«Буду робити все, щоб пам'ять про батька жила»: ветеран з Волині організовує благодійний марафон

Волинянин В'ячеслав Оксентюк – учасник бойових дій, ветеран війни, воював 2014-2015 роках, після повномасштабного вторгнення теж пішов у військо. Служив до 2023 року, отримав поранення, на війні втратив батька. Тепер у пам'ять про нього організовує «Світязький марафон пам'яті героїв».

В'ячеслав і сам з дитинства у спорті. Після війни, розповів Суспільному, саме спорт допоміг йому повернутися до життя, він учасник та призер багатьох спортивних змагань, серед яких «Ігри нескорених». Про боротьбу на полі бою, вшанування пам’яті загиблих героїв, ветеранську спільноту спортсменів та свій шлях до перемоги розповів у інтерв’ю.

В'ячеславе, що було першим: війна чи спорт? Тобто до війни серйозно тренувалися?

У спорті я – з дитинства. До нього мене привели батьки. Я проживав у Ковелі. В шість років потрапив на плавання, тренувався до 17 років, виконав перший дорослий розряд. Потім паралельно займався рукопашним боєм, бойовим гопаком. Все життя я в спорті.

Як потрапили на війну?

У 2007-2008 роках я проходив строкову службу, служив у внутрішніх військах. Потім пішов служити в міліцію і в складі спецпідрозділу потрапив на війну. Це був 2014 рік. Це було звільнення Краматорська, Слов'янська, ми були одними з перших підрозділів, які заходили в ті міста.

Читати ще: Волинський параспортсмен виборов срібло на Чемпіонаті України з пауерліфтингу

Як кілометр за кілометром звільняли українську землю?

Звільняли так, як і сьогодні, дуже великою ціною, великими втратами.Як ви отримали поранення?

Їх було кілька, я не звертав уваги. Але ключове – після останньої ротації ми приїхали додому, я переночував, зранку встаю і в мене здоров'я пішло трохи не так. Тоді якраз був період реформації міліції в поліцію, і за станом здоров'я мене в поліцію не пропустили. Був довгий період реабілітації, встановлення групи інвалідності. Після того почалися життєві труднощі. Допомагала підтримка сім'ї. У мене були маленька дитина, дружина, мені це допомагало адаптуватися.

Ви сказали: життєві труднощі виникли. Як долали їх?

Через спорт! Усе почалося з цих причин. Коли тобі встановлюють групу інвалідності, то суспільство вважає, що це люди не такі, як всі. Коли тобі це говорять, тебе це дуже демотивує. Одного разу, сидячи в інтернеті, я натрапив на оголошення про Invictus Games. Подав заявку, так почалося повернення в цивільне життя і спорт.Чи змінили спортивну дисципліну?

Початок 2018 року – перший наш відбір, бо мій брат Богдан так само брав участь, він вже на той момент був поранений. Це було у Львові. Ми приїхали туди й відібралися. І через місяць надійшов лист на обласну раду, що ми допущені до національного відбору в місті Києві. От з того і почалося.

Що нового? До 18-го року я ніколи не займався пауерліфтингом. Попробував, мені сподобалось, тепер постійно цим займаюся. Дуже багато дисциплін спробував на різних ветеранських змаганнях. Була можливість, нам надавали уроки гри в гольф у професійних клубах. Я їздив у Британію, Італію – це все коштом ветеранських змагань. Завдяки спорту ти потрапляєш у своє середовище, до своїх хлопців, до своїх дівчат. Ви починаєте одне одного мотивувати, рухатися далі, встановлювати нові цілі і їх досягати. Я завдячую цим своєму тренеру, заслуженому тренеру України з пауерліфтингу Олегу Хом’яку.

Читати ще: Юний спортсмен з Волині із синдромом Дауна вперше в історії став найкращим атлетом України

А якщо згадати повномасштабне вторгнення, де воно вас застало?

У Луцьку. Зателефонував мій брат і сказав, що війна. Я зібрав сім'ю, вивіз, зібрав свої речі і поїхав. Оскільки в мене була група інвалідності, то потрапив я в ТРО, у 100-ту бригаду.

У складі 100-ї бригади поїхали на фронт у 2023 році. Як воно було повернутися на Донбас?

Ми працювали на дронах з коригування. Дрони – це зараз зброя, на якій усе рухається. Коли дрон за тисячу доларів палить техніку за мільйони – це показник. Але потрібно постійно стежити за тенденціями, постійно вдосконалюватися, постійно навчатися, постійно розказувати особовому складу, показувати. Дуже багатьох хлопців, які в перший день пішли, вже сьогодні немає.

Ви на війні втратили тата. Розкажіть, яким він був, як він потрапив до війська?

Він завжди був таким, яким батько має бути. Микола Оксентюк. В перший день повномасштабного вторгнення ми з братом пішли у військо, він працював на заводі, прийшов з роботи, пішов здав кров для поранених, наступного дня теж пішов служити. Йому було 58 років. Ми всі потрапили в різні підрозділи. Він – у 63-тю механізовану бригаду.

Остання наша зустріч була в березні 22-го. Ми виїхали на полігон і там всі троє перетнулися. Далі він вирушив у зону бойових дій. Шлях пройшов великий: був на Миколаївському напрямку, на Херсонському, на кінець 22-го року їхню бригаду перекинули під Бахмут. 13 січня він загинув.Я знаю, що ще до повномасштабної війни ви активно долучалися до всіх заходів, які стосуються вшанування пам'яті. І в забігу брали участь, і бігли за свого друга. Чому, на ваш погляд, важливо такі заходи проводити і до них долучатись?

Людина жива, поки її пам'ятають. На сьогодні ми маємо пам'ятати, якою ціною нам дається це мирне життя, яке ми тут живемо, не забувати про тих, кому завдячуємо, що це не просто слова, не просто могили на кладовищах стоять, це люди, які віддали найцінніше. І другий момент, у нас є менше покоління, це наші діти. Наші діти дивляться на нас. Я хочу, щоб мої діти гордо себе називали українцями.

Торік ви провели перший марафон пам'яті тата. Розкажіть детальніше.

Ще в зоні бойових дій, у Серебрянському лісі, вже був період, коли в мене почало просідати здоров'я. І я тоді сказав: «Якщо вернуся живий, буду робити все, щоб пам'ять про мого батька жила завжди».

Після повернення ми з братом вирішили організувати забіг. Це був благодійний забіг, ми за виручені кошти допомогли хлопцям 100-ї бригади закрити збір. Цього року, дивлячись на масштаби та кількість хлопців, які загинули, ми вирішили не робити забіг в пам'ять батька, а вирішили, що кожен учасник буде бігти за свого героя, який загинув на війні.Цього року марафон масштабується. Він буде на Світязі 20 липня. Розкажіть, як це відбуватиметься? Хто і як може долучитися?

Долучитися можуть всі. Торік була дистанція 21 км. Цього року ми зробили 1, 5, 10, 21 і вперше 42 км. Тепер вже зареєструвалося близько 150 людей. Як і на минулому «Світязькому марафоні пам'яті», перша мета буде вшанувати пам'ять загиблих воїнів. І друга – благодійна.

Читати ще: Всеукраїнські змагання ветеранів «Звитяга Нескорених» у Луцьку. Фоторепортаж

Вікових обмежень немає?

Ні. Найстарший учасник, який зареєструвався, 1959 року народження. Наймолодший, мабуть, мій син буде, якому п'ять років. Я буду бігти з синами. У мене старшому 11 років, він займається дзюдо, плаванням. Молодший Данило займається дзюдо. Микола зі мною буде бігти 10 км, а Данило – кілометр. Брат так само дистанційно залучений до цієї підготовки. Він в зоні бойових дій, але спробує приїхати і долучитися. Він продовжує служити і займатися спортом.Ви зараз до яких змагань готуєтеся?

Спорт – це найдешевший спосіб себе реабілітувати. Я зараз готуюся передусім до проведення «Світязького марафону пам'яті героїв», далі беру активну участь в «Сильні України», там рейтингові змагання, ти набираєш рейтинг, буде національний відбір і можливість потрапити в збірну України! А в житті хочу, щоб війна закінчилася справедливо.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---