Бубабіст бачить Луцьк інтелігентним

У Луцьку, проїздом до Варшави, гостював талановитий, приємний і простяцький у спілкуванні Олександр Ірванець. Луцьк –друге рідне місто Сашка, а ще він знає, чим воно відрізняється від його рідного Рівного, інформує «Слово Волині».

Ірванець – підскарбій літературного угруповання Бу-Ба-Бу, автор широкого профілю – пише поезію, прозу, драматургію, перекладає кількома мовами, працював на телебаченні. Він відомий своїми відвертими висловлюваннями. Він розповів, як за 33 роки його поезія з вина перетворювалася на оцет і про пророчий роман-утопію. А ще повідав, що люлька відрізняється від цигарки, як жінка від повії, поділився секретом сімейного щастя і дитячим спогадом про Луцьк.

– Книга «Вибране за 33 роки» – флюорографія Ірванця-поета?

– Я вже так давно живу на світі, що перший вірш тут датований 1980 роком, а останні написані 2013-го. Свого часу львівський поет Назар Гончар навіть назвав мене «тонким ліриком». Я й справді тоді був тонким ліриком, бо довго важив 55 кілограмів (жартує, – Авт.). Мої ранні вірші і пізніші – яскравий приклад того, як поетичне молоде ігристе вино перетворюється на оцет. Ще досить привабливий колір, але кислий смак. Мої нинішні вірші, теж доволі непогані, але вже з гірчинкою старечого досвіду. «Вибране за 33 роки» – це поетичний зріз Олександра Ірванця від 18-річного шмаркля до теперішнього чоловіка, якому за 50.

– Ви називаєте творчість гріхом, заради якого варто жити. Як його спокутуватимете?

– Творець – це завжди замах на замисел Божий. На твою думку, Бог створив Всесвіт не таким, що ти до нього ще щось добудовуєш: пишеш поеми, ліпиш скульптури. Але всякі люди творчі щасливі, навіть у цирку та на естраді є момент високої творчості. У тих, хто має бодай якийсь мистецький талант, полегшений контакт із Небом. Чи буде за це покута?... Я не певен...

– Одна із Ваших заповідей: «Мати у житті якомога менше святого». Чому?

– Я можу вважати святим Тараса Шевченка, який створив нас і мову, якою говоримо. Наша мова – це заслуга Шевченка відсотків на 80, на 20 – там інші потрудились. Але щодо інших святостей... Мене коробить і я з жахом чекав 9-го Травня. Адже на вулицю вийде 90-літній дідок і ти не полізеш з нього здирати георгіївську стрічку. Мене такі речі впирають, бо треба думати на кілька ходів уперед.

– Ваша книга «Рівне/Ровно» стала пророчою. Чи буде продовження?

– Дійсно, це мій найвдаліший роман, який вийшов чотирма накладами в Україні і двома в Польщі. Так сталося, що передбачив роздоріжжя, на якому стоїть наша країна – розподіл України на Східну та Західну. Цьому романові 15 років і тоді той мур проходив у Рівному, в моєму рідному місті. Через чотири роки, під час президентських виборів, вона посунулася далеко на Схід, бо вже й Полтава і Суми були нашими. Зараз мур відмежовує дві донбаські області та Крим. І те, що відбувається є в Україні – боротьба не з Росією і росіянами, а з совком.

Пишучи «Стіну» не намагався корчити із себе провидця. Перед тим два місяці прожив у Берліні. Знайомий водив мене на екскурсії по обидва боки колишньої стіни і показував різницю між цими містами. Тож той Берлін і став першим поштовхом до написання роману. А якби писав сиквел, то назвав би його «Луганськ/Ворошиловград», бо коли кордон буде там, зможемо зітхнути спокійно. Втім, можливо ліпше напишу іншу утопію про гарну і процвітаючу Україну з добрими дорогами, тоді «стане по слову моєму».

– Як потрібно писати вірші, щоб стати відомим?

– Я працюю над кожним рядком. Це не понти і не піжонство, бо я дуже-дуже шліфую слово, адже нині для мене важливо не що, а як. Не бачу зараз іншого сенсу писати будь-що, ніж писати добре і красиво. Мій викладач із педінституту, російський поет Анатолій Жуков мені казав: «У світі так багато пишеться віршів на п’ять за п’ятибальною шкалою. Тому, щоб тебе помітили, треба писати на шість». В українській поезії лише Жадан пише на шість і ще кілька осіб, а я – на шість із мінусом, щоб було куди рости.

– Ви подружнє життя із художницею Оксаною Цюпою називаєте коридою. Як вдається зберігати свіжість почуттів?

– Кайф сімейного життя у різниці жанрів. Я завжди наголошую своїм студенткам в Острозькій академії: не виходьте заміж за поетів, фліртуйте з ними, крутіть романи, але сім'ю створюйте з хлопцями із суміжними жанрами. Дружина-художниця – що може бути краще? По-перше, вона дуже поправила мій візуальний ряд, мою естетику і тепер я інакше дивлюся на світ. Чи я поправив її лексику? Та ні, лишень підкинув їй кілька десятків добрих книжок. Якби були обоє поетами, вже давно б розбіглися, тим паче обоє дуже гарячі і холеричні. А так Оксанка має свої ляльки і текстиль, у які не лізу, а у мене є література, куди дружину не пускаю.

– Сашко – це зменшувальна форма Вашого імені, якою ви дуже дорожите. Кому дозволено називати вас Сашком, а кому – зась?

– Мама каже Саша. Сашком називають обоє «бубабістів» Віктор Андрухович та Юрко Неборак і ще кілька найближчих друзів, ба, навіть Оксана так не називає. Сашко мені гріє, бо воно дуже українська, таке українське питоме.

– Люлька Ірванцеві допомагає думати?

– На люльку мене присадив письменник Володимир Кисельов, батько поета Леоніда Кисельова. А інший чоловік, який «заразив» Ірванця люлькою – культуролог Мирон Петровський, один і найосвіченіших київських інтелектуалів, автор монографії «Київ Булгакова». Він завжди казав: «Яка різниця між люлькою і сигаретою? Це як між рідною дружиною і дівчиною із окружної. Люльку ти викурив і заховав у кишеню, а сигарету спользував і викинув подалі». На жаль, наразі я з цигаркою, бо в моєї люльки зламався мундштук, але у Варшаві куплю собі гарну нову. Люлькар при собі завжди повинен мати хоча б дві-три люльки.

– ЧимособливаВолиньдляІрванця?

– Вона мені близька, хоча мої батьки – східняки. За розподілом обоє приїхала в Локачинський район і там оженилися, а в 1961-му в січні, коли мама заочно вчилася в університеті у Львові, на світ з’явився семимісячний я. Мама народила під час іспиту в університеті. Мої ранні роки минули у селах Твориничі та Цевеличі, недалеко від Локач. Цікаво, що в цей самий час в Локачинському районі, на місяців два-три раніше, народилася Лариса Івшина, нині редактор щоденної газети «День». А тим часом у Луцьку підростала п'ятимісячна Оксана Забужко, тепер відома письменниця. І це сюжет для мене…

– Найяскравіший спогад про Луцьк із дитинства і чи подорослішало місто разом із вами?

– Луцьк – моє друге рідне місто. Неподалік цукрозаводу мешкає моя рідна тітка, ту похований мій дідусь. Пригадується один випадок, коли ледь не до смерті налякав маму і тітку Зою. Вона – наймолодша мамина сестричка, адже мій дідусь одружувався чотири рази і мав купу дітей. Коли Зося була ще підлітком, а мені не було й чотирьох, ми з мамою гостювали в Луцьку та пішли гуляти. На спуску до парку, неподалік педучилища, є фонтан. Тож поки мама з тіткою смакували каву з тістечками, я втік і попрямував до фонтану, за що від розлюченої і переляканої мами отримав по задниці.

За ці роки ваше місто змінився. Зовсім не збираюся ображати своє рідне Рівне, яке дуже високо ціную, але на загальний погляд Луцьк інтелігентніший.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---