через Буг», - розповідає він.

На Одещині було дуже скрутно, видавали 100 грамів зерна за трудодень, тож вирішили пішки помандрувати до Луцька, де проживав швагро його батька. З собою мали чотири корови, йшли вздовж залізниці, наражаючись на небезпеку нападів кримінальних банд. Молока вистачало, мали з собою також сухарі. Протягом доби часом вдавалося подолати до 50 кілометрів. Таким чином дійшли до Вінниці, відтак до Рівного, звідки поруч з залізницею пішли до Ківерців та Луцька. Ще в Одесі юнак був свідком судів над хлопцями за три колоски, тож у Луцьку познайомився з повстанцями. Він отримав псевдо Чорноус, був законспірованим до 1950 року. Після того, як його зрадили, він отримав термін у 25 років. Пройшовши заслання та роботу в уранових копальнях, чоловік повернувся на Волинь.

Керівник хору «Посвіт» Ростислав Кушнірук розповів, що разом з родиною потрапив на заслання в Сибір у віці 14 років. Як не дивно, у вагоні, вичесавши воші з чуприни, він був щасливим, тому що готовий був їхати куди завгодно, аби довше не лишатися в гетто, де їх утримували в районі вулиці Чернишевського у Луцьку. Він згадує, що у віці 11 років приносив братові-повстанцю бензин, щоб той почистив кулемет Токарєва. Якби не той кулемет, польські банди знищили б село Сирники, стверджує Ростислав Кушнірук.

Наприкінці гутірки гостям фестивалю бажали, аби вони більше не було війни, розрухи, вбивств, пожеж, всього жахіття, що закарбувалося в дитячій пам’яті очевидців національно-визвольних змагань. Молодим патріотам бажали бути міцними та відданими своїй державі.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---